Квартири у Києві, життя за кордоном та несподіване кохання після 60. Відверте інтерв’ю солістки "Лісапетного батальйону" Наталії Фаліон

Її знає вся країна як незмінну командирку "Лісапетного батальйону" – колоритного гурту, який у 2013 році сенсаційно переміг у шоу "Україна має талант". Відтоді колектив довів, що народна любов не закінчується телепроєктом: артисти й досі збирають повні зали.

В інтерв'ю OBOZ.UA Наталія Фаліон розповіла, чому кілька разів відмовлялася від участі в "Україна має талант", як сьогодні ставиться до його ведучої Оксани Марченко, згадала життя в Латвії, пояснила, як заробила на квартири в Києві, та відверто зізналася, чому вважає, що справжнє кохання зустріла лише після 60 років. А ще розповіла, навіщо тримає в сараї сім велосипедів, чому щоранку п'є каву із сусідками та як навчилася знаходити щастя у дрібницях.

– Назва "Лісапетний батальйон" давно стала брендом, хоча сам гурт, звісно, не про це. Та все ж цікаво: ви самі любите їздити на велосипеді?

– Звичайно! У нас всі їздять (Наталія Фаліон та більшість учасниць колективу мешкають у селі П'ятничани Хмельницької області. – Ред.). Найстаршій учасниці колективу, Марійці, вже 72 роки, а вона майже щовечора сідає на велосипед і доїжджає аж до траси на Львів, а потім повертається назад. А в мене в сараї стоїть сім велосипедів (сміється). Для дітей, онуків, гостей. Один зламається – другий лагодимо, запчастини переставляємо. Якось порахувала – і сама здивувалася. Але ж у мене і сім онуків!

Я завжди мріяла про велику родину. Була єдиною дитиною у батьків, і часто почувалася самотньо. Ця дитяча самотність мені дуже запам'яталася. Дивилася на сусідські родини, де було багато дітей, і навіть трохи заздрила. Вони збиралися разом, вигадували ігри, розважали одне одного. Тоді ж не сиділи в телефонах, як зараз. У них було цікаве життя, і мені хотілося мати таку ж велику сім'ю. Ще змалку казала собі: у мене буде четверо дітей. Вийшло троє – мрію майже здійснила. А син перевершив мене: у нього п'ятеро дітей. Найстарша донька – від першого шлюбу. Вона фактично виросла із нами: після розлучення батьків щороку приїжджала до нас. А в нинішній родині сина – четверо хлопчиків, найменшому Лукасику – півтора роки. Мабуть, вони дуже хотіли дівчинку (усміхається).

– А може ще буде дівчинка?

– Та – ні, думаю, на цьому зупиняться. Синові вже 46 років, невістці – 41. Я бачу, як їм непросто. Невістка бідна схудла на нитку. Малий довго прокидався ночами, лише нещодавно відлучили від грудного молока. Знаєте, коли ти молодий, то легше переносиш безсонні ночі. Не поспав одну, другу, третю – і далі біжиш. А з роками вже не ті сили.

– Ваша невістка теж працює в колективі?

– Так. І донька, і невістка. Син Сергій – наш концертний директор. Та ще й автор пісень. Колись я сама багато писала, а зараз – він. І не лише для нас. Його пісні є у репертуарі гурту "Фрістайл". Співають Світлана та Марина Білоножки, Дядя Жора, Таня Піскарьова та інші. Часом навіть ображаюся на нього. Почую гарну пісню й питаю: "Сину, а це що? Спочатку мамі покажи, а вже потім іншим". Але він сам відчуває, кому яка пісня більше пасує.

– А ким були учасниці "Лісапетного батальйону" до сцени? Вони ж не професійні співачки?

– Ні, мої дівчата – звичайні сільські жінки. Зараз вже пенсіонерки, а раніше працювали хто ким: завідувачка дитячого садка, медсестра, бібліотекарка, продавчиня, працівниця комунального господарства. Одним словом – звичайні професії. А в моїй родині – всі з творчою освітою. Донька, невістка, обидва сини – усі закінчили Університет культури. Та й я теж. Ми жартуємо, що ми всі з одного "кулька".

Як зібрався наш колектив? Ніякого відбору не було. Я на сцені з дитинства, тоді у кожному селі були і вокальні ансамблі, і агітбригади. Була учасницею такого колективу. Потім майже десять років мене не було в селі. Коли повернулася, прийшла до будинку культури, побачила, що люди далі співають, і сказала: "Давайте спробуємо зробити щось". Мамин брат тоді був завідувачем клубу. Каже: "Хочеш? Давай". Ми підготували кілька пісень, почали виступати, нас помітили в районі й запропонували мені очолити колектив.

За ці роки змінилося не одне покоління учасниць. Ті жінки, з якими починала, сьогодні вже мають по 85 років, багато хто відійшов від сцени. На їхнє місце приходили інші. Щоправда, не всі витримували. Концерти – це постійні поїздки, вечірні репетиції. Не кожна сім'я готова до такого ритму. Ми інколи буваємо вдома лише п'ять днів на місяць, тому залишилися самі витримані. Яка я керівниця? Принаймні ніхто ніколи не казав: "Ти така-сяка, з тобою неможливо працювати". Так, буваю різкою. Іноді можу сказати щось надто прямо. Чесно кажучи, сама себе за це не люблю. Але в мене є одна риса: швидко відходжу. Якщо розумію, що неправа, не соромно перепросити. А ще люблю перевести все на жарт. Якщо хтось і образиться, то ненадовго – за пів години вже сміємося разом.

– Чи правда, що вас довго вмовляли взяти участь у шоу "Україна має талант", а ви відмовлялися?

– Правда. Телефонували багато разів, але я довго не бачила в цьому сенсу. Ми й так виступали, нас добре знали у своєму краї, і нам цього вистачало. Думала: навіщо їхати до столиці? Там стільки талановитих, цікавих артистів. Ми були простими сільськими жінками, хіба що зі своїм колоритом. Але коли почали запрошувати вдруге, втретє, вчетверте, подумала: люди ж кличуть, ще вирішать, що ми занадто горді. Ми поїхали просто отримати задоволення, подивитися шоу, трохи розвіятися. А вийшло так, що ще й перемогли.

– Якими вам запам'яталися судді "Україна має талант"? Чи спілкувалися з Ігорем Кондратюком, Славою Фроловою, Владом Ямою поза ефіром?

– До шоу ми їх узагалі не знали – для нас це були люди з телевізора. Звісно, поки тривало шоу, перетиналися за лаштунками, перекидалися кількома словами. Потім уже з деким познайомилися ближче. Ігоря Кондратюка запрошувала до себе в село, коли проводила пісенний фестиваль. Він приїжджав і навіть влаштовував просто на стадіоні "Караоке на селі". Слава Фролова запрошувала нас на свої мистецькі заходи. Ми із задоволенням приїжджали. На ведучу Оксану Марченко дивилася, як на порцелянову ляльку: розкішні сукні, ідеальний макіяж. Але це було ще до того, як усі побачили її справжній вибір і позицію. Після цього той образ для мене повністю втратив будь-який блиск.

– Чи могли ви припустити, що згодом вона займе таку позицію щодо України?

– Ні, розмовляла щирою українською... Але я завжди казала: неважливо, якою мовою говорить людина, головне, що в неї всередині. Колись навіть сказала в одному інтерв'ю: не можна цінувати обгортку більше, ніж цукерку. Для мене обгортка – це зовнішність, одяг, навіть мова. А цукерка – це сутність: порядність, любов до своєї країни. Бо буває, що людина ще не досконало володіє українською, але всім серцем стоїть за Україну. І навпаки – можна вдягнути вишиванку, говорити українською, а насправді не мати нічого спільного з нашими цінностями. Історія з Марченко це добре показала.

Звичайно, я хочу, щоб в Україні було більше української мови, щоб люди її вивчали й нею говорили. Це важливо. Але, на мою думку, до цього треба приходити свідомо. Та й не всім це дається однаково. У когось не вистачає бажання, у когось – часу, а іноді, будемо чесними, дисципліни. Я й за собою таке помічаю. От мені давно треба вивчити хоча б двадцять фраз англійською. Буваю за кордоном і почуваюся себе повною ідіоткою, коли не можу порозумітися. Здавалося б, сядь і приділи пів години. Але весь час знаходяться якісь справи, відмовки. З віком ще й пам'ять не така. Вивчила щось на одну сторінку, а через тиждень – ні одного слова не пам’ятаю.

– Пані Наталю, ще за радянських часів доля занесла вас аж до Латвії. Як сьогодні згадуєте той період?

– Насамперед згадую, що була молодою (сміється). Це були хороші роки. Чим займалася? Спочатку працювала в Приморському парку у відділі, який організовував дозвілля дітей. Потім перейшла до школи. І свою професію я ніколи не зраджувала. Хай де була – в Латвії чи вже вдома в Україні, – завжди залишалася організатором. Писала сценарії, вигадувала творчі вечори, КВК, конкурси, концерти. Це моя стихія. А ще багато років працювала тамадою – об'їздила з весіллями чи не всю Україну. Тож сцена в моєму житті була завжди. Просто з роками вона стала більшою. А тоді доводилося хапатися за все, бо треба було ставити на ноги дітей. Усі троє навчалися в Києві: один закінчував навчання, другий вступав, третій ще вчився, тому бралася за будь-яку роботу. Вела весілля, писала сценарії, працювала буквально на трьох роботах. Їздила до Польщі з торбами. А ще були поїздки до Росії – возила продавати м'ясо, сметану, усе, на чому можна було заробити.

– А російською в тій же Литві вам легко давалося?

– Українська була вдома, а на роботі – російська. Проблем не було, ми ж її вчили в школі так само, як українську. І це була не випадковість, а цілеспрямована політика. Нам роками нав'язували думку, що російська – це мова кар'єри, освіти, перспектив. Навіть учителі російської мови отримували вищу зарплату, ніж учителі української. Українську відсували на другий план. І ми чомусь навіть того не помічали. Здавалося, що так і має бути. А це була системна русифікація. Нас привчали до того, що російська – головна. Навіть в мене в інституті майже всі предмети викладали російською. Українською була тільки історія комуністичної партії – старенький дідок читав. І з піснями так само: українського репертуару майже не було, натомість усюди звучали російські. Очевидно, що це була частина політики – поступово витіснити українську мову з життя. І наслідки цього відчуваємо досі.

– А квартира в Києві, це в який період у вас з'явилася?

– Купила її років 15 тому. Я ж кажу, тамадувала. І в Києві, і в Львові, в Тернополі, у Вінниці. Така була тамада непогана. Зараз цим не займаюся: день на ногах стояти важко. Потроху заробляли, відкладали, допомагали батьки. І мої, і чоловікові. У селі ж господарство: корови, свині, бичків тримали. Так, по копійці складалося, з’явилися квартири – і наша, і дітям допомагали облаштуватися. Донька і син живуть у Києві. Чоловік свого часу отримав службову військову квартиру, потім її продали – це теж допомогло. Нічого не впало з неба – усе, що маємо, зароблене багаторічною працею. Це ж менталітет український: ходили без трусів, але дітям допомогти – святе.

Зізнаюся, по молодості я страшенно хотіла жити в столиці. Коли закінчувала інститут і треба було повертатися додому, плакала. Мені здавалося, що залишаю найкраще місто у світі. Я могла просто сісти в трамвай і їздити маршрутами, милуватися вулицями Києва. Дуже його любила. Тому, коли років через багато ми купили квартиру – ще на етапі фундаменту, у кредит, – була щаслива. Але виявилося, що люблю Київ, але жити в ньому не хочу. Приїхати на кілька днів – із задоволенням, а потім додому. Мене втомлює шум, затори, швидкий ритм. І зрозуміла: "Ні, Наталю, твоє село для тебе саме дороге". Тільки тут я відпочиваю, набираюся сил. Найцікавіше, що в молодості землю не любила. Мене й не змушували. Мала таку бабусю, яка могла переробити роботу мало не за все село. Вона мене берегла, усе брала на себе. Але тепер не уявляю себе без цього. От сьогодні зранку пройшлася подвір'ям, городом, подивилася, що де росте, що цвіте. І відчула такий спокій.

– А чим найбільше пишаєтеся у своїй садибі?

– Майже все тут зробила сама. Не в тому сенсі, що власноруч цеглу клала, але все придумувала, перебудовувала. Хоча і сама вмію багато: і штукатурити, і косити, і щось полагодити можу. Навіть якщо чогось не знаю, все одно лізу. Не працює праска – розбираю. Колись у духовках були спіральні нагрівачі: перегоріла спіраль – зняла, вчепила нову. Пральну машину перевернула догори дриґом, відкрутила, почистила – запрацювала.

Раніше наш будинок був зовсім інший. Діти підросли, зрозуміла, що уже тісно. І на свій страх і ризик добудувала другий поверх. На старий фундамент, на глиняні стіни зробили дерев'яний каркас. Багато хто казав, що це ризиковано, але вдалося. Тепер у всіх є свої кімнати. Дуже люблю свій сад. Старі дерева поступово замінила молодими, частину городу перетворила на квітники. Звісно, сама всього не зробила б – допомагали і сусіди, і наймані люди.

Особлива моя гордість – п'ять сакур. Колись привезла їх саджанцями, а тепер навесні так цвітуть, що всі приходять фотографуватися. Насадила багато черешень. Коли була малою, їх майже ні в кого не було. Ми, дітлахи, тільки починалася пора, брали бідончики й бігли аж за село, до колгоспного саду. Бабуся потім варила з них вареники. Тоді я ще думала: якщо колись матиму власний двір, черешні будуть обов'язково. Тепер у мене вже шість чи сім дерев, щороку маємо врожай. Є окреме дерево, яке повністю належить шпакам. Ми його так і називаємо – "пташина черешня". Нехай і вони ласують. А ще перед великою війною мені подарували два саджанці мелітопольської черешні. Цього року вони вперше вродили – смакота.

З господарки нічого не маю. Ну які тварини? Іноді мене по два тижні не буває вдома, хто таке витримає? Навіть курей не тримаю. Із живності лише... горобці (сміється). Колись донька малою: "Мамо, не чіпай їх, там пташенята". Так вони й залишилися. Тепер у мене під дахом аж п'ять горобиних гнізд. Одразу за садом в нас – ліс. Сьогодні знайшла два гриби. У мене є ритуал, яким дорожу. Якщо я вдома, то щоранку о дев'ятій до мене приходять дві сусідки, і ми разом п'ємо каву. То я спечу якийсь пиріг, то вони щось принесуть із собою. Сідаємо, говоримо про життя, сміємося. А потім, незалежно від погоди, йдемо на п'ятнадцятихвилинну прогулянку до лісу й назад. Це вже наша традиція.

– Ви маєте чудовий вигляд. Це генетика чи ретельно доглядаєте за собою?

– Та мені вже 68 років! Дивуюся, коли кажуть, що добре виглядаю. Але, якщо так, то певно, все-таки генетика. Бо буває, куплю хороший крем, а потім стоїть собі на полиці – забуваю про нього. Якось вирішила спробувати ботокс. Це було приблизно півтора року тому. І більше не хочу. У мене настільки невдало все вийшло, що навіть злякалася: повіка опустилася, одне око майже не відкривалося – ледве не осліпла. Після того сказала собі: ніколи більше. Та й узагалі... Кого я хочу здивувати?

– У вас дуже активні соцмережі: YouTube, TikTok, Instagram. Хто цим займається?

– YouTube веде син, бо я там не дуже розбираюся. А TikTok та Instagram – це вже моє. Усе сама знімаю й викладаю. Хоча, мабуть, роблю це неправильно. Розумні артисти мають команди: операторів, SMM-менеджерів, людей, які знають, коли й що потрібно публікувати. А я все роблю інтуїтивно: побачила гарний момент – зняла, виклала. Ніяких графіків чи стратегій немає. Щоправда, оператора мені бракує. Коли прошу сусідку допомогти, вона сміється: "Я тобі не оператор". А інколи такий сюжет трапляється, що хочеться зберегти. Як реагую на хейт? Мене абсолютно не зачіпає. Не подобається – не дивіться. Я ж не до вас в хату прийшла, а ви на мою сторінку залізли (сміється).

– Свого часу вас часто запрошували виступати на приватних заходах відомих політиків. Ви співали на ювілеї мами Володимира Литвина, на весіллі доньки Ігоря Коломойського. Які ще незвичайні запрошення запам'яталися?

– Це було давно. Останнім часом уже не пригадаю якихось гучних приватних виступів. Депутати щось вже нас розлюбили (сміється). Колись траплялося частіше. А хоча ні, є в нас двоє дуже близьких людей серед депутатів. Дуже поважаємо Миколу Кучера та його доньку Ларису Білозір. Вони час від часу організовують різні заходи й запрошують нас.

– Корпоративи зазвичай оплачуються інакше, ніж звичайні концерти. У вас є фіксований гонорар чи все залежить від замовника?

– Скажу так: для великих зірок шоу-бізнесу наш гонорар, мабуть, видався б смішним. А для звичайного сільського самодіяльного колективу – навпаки, дуже хорошим. Ми ніколи не ставили захмарних цін. Можливо, я навіть трохи недооцінюю нашу працю. Але такий уже в характер: завжди хотіла заробляти не високими гонорарами, а тим, що багато виступаємо. Для мене концерт – це не тільки робота, а й величезне задоволення. Ніколи не гналася за заробітками, а зараз тим більше. Бо сьогодні є з ким ділитися. Ми допомагаємо військовим, частину заробленого віддаємо на потреби армії. Колись війна закінчиться, і, можливо, хтось запитає: "А що ви зробили для перемоги?" Мені буде що відповісти.

– Якщо сьогодні хтось захоче запросити "Лісапетний батальйон" на корпоратив, ви одразу назвете суму гонорару?

– Ні, бо цим займаюся не я, а концертний директор. Він домовляється про виступи, визначає вартість. Це робота мого сина. Я взагалі не беру участі в таких розмовах, мені вистачає творчості. Я ще цим маю голову собі забивати?

– Для вас важлива пенсія? Чи це радше приємний бонус, адже ви й досі багато працюєте?

– Важлива. Я завжди кажу: якщо колись перестану співати, то зможу прожити на пенсію. Я все життя офіційно працювала, тому й її розмір озвучую гордо – десять з половиною тисяч гривень. Крім того, у мене є шість земельних паїв, які здаю в оренду. Це теж дохід.

– А на що вам сьогодні хочеться витрачати гроші?

– Нічого вже не хочу. Одягу вистачає, суконь стільки, що вже й переносити нікуди. Іноді зайду в магазин, подивлюся, рука тягнеться купити. А потім думаю: "Та навіщо?" У мене дуже прості потреби. Найголовніше, щоб були здоров'я, робота, родина і можливість співати. У мене ніколи не було бажання постійно щось міняти тільки тому, що це модно. Нові меблі, штори, покривала... От диванам у мене вже років п'ятнадцять. І що? Вони зручні, гарно виглядають. Цього року хіба що килим на підлозі замінила, його ще мама з татом купували.

Машина в мене давно. Першу купили після того, як не стало батька. Він залишив нам трохи грошей, додали свої. Потім продали те авто, купили інше. Потім ще одне. А теперішня машина, мабуть, уже зі мною надовго, міняти не збираюся. Сіла за кермо в 54 роки. Просто зрозуміла, що мені це потрібно. Концерти, поїздки, справи – автомобіль дає свободу. Куди ще йдуть гроші? Я люблю відпочивати колгоспом. Як їдемо, то нас одразу чоловік десять збирається. Нічого надзвичайного – Туреччина, Єгипет. Просто хочеться побути разом. Але найбільше я люблю вивозити кудись онуків. У них зараз непросте дитинство через війну, тому хочеться, щоб вони хоч трохи змінили обстановку, набралися гарних вражень. От зараз один онук якраз у мене гостює. Ще спить. Тут тихо, повітря свіже, тривог майже немає.

– Ви не раз відверто говорили в інтерв’ю, що шлюб з батьком ваших дітей був непростим. Що допомагало вам стільки років залишатися в цих стосунках?

– Тоді шлюб сприймали інакше. Не було звички розлучатися, ми так були виховані. І як-то кажуть: "Бачили очі, що купували". Помічаєш вади, але думаєш: переборю. Ні, ти нічого не зміниш, але розумієш це вже потім. Тоді у чомусь відмовляєш собі, вчишся терпіти, пристосовуватися. У мене народилися діти – один за одним. Про себе думала в останню чергу. Але не скажу, що все було тільки погано, були й хороші моменти. Все ж таки, думаю, чоловік любив мене, але по-своєму. Його любов була дуже жорсткою. Себе він любив значно більше.

За ним постійно треба було доглядати, бути поруч. Замолоду ще якось вистачало сил. Але з роками ставало важче. Витримувати його запої ставало нестерпно. Але щоразу вірила, коли казав: "Це востаннє". І таких "останніх разів" назбиралося на десятки років. Не беріг себе, не слухав лікарів, робив те, чого категорично не можна було. Згодом почалися проблеми зі здоров'ям – додався цукровий діабет. Перші симптоми з'явилися ще років у сорок п'ять, а потім хвороба поступово забирала сили. Останні роки він більше часу проводив у лікарнях, ніж удома. Тільки виписувався – і знову потрапляв. Все було дуже складно.

– Другого свого чоловіка Сергія ви зустріли після 60 років.

– Я й досі думаю, що це був Божий подарунок. Донька тоді сказала: "Мамо, він тобі просто з неба впав". Я теж так відчула. Виявилося, він давно стежив за моєю творчістю, бував на концертах, дивився інтерв'ю. Коли ми познайомилися, знав про мене більше, ніж я сама. Навіть пісні пам'ятав напам'ять. Збирав усі матеріали про мене, зберігав на комп'ютері. Спочатку це було просто захоплення моєю творчістю, а потім переросло в почуття.

Але я не відразу відповіла взаємністю – вагалася. Потім подумала: я ж не шукала цих стосунків, не бігала за коханням. Воно прийшло в моє життя. Ми прожили разом три дуже щасливі роки. За цей час стільки всього встигли зробити: будували плани, облаштовували будинок, робили ремонти. Якби не він, в моєму домі не було б дуже багатьох речей. Сергій був не лише романтиком, а й неймовірно вправною людиною. Якщо в домі щось ламалося, ніж затупився, кран потік, треба було повісити полицю чи щось полагодити, – усе робив сам. Ми разом облаштовували подвір'я. Він керував будівництвом вуличної печі. Майстер мурував, але мій чоловік сам вивчив усі креслення, кожен ряд цегли, кожен сантиметр. Робили камін – знайшов майстра аж із Харкова.

У нього був справді інженерний склад розуму: якщо брався за справу, то розбирався досконало. Куди не гляну в будинку – всюди є частинка його праці. Тут його руки, там його ідея, тут його турбота. За три роки він зробив для мене більше, ніж перший чоловік за сорок. Мій YouTube-канал – його заслуга. До знайомства з Сергієм я про таке навіть не думала. Він вивчив все з нуля, переглядав уроки в інтернеті, розбирався, як це працює, створив канал, монетизував його. Завдяки цьому він і сьогодні приносить невеликий, але дохід.

– Як ви реагували на таке ставлення до себе?

– Я була щасливою. Вперше в житті вчилася не тягнути все на собі, поруч із ним навчилася довіряти. Побачила, що можна не переживати за кожну дрібницю, бо є людина, яка все організує. І зробить добре. Виявляється, це таке щастя – прокинутися вранці, а про тебе вже подбали. На столі ліки, якщо захворіла, чай. Він завжди помічав, що мені потрібно, навіть коли сама ще цього не усвідомлювала. Отримати таке кохання після шістдесяти років – це велика благодать. Навіть дівчата з колективу помічали, як він до мене ставився. І знаєте що? Казали, що після цього їхні чоловіки почали більше уваги приділяти дружинам.

– Сергій був вашим ровесником?

– Так, ми були однолітками. Він із Харкова, інтелігент, бізнесмен. Я ніколи не ревнувала його до родини. Навпаки, казала: "Їдь, там твої діти, вони потребують батька". Він підтримував зв'язок, допомагав. І я це поважала. Його діти приїжджали до нас у гості. Вони міські, а в нас – село, справжні українські традиції, Різдво, Великдень. Для них це був зовсім інший світ... А потім він захворів на коронавірус. Досі не можу зрозуміти, як ця хвороба змогла його забрати: не палив, майже не вживав алкоголю, багато ходив, любив рух. Вів дуже правильний спосіб життя. Повторював: "Перехворіємо, як усі. Нічого страшного". Але вийшло інакше. Думаю, він просто занадто довго не хотів визнавати, що стан серйозний. Напевно, не хотів показувати слабкість. Треба було звернутися до лікарів раніше.

– Ви теж тоді захворіли?

– Так, і дуже важко, а він доглядав за мною. Можливо, вже тоді й сам був хворий, але не звертав уваги. Тепер, коли згадую ті дні, розумію, що були тривожні сигнали. Просто я сама лежала хвора і не могла все помітити. Найбільше шкодую, що не перевезла його тоді до себе в село. Тут мене всі знають, були б поруч люди, які могли допомогти. А ми були в Києві, його поклали до лікарні. Я постійно телефонувала лікарям. Мені казали, що лікування йде за планом, я вірила. Та, на жаль, усе було навпаки.

– Того ж року ви пережили ще один страшний удар – втратили молодшого сина Віктора, який помер через зупинку серця в 36 років. Як вам вдалося витримати дві такі втрати за такий короткий час?

– Не знаю... Може тому, що дуже вперта. Думаю собі: так, сталася біда, навіть не одна. Але треба якось підводитися і йти далі. Я не могла дозволити собі зламатися. Не хотіла, щоб рідні дивилися, як розсипаюся на шматки, а потім ще думали, як мене рятувати. Навпаки, мала бути для них опорою. Але, знаєте, біль нікуди не зникає, хоча я навчилася не жити тільки болем. Знаходжу собі нові справи, переключаю думки. Коли приходять важкі спогади, свідомо намагаюся думати про щось світле. Я вважаю, що так і треба. Не можна замикатися у своїй біді. Треба залишатися відкритим до людей, до життя, до Божої волі. Вірю, що саме це мене й урятувало.

– Як зараз почувається ваша онука Христина, яка свого часу боролася з онкологією – саркомою кісток?

– Слава Богу, добре. Звичайно, наслідки хвороби залишилися. У неї в нозі металева конструкція, тому іноді бувають болі, дискомфорт. Але ми з цим потроху справляємося. Вона часто буває в мене, їздить із нами і на концерти. Допомагає доглядати малого Лукасика. Поки ми на сцені, вона сидить із ним у гримерці або в готелі. Він її й любить, і водночас ревнує. Бо вже зрозумів: щойно сестра прийшла, значить, батьки підуть виступати. Часом ми беремо його з собою на виступи. Він маленький, але уже справжній артист. Щойно чує, що мама й тато закінчують співати, вибігає на сцену. Його спеціально вдягають у вишиванку, він кланяється, плескає в долоні. Росте третє покоління артистів. До речі, Лукасик уже потрапив до Книги рекордів України як наймолодший учасник концертних виступів.

Бачити це все – щастя. І воно просто так не приходить, його треба вміти створювати. Не варто все життя чекати, що хтось зробить тебе щасливим. Так, іноді доля дарує подарунки. Але якщо постійно чекати, можна й не дочекатися. Тому я завжди кажу: робіть собі щастя самі. Захотілося смачного – приготуйте. Втомилися – дозвольте собі поспати довше. Зацвіла у дворі квітка – зупиніться й помилуйтеся. Не треба чекати великих подій. Насправді життя складається з маленьких радощів.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю із співачкою Наталею Валевською – про життя між Києвом та Одесою, каблучку від коханого і свої 45: "Пугачова дала $10 тисяч, а Кондратюк – гроші на квартиру".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!