"Мене не лякає слово "пропаганда". Павло Текучев – про те, якою має бути чесна кіноагітація, акторські зарплати та найважчу зиму без світла

Павло Текучев – актор столичного Театру Лесі Українки, відомий за фільмами та серіалами "Кіллхаус", "Коли ти вийдеш заміж?" і "Копи з минулого". На початку року гучно заявив про себе головною роллю в історичній драмі "Вічник", заради якої зазнав серйозної трансформації. Нині стрічка претендує на право представляти Україну на "Оскарі-2027".

В інтерв’ю OBOZ.UA Текучев розповів, як схуд на 10 кілограмів заради "Вічника" і чому ця роль змінила його зсередини, що думає про те, що "Кіллхаус" називають якісною українською пропагандою, а також – дякуючи кому потрапив на "Танці з зірками". А ще актор також відверто поговорив і про особисте: як з дружиною, акторкою Ангеліною Текучевою виховують маленького сина, чому відмовилися від няні, як пережили найважчу зиму з немовлям та чому після народження дитини його ставлення до материнства кардинально змінилося.

– Павле, "Вічник" став для вас особливою роллю. Ким є ваш герой і чим ця робота вам запам’яталася?

– Там я зіграв Андрія Ворона – реального карпатського мольфара, який прожив 104 роки. Це моя перша справді велика роль, у яку вклав дуже багато часу та енергії. "Вічник" – кіно неочікуване, поетичне, таке, що залишає після себе непрості запитання. Мені подобається, що після перегляду воно не відпускає. Більшість людей, з якими спілкувався після показів, сприймають картину дуже позитивно. Але дехто, навпаки, відчуває сильне внутрішнє протиріччя. І це теж добре. Кіно не обов’язково має всім подобатися – воно має викликати емоції. Якщо після перегляду людина ще довго думає про фільм, сперечається – значить, ми свою роботу зробили.

– Журналісти, говорячи про вашу роль у "Вічнику", часто згадують, що ви схудли на 10 кілограмів. Але за цією цифрою губиться набагато більше – ваша внутрішня трансформація. Як ви готувалися до цієї ролі?

– Вага – це суто технічний нюанс, але чомусь саме він багатьом запам’ятовується. Мабуть, тому що чимало людей у житті переживали моменти, коли хотіли схуднути, і "мінус 10 кілограмів" для них звучить як вау-ефект (сміється). Я просто дотримувався дієти близько трьох-чотирьох місяців. Не було такого, що голодував до втрати свідомості. Просто мав досить суворий режим харчування і поступово скинув ці кілограми. Причому сам майже не помічав змін. А друзі вже звертали увагу: "На тобі вже лиця немає" (сміється).

Але заради фільму справді кілька днів жив у самітництві, їв сиру рибу, навчався виживати в Карпатах. І ви правильно сказали: внутрішні зміни, мабуть, були набагато важливішими за зовнішні. Я багато разів перечитував роман, постійно до нього повертався і буквально жив у світі, який створив Мирослав Дочинець. Мені подобається, що ця історія водночас заземлює і дає сили рухатися далі. Вона нагадує про прості речі – зв’язок людини із землею та природою, внутрішній стрижень, цінності. І водночас мотивує: якими б складними не були обставини, маєш продовжувати шлях. Звісно, приємно, коли тобі довіряють таку масштабну роль, де присутній практично в кожній сцені. Але для мене найціннішим було навіть не це, а можливість глибоко зануритися в життя іншої людини. Мабуть, це одна з найбільших акторських мрій.

– Що ця історія змінила особисто у вас?

– Є одна фраза з роману, яка сильно мені відгукнулася. Вона звучить так: навіть коли ти не знаєш, куди йти, – встань, простягни руку, і вона стане тобі орієнтиром. Рухайся за рукою, навіть якщо навколо нічого не видно. А вже в процесі руху до тебе прийдуть відповіді – куди, навіщо і чому. Сьогодні ми всі переживаємо моменти, коли здається, що сил більше немає, що нічого не зрозуміло і немає жодної відповіді. Але якщо всередині залишається хоча б маленький вогник, за який можеш триматися, він здатен провести через найскладніші випробування.

– Фільм "Кіллхаус", у якому ви теж зіграли, розповідає про складну операцію, до якої долучаються спецпідрозділи 3-ї ОШБр, СБУ та ГУР. Деякі критики називають стрічку якісною військовою пропагандою, адже вона свідомо героїзує наших воїнів. Як ви ставитеся до такого визначення?

– Погоджуся з тим, що це якісне кіно, яке може надихати. І саме слово "пропаганда" мене не лякає. Просто я не люблю порівняння на кшталт: "Росія займається пропагандою, отже, і ми маємо робити те саме". Бо для мене тут є принципова різниця. Я часто думаю про те, наскільки несправедливо в цьому протистоянні почувається правда. У брехні мільйон шляхів довести свою правоту. Вона може постійно вигадувати нові версії, додавати подробиці, змінюватися залежно від того, з ким і як говорить. А в правди шлях складніший. Її не можна постійно підлаштовувати під ситуацію.

Тому я б не називав "Кіллхаус" пропагандою в тому значенні, яке зазвичай вкладають у це слово. Для мене це насамперед кіно, яке надихає. Пам’ятаю себе після першого перегляду – відчув неймовірне піднесення. Так, у фільмі є моменти, які романтизовані, особливо якщо говорити про технічні деталі. Але це художнє кіно. Коли ми дивимося американські блокбастери про Джеймса Бонда, то розуміємо, що там багато напівфантастичного, але сприймаємо це як частину жанру. Тут так само. До того ж у стрічці знімалося багато військовослужбовців. Я працював із ними пліч-о-пліч, спілкувався і був вражений простотою та водночас неймовірною мужністю. Їм не потрібно нічого доводити чи демонструвати. Тому для мене "Кіллхаус" ще й про гордість.

– Нещодавно ви вийшли на паркет "Танців з зірками". Як отримали пропозицію стати учасником проєкту?

– О, це цікава історія! "Танці з зірками" – шоу, про яке мріяв з дитинства. Коли з’явилася новина, що проєкт набирає учасників, я щиро поділився коментарем в Instagram, що давно хотів взяти участь. Мене несподівано активно підтримали підписники. Добре пам’ятаю той момент: їхав до Варшави на кінофестиваль, де мав представляти "Вічника", і в дорозі побачив цей пост. Залишив коментар, а вранці прокинувся в поїзді, відкрив соцмережі – і побачив просто шквал реакцій. А через два тижні мені повідомили, що мене розглядають як потенційного учасника шоу. Вже пізніше на проєкті казали, що одним із факторів, чому мене зрештою обрали, стала саме активність моєї аудиторії.

Ми з Анею Кареліною, моєю партнеркою, репетирували приблизно три тижні – практично щодня по шість-вісім годин – довгих, складних і важких як фізично, так і емоційно. І все це заради одного номера. Це ж був благодійний випуск "Танців з зірками", не повноцінний сезон із багатьма ефірами. Мені шкода, що не було повного сезону, тому що ми не встигли як слід розкритися.

За ці тижні тільки почали знаходити той конект, який насправді є одним із найважливіших у танцях, – коли між партнерами виникає синергія і вони починають відчувати одне одного та розуміти, про що саме танцюють. Я, чесно кажучи, був здивований, наскільки ця професія схожа на акторську. Виявилося, що не так важливо, наскільки технічно правильно виконуєш рухи. Значно важливіше – що стоїть за ними: про що ти танцюєш, яку історію розповідаєш, що хочеш сказати танцем.

– А якщо вас запросять до повноцінного сезону "Танців з зірками", погодитеся?

– Так, я буду щасливий! У мене є велика амбіція стосовно цього. Думаю, міг би поборотися за призове місце.

– Так вийшло, що на "Танцях з зірками" я сиділа в залі недалеко від компанії, яка вас підтримувала. Це ваша дружина Ангеліна і ще одна ваша "дружина" – екранна, акторка Олеся Надєєва, з якою ви зіграли в серіалі "Зворотний напрямок", що зробив вас впізнаваним. Ангеліна так голосно вболівала за вас, ви чули з паркету?

– Кожен учасник міг запросити на ефір чотирьох гостей. Ще в іншому місці сиділи мої друзі – вони теж дуже яскраво за мене вболівали. Але, чесно кажучи, найбільше чув свою дружину (сміється). Вона дуже емоційна по життю. За знаком зодіаку Лев, і, в принципі, їй ця левина порода дуже підходить.

– Розкажіть більше про Ангеліну. Я прочитала, що ваші стосунки почалися в театрі, під час роботи над виставою, що це, виходить, був службовий роман. І ніби спочатку ви одне одному геть не сподобалися.

– Ми щоразу, коли нас про це запитують, намагаємося поточнити: це був не службовий роман. Бо слова "службовий роман" мають якийсь відтінок таємності, чогось забороненого. А в нас нічого такого не було. Але те, що спочатку одне одному не сподобалися, – правда. Ми репетирували виставу, де грали головні ролі, до цього були не надто добре знайомі, і в кожного склалося своє перше враження. Ангеліні здавалося, що я егоїстичний і зарозумілий. А мені, що вона теж трохи пихата (сміється). Коротше кажучи, двоє людей дивляться одне на одного й думають: "Ні, точно не моя людина". Але потрібно було працювати разом, тому цей бар’єр довелося долати. Ми багато репетирували, спілкувалися – і поступово я зрозумів, що перше враження було неправильним. Пішли жарти, потім – якісь глибші розмови. А вже після прем’єри у нас почалися стосунки.

– Ангеліні було легко відмовитися від дівочого прізвища? Ви працюєте в одному театрі – не хотілося мати на афішах своє, окреме прізвище?

– Насправді для мене це не було принциповим питанням, я за це не боровся. Прекрасно розумію, що багато артисток залишають дівочі прізвища – і в цьому немає нічого поганого. Але нам сподобалася ідея: сім’я – і одне прізвище на всіх. Нам здалося, що так гарно.

– У Театрі Лесі Українки ви вже майже 10 років. Пережили разом із ним дуже непростий період після початку повномасштабної війни, коли театр відмовився від російськомовного репертуару і фактично залишився з кількома виставами українською. Ви самі казали, що "весь репертуар був перекреслений".

– Рішення про те, що потрібно терміново переходити на українську мову і прибирати з назви театру слова, які асоціювалися з іншою країною, було ухвалене швидко. У нас є спільний чат, і туди одразу почали писати, що треба викреслити з назви слова "російської драми" (до кінця лютого 2022 року театр мав назву "Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки". – Ред.). Був певний спротив із боку тодішнього керівника Михайла Резніковича – у нього була інша позиція. Але коли весь колектив одностайний, проти цього не попреш.

Особисто для мене нічого складного в переході на українську не було. А от те, що практично весь репертуар театру зник, було важко. Це був момент, коли постало питання: вистоїмо ми чи ні. Тому що залишитися практично без вистав для великого репертуарного театру, де працює понад 300 людей, – це серйозна криза. Але керівництво театру ухвалило правильні рішення, які, як на мене, допомогли театру залишитися на плаву.

– Ви родом із Рівного, все життя спілкувалися українською. Як склалося, що після театрального вишу потрапили саме до театру російської драми?

– Це дуже цікава історія. Для будь-якого студента театрального вишу театр після випуску – це вершина мрій і бажань. Я пробувався у два столичні театри – Молодий і тодішній Театр російської драми імені Лесі Українки. У Театрі Франка торік прослуховувань не було. У Театрі Лесі Українки пройшов прослуховування і буквально за кілька днів отримав позитивну відповідь. Не вагався ні секунди. Коли один з найбільших театрів відкриває перед тобою двері, про що тут думати?

Прийшов туди з палаючими очима, із величезним бажанням працювати. І для мене тоді, як, мабуть, і для багатьох інших, не існувало цього протиріччя – "російська драма" в центрі України. Я прийшов передусім за мистецтвом. Тим більше що російськомовним тоді був не лише цей театр – у Києві працювали й інші. Зараз, на щастя, усе змінилося.

– Цікаво, в побутовому плані професія актора дозволяє вам вільно жити чи постійно доводиться думати про заробіток?

– Загалом можу сказати, що в мене достатньо… Яке правильне слово підібрати? Легке? Точно – ні. Але достатньо щасливе життя. Я задоволений тим, де перебуваю і що роблю. Інколи бувають моменти, коли настає пауза. І це складно, не буду приховувати – навіть дуже. Тому що професійна діяльність значною мірою залежить від затверджень: тебе затвердили на проєкт чи ні, почалися зйомки чи їх перенесли. Але намагаюся з мудрістю сприймати такі періоди. Тим більше що завжди є чим займатися і щось можна створювати самому. Нещодавно, наприклад, запустив свій акторський інтенсив. Мені дуже подобається ця тема.

– Скільки у вас проб може бути за місяць?

– Дуже по-різному. Від нуля до п’ятнадцяти.

– Ого, до п’ятнадцяти!

– Це називаю крайні точки. Зазвичай десь посередині. Але треба враховувати, що за останні пів року запустилося дуже небагато проєктів.

– Скажіть відверто: на театральну зарплату молодому акторові сьогодні реально вижити?

– На сьогодні – ні. Хоча перші кілька років після приходу в театр я саме так і жив, причому навіть маючи неповну ставку. Але зараз, коли в мене є сім’я, це просто неможливо. Не знаю, як деякі колеги з цим справляються, але ти точно маєш мати якесь додаткове джерело заробітку.

– Тобто йдеться приблизно про 20 тисяч гривень на місяць? Таку ставку називав ваш однокурсник, актор Театру Франка Вячеслав Хостікоєв.

– Так, приблизно. У нас і в Театрі Франка зарплати плюс-мінус однакові.

– Якщо попросити вас назвати актора, який свого часу найбільше на вас вплинув, хто першим спадає на думку?

– Чомусь зараз одразу згадується Анатолій Георгійович Хостікоєв. Він прийшов до нас, коли ми були на третьому курсі, і поставив із нами виставу, в якій свого часу сам грав, коли закінчував університет. Це була "Вестсайдська історія" – знаменитий мюзикл Леонарда Бернстайна, фактично сучасна варіація історії Ромео і Джульєтти. Я грав Бернардо – персонажа, який у цій паралелі відповідає Тібальту. І для нас, студентів, це було просто щось захмарне. Найбільше вражало, якою він був людиною в роботі. Настільки простий, щирий, відкритий у спілкуванні. Потім у моєму професійному житті було ще багато людей, які на мене вплинули. Мені дуже пощастило: мав можливість спілкуватися і працювати з багатьма видатними акторами.

– А хто допоміг вам освоїти саме кіно?

– Ми дуже довго знімали серіал "Копи з минулого" – там було п’ять сезонів. Моïм партнером увесь цей час був Дмитро Суржиков. Я дуже вдячний йому і за наше спілкування, і за дружбу, яка триває досі. Ви знаєте, мені взагалі часто кінопроєкти дарують друзів. І Дмитро – саме з таких людей. Коли я тільки прийшов у кіно, мені здавалося, що все просто: стоїш перед камерою і працюєш так само, як у театрі. Але нічого подібного. Кіно – це абсолютно інший вимір. Треба розуміти, як працює камера, знати безліч технічних нюансів. І це було непросто, особливо з шаленим графіком, у якому ми працювали. Якби не Дмитро, навіть не знаю, як би пройшов цей шлях. Я багато чого в нього навчився: і технічних речей, і різних акторських прийомів, і просто ставлення до роботи.

– Вашому сину Матвію трохи більше року. Він народився вже під час повномасштабної війни. Не виникало думки виїхати з Києва, щоб він жив у безпечніших умовах?

– Звичайно, були думки: чому дитина взагалі має проживати всі ці моменти? Рости в такій реальності? Коли ти сам за себе відповідаєш – це одне. А коли з'являється дитина, ти вже зовсім по-іншому дивишся на все, що відбувається. Матвій уже реагує на повітряні тривоги. Коли лунає сигнал, теж починає вигукувати "у-у-у", – і показує пальчиком в сторону звуку. І ти розумієш, що для нього це вже частина життя. Він народився у війні й фактично не знає іншої реальності. Але виїжджати кудись далеко не можемо, бо маємо роботу. А десь поруч, за містом, теж немає нормальних можливостей для безпеки. Тому якогось ідеального варіанту поки не придумали.

– Ви вже пережили одну зиму з маленьким сином. Зараз багато говорять про те, що наступний холодний сезон може бути ще складнішим. Ви вже думаєте, як будете проходити цю зиму?

– Оця зима, яка була, мабуть, стала найважчою в моєму житті. Матвій був зовсім маленький, а я при цьому багато працював. Не було світла, і ми тоді ще не мали жодної системи альтернативного живлення. Дружині доводилося самій із Матвієм виходити гуляти, просто шукати якесь освітлення, бо темно ставало вже о четвертій дня. Фактично день і ніч зрівнялися – усе життя підлаштовувалося під графік електропостачання. І були такі, знаєте, прямо страшні моменти, коли було зовсім тяжко. Тому не хочеться, щоб це повторилося. Думаю над тим, щоб, можливо, кудись їх відправити на зиму. Не на всі місяці, хоча б на якийсь один.

– На "Танці з зірками" ви брали із собою сина. В розмові з нашим виданням після виступу пояснили, що намагаєтеся долучати його до важливих моментів і фіксувати їх для майбутнього. Чому це для вас важливо?

– Слухайте, насправді такого правила, що нікуди без дитини, немає. Просто ми не маємо можливості залучити до виховання бабусь і дідусів. Планували найняти няню, але після кількох спроб зрозуміли, що мусимо відмовитися від цієї ідеї. А ще нам справді дуже хочеться не пропускати важливі моменти, поки син маленький. Тому вирішили: нехай фізично буде складніше – нічого, потерпимо. Будемо проводити із сином якісний час, змінювати одне одного, перехоплювати дитину. Тож він із нами і подорожує, і буває на різних заходах. Нам це подобається. Хочеться, щоб він змалечку звикав до зміни обстановки, відкривав для себе щось нове. Мені самому в дитинстві це дуже подобалося, коли батьки брали мене кудись із собою.

– Чи може дружина залишити вас самого з малим на день-два? Впораєтеся?

– Точно впораюся. Просто поки Матвій на грудному вигодовуванні, дружина не може поїхати надовго. Нещодавно в неї були зйомки – закінчила працювати над проєктом "Родинне свято", який вийде в різдвяно-новорічний період. Роль велика, тому знімальних днів було чимало: їхала о сьомій ранку, поверталася пізно ввечері. У ці дні ми з Матвієм були самі. Після народження сина я взагалі по-іншому почав сприймати материнство. Тепер дивлюся на жінок, які самі справляються з дітьми, і думаю: це ж скільки треба мати сил. Особливо зараз, коли багато мам вимушено виховують дітей без допомоги чоловіка.

У мене є друзі-військові, які жартують, що іноді їм на війні було легше, ніж у перший рік батьківства. Звісно, це жарт. Але після появи Матвія я вже приблизно розумію, звідки він узявся. Думаю, скоро грудне вигодовування завершиться. Тоді відправимо маму кудись відпочити від нас хоча б на два-три дні. Вона це заслужила. Я її не просто відпущу – ще й сам валізу допоможу зібрати.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з зіркою серіалу "Спіймати Кайдаша", народним артистом України Віктором Ждановим – про життя в окупації, підкорення Києва після 50 років та продовження "Кайдашів": "У Донецьку весь театр встав під "Слава Україні!"

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!