Кохання на краю, зрада та шокуючі таємниці. Театр Франка презентував виставу, на яку квитків вже не дістати до осені

У столичному Театрі Франка відбулися перші покази нової вистави "Арлезіанка". Глядачі вже назвали її однією з найемоційніших прем’єр сезону.

Відео дня

OBOZ.UA побував на одному з дебютних показів та розповість ексклюзивні деталі. Режисер Дмитро Богомазов розповів, як створював виставу, актор Віталій Ажнов, що зіграв головну роль, поділився враженнями від роботи над постановкою. А очільник Театру Франка Євген Нищук розкрив, чим саме унікальна нова вистава.

"Арлезіанка" – драматична новела французького письменника Альфонса Доде про трагічні стосунки юнака Фредері з Провансу, який закохується у дівчину з Арля (тому і називають Арлезіанкою), але дізнається про її минуле, що розбиває серце. Символічно, що цю героїню глядач на сцені не побачить, але вона присутня у кожному погляді, русі, мовчанні героїв, що надає майже міфічного, фантомного образу. Арлезіанка стає не просто жінкою, а символом руйнівної пристрасті та недосяжного кохання. Це глибоко емоційна історія про любов, зраду, честь і трагедію – біль, який неможливо викричати, і пристрасть, здатну все знищити.

"Цей твір потрапив мені до рук випадково – причому у російському перекладі, бо українською його ніколи не перекладали, – розповідає режисер постановки Дмитро Богомазов. – Спеціально для вистави ми замовили переклад. Це – дуже відома п’єса в Європі, але в Україні про неї майже ніхто не чув. Їй майже 200 років, і за весь цей час її жодного разу не ставили на українській сцені. Хоча вона – невід’ємна частина класичної європейської культури. Її автор – Альфонс Доде, один із найвідоміших письменників ХІХ століття. У свій час він був популярнішим навіть за Еміля Золя. В Україні його знають хіба що за "Тартареном із Тараскона", але насправді це надзвичайно яскрава, незвичайна постать – як, зрештою, усі справжні романтики".

"Мені здається, що зараз теж час романтизму, бо він завжди виникає у періоди невизначеності, – пояснює режисер, чому взявся за цей матеріал. – Коли реальність не можеш перевірити лише розумом. Романтизм – це коли ти віриш у щось, навіть якщо логіка підказує, що це неможливо. І ця віра – вже твоя реальність. І мені захотілося поділитися з глядачем цією фундаментальною річчю. До речі, за мотивами цієї п’єси Жорж Бізе написав оперу "Арлезіанка". Ми використали в постановці один музичний номер із неї – але обережно, бо ми все ж не оперу ставили".

Події в творі відбуваються у французькій провінції, на київські сцені вони перенесені в сучасний час та американську дійсність: "Ми просто відчули, що зараз Америка – більш активний простір, більш живий. Франція... Ви були там останнім часом? Це дуже красива, але спокійна країна – нам було б важко знайти в ній емоційне поле для своєї історії. Там немає тієї напруги, яку ми шукали. А Америка – в нашому уявленні це місце протиріч, пристрастей, драми. Вона більш відповідає духу романтизму. Щоправда, коли ми почали готувати виставу, ще не було зустрічі Зеленського з Трампом в Овальному кабінеті. Умовно кажучи, в наших стосунках все було романтично. Після того змінилося, але ми зберігаємо надію на позитив".

Дмитро Богомазов каже, що ставити нові вистави – це дуже дороге задоволення: "Я не в курсі точного бюджету, але можу сказати, що, наприклад, у нас багато костюмів з деталями із шкіри. Тому що, якщо ти працюєш у певній естетиці, то не маєш права робити бутафорію. Але от прилетів дрон, знищив склад фабрики, де зберігалася шкіра – і раптом її немає в Україні. І нам довелося шукати буквально по крихтах. Зараз випустити виставу – це справжній виклик. Але ми не скаржимося. І я не кажу, що це складніше, ніж перебувати на фронті. Дай Боже здоров’я і сил нашим захисникам. Саме завдяки їм ми взагалі можемо щось створювати й показувати".

"Про що ця робота? – перепитує режисер. – Я ніколи прямо не відповідаю на це запитання. Бо щиро вважаю: кожен глядач – вільний, кожен має право на своє сприйняття. Ми лише створюємо умови, у яких ваша особиста думка може народитися. Зрештою, як сказав Платон: "Усе, що пізнаю – я лише згадую". Якщо в людині вже закладена якась уява, то театр може її пробудити, загострити, змусити прозвучати. А якщо всередині порожньо, нічого не проросте, хоч би як ми старались. Я не вчитель, щоб щось нав'язувати. Театр – не лекція, а запрошення подумати. І відчути".

У постановці задіяні два акторські склади. Головну роль позмінно грають зірка Театру Франка Віталій Ажнов та актор Іван Довженко, для якого це перша робота на сцені номер один. Він – студент університету Карпенка-Карого, нащадок відомої акторської династії.

Дід актора – народний артист України Василь Баша, батько – чи не найвідоміший в Україні кіноактор В'ячеслав Довженко, мама – заслужена артистка Ксенія Баша. До речі, вона теж залучена до постановки, також у виставі грає її чоловік (з В'ячеславом Довженком Ксенія розлучена), народний артист України Олександр Форманчук.

"Чи впорався Іван з роллю? – продовжує Дмитро Богомазов. – Ми ще не побачили його повністю. Коли створюється вистава – все завжди робиться "на виріст", із прицілом на майбутнє. Залишаєш актору простір для зростання, інакше вистава не буде розвиватися". За словами режисера, у виставі бере участь ще один студент – третьокурсник театрального вишу Дмитро Короленко. Цікаво, що Богомазов лише нещодавно дізнався про акторське коріння молодого актора: його дідусь і бабуся були знаними артистами Херсонського театру.

Також у виставі грають провідні актори театру Олексій Богданович, Олег Стальчук, Олександр Ярема, Віктор Жданов, Олена Хохлаткіна, Людмила Смородіна, Андрій Самінін, Марина Кошкіна та інші популярні артисти. Найближчі покази заплановані на серпень та вересень, однак усі квитки на них вже розібрані.

Віталій Ажнов, за словами театралів, які вже бачили виставу, підносить свого героя "до найвищої межі пристрастей та страждань". "Я не знаю, де ця межа, тому не можу прокоментувати це", — каже Ажнов. "Все, що відбувається на сцені, для мене нове, цікаве, хвилююче. Я дуже вдячний, що на моєму шляху з’явилася ця роль. Вона дуже складна — провокує до роздумів і висновків. Відверто зізнаюся, був час, коли я переживав подібний тривожний стан. Це був тривалий період, а є люди, які живуть у ньому роками. Хтось долає цей стан, а хтось – не знаходить виходу".

Черговий прем’єрний показ відбувся після жахливої ночі з сотнями "Шахедів" у київському небі. На запитання, як вдається триматися, адже сну ні в кого не було, актор жартує: "Не знаю, але жодних наркотиків". Віталій додає, що цьогоріч мав дуже насичений театральний сезон: "Макбет", "Слуга двох панів", "Арлезіанка" – вихідні можу порахувати на пальцях однієї руки".

"Вважаю, що ця вистава – достойне завершення сезону, і я цілком задоволений результатом, – ділиться очільник Театру Франка Євген Нищук. – Цей твір досі не був представлений в українській драматургії. Перше сценічне прочитання завжди має особливу цінність — усе, що відбувається вперше, завжди викликає інтерес. Це також прем’єра для кількох акторів. Зокрема, для Тамари Антропової, яка пройшла конкурс до нашої трупи минулого року. Тоді ми мали лише одну акторську вакансію, на яку претендували понад двісті охочих. Ми уважно стежимо за молодими акторами, хоча можливостей для них не так багато. На мою думку, Іван Довженко має дуже добрі перспективи.

На запитання, чи виправдає себе вистава в фінансовому плані, Нищук відповідає: "Знаєте, все досить відносно. Як очільник театру я відповідаю і за адміністративну, і за економічну частини – тому, звісно, фінансовий аспект важливий. Але як творча людина чудово розумію, що передусім – мистецтво. На щастя, зараз ми маємо дуже високий рівень довіри та інтересу до Театру Франка. У нас немає жодної вистави, яка б "провисала". Ну, можливо, є одна-дві, але й вони скоро зійдуть з афіші. І це природний процес".

За словами Євгена Нищука, він не може для себе відокремити одну виставу як найважливішу чи найулюбленішу: "Всі дуже різні – за глибиною, за стилістикою. Мені, скажімо, дуже подобається "Візит" Давида Петросяна. Це справді сильна, театрально-філософська робота. Вона провокує, змушує думати. А для глядацької аудиторії безперечним лідером є культова "Конотопська відьма". І вона гідна цього. Бо справді дивовижним чином зуміла поєднати глибинну архаїчну культуру й сучасний підхід. І вражає не лише українського глядача. Ми гастролювали з нею в Лондоні, Берліні, Парижі, і тепер їдемо до Нью-Йорка, Монреаля, Чикаго. Усе розкуплено".

"Люди зараз ніби по-новому відкривають для себе театр як явище – і зокрема театр Франка. І це тішить. Але я радію не лише за наш театр. У мене, мабуть, досі спрацьовує "синдром міністра" – вболіваю за всіх. І щиро підтримую колег – Кирила Кашлікова (очільник столичного Театру ім. Лесі Українки. – Ред.) та однодумців з Франківська, Львова та інших міст. Нам важливо тримати спільну хвилю".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з легендарним художником Іваном Марчуком – про еміграцію до Відня, життя за чорним календарем і шахрайство з картинами.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!