"Їй заплатили мільйон доларів". Анжела Норбоєва – про зустріч у Києві з чоловіком Повалій, причини закритості Зінкевича та загибель родича із РФ на фронті

Анжела Норбоєва – продюсерка та головна режисерка одного з найвідоміших українських музичних фестивалів "Шлягер року". Завдяки її професійним зусиллям на нашій сцені виступали світові зірки, зокрема Андреа Бочеллі.

В інтерв’ю OBOZ.UA Анжела відверто розповіла всі подробиці приїзду Бочеллі до України та поділилася історіями про найвідоміших українських артистів, з якими працювала. Вона припустила, чому з Василем Зінкевичем непросто домовитися про виступи, згадала багаторічне товаришування з Ніною Матвієнко. А також розповіла про зустріч в себе вдома напередодні великої війни з чоловіком Таїсії Повалій і зміст свого повідомлення колишній киянці, російській співачці Лоліті Мілявській після вторгнення.

– Цьогоріч ваш фестиваль "Шлягер року" відзначає 30-річчя. Як плануєте його відсвяткувати?

– Ми вже провели ювілейний концерт у Жовтневому палаці. Втім, це ще не крапка. Перші програми фестивалю вийшли в ефір у 1996 році, тож у мене є мрія – зробити концерт у Палаці "Україна". Думаю, у 2026 році вона здійсниться. Ми святкуємо кожну важливу дату: відзначали 10, 20, 25 років, і ось – 30. Адже в наш час, коли багато фестивалів з’являлися й зникали, "Шлягер року" залишається таким, що постійно діє усі ці роки. Це, на мою думку, дуже поважна й значуща дата для української музики.

– Цікаво, чи збереглися записи виступів артистів фестивалю різних років? Зокрема, Анжеліка Рудницька, очільниця "Території А", розповідала нам в інтерв’ю, що телеканал, який транслював їхні програми, не віддав архівні матеріали. Значна частина записів уціліла лише в домашніх копіях – із низькою якістю, багаторазово переписаних із касет.

– На жаль, подібна ситуація і в нас: збереглося не все. Спочатку матеріали записувалися на бетакам-касетах, ми мали склад для зберігання, адже записів було дуже багато. Однак плівка з часом руйнується, а тоді ще не існувало можливостей для оцифрування. Тому уціліло не все. Водночас, оскільки якісь записи зберігалися також у артистів і на телеканалах, ними теж дещо було оцифровано. Тепер, коли бачу наші зйомки в TikTok та на інших платформах, намагаюся і їх зберігати.

– Серед артистів, які виступали на першому вашому фестивалі, знайшла інформацію про гурт Green Grey, Олександра Пономарьова, дует "Світязь", Василя Зінкевича, Тараса Петриненка, Олександра Злотника, Іво Бобула, Лілію Сандулесу, Павла Зіброва, Аллу Кудлай. А хто ще?

– Ну, ще була, як то кажуть, не до ночі згадана Таїсія Повалій (сміється). Водночас Василь Зінкевич долучився до фестивалю вже пізніше й певний час дуже активно співпрацював з нами.

– Кажуть, що з ним дуже складно домовитися, до того ж він усіляко уникає публічності. До речі, ми спілкувалися з його молодшим сином, який трохи розповів про життя батька.

– Згодна, домовлятися з ним справді важко. Мені складно сказати, у чому причина, але відомо, що він дуже вибірково ставиться до запрошень. Наприклад, він ніколи не бере участі в концертах пам’яті – навіть якщо йдеться про його друзів. Чомусь у нього є такий принцип. Можливо, це якась віра в прикмети – не знаю. Водночас на "Шлягері" він був дуже багато разів. У нього навіть був окремий блок, він закривав концерти. До речі, хочу згадати ще одну цікаву історію. На перших наших зйомках запрошеним гостем був болгарський співак Бісер Кіров. Нам вдалося його запросити, і він приїхав.

Уже на місці каже: "Ой, я знаю, у вас тут дуже смачна ікра. Чи не могли б ви мені купити?" Тож я разом із дружиною композитора Олександра Злотника – Олею – поїхала на Бессарабський ринок. Це було просто в день зйомки. Ми припаркувалися, а коли повернулися, побачили, що номерів на машині немає – неправильно обрали місце для парковки. Тоді біля Бессарабки ще була така будочка ДАІ. Я сказала: "Напевно, це інспектор зняв номери, підемо до нього". Ми підійшли й перепросили, мовляв, якщо треба – заплатимо штраф. А ще жартома додали: "Можемо вас на концерт запросити". А він відповідає: "Ой, мені ці концерти не цікаві – я все життя ходжу. У мене мама – співачка. – А хто? – Євгенія Мірошниченко".

– Нічого собі!

– Запрошення він тоді так і не взяв. Але вже за кілька місяців (ми організовували не лише "Шлягер року", а й інші концерти) сталася наша ще одна зустріч. Під час одного з виступів ми з Олею стояли біля службового входу, зустрічали гостей, і раптом заходить Євгенія Мірошниченко разом із цим сином. Ми засміялися: "Ви нас пам’ятаєте?"

– Ви згадали про Бісера Кірова. Відомо, що у вас був досвід запрошення в Україну ще масштабніших постатей – зокрема Андреа Бочеллі.

– Так, саме наша компанія "Київконцерт" організувала його перший і, по суті, єдиний публічний концерт в Україні. Пізніше Бочеллі ще приїздив на святкування Дня Незалежності, але це був закритий захід біля Маріїнського палацу. Ми ж робили повноцінний концерт на НСК "Олімпійський". Підготовка тривала майже рік – це був надзвичайно потужний міжнародний проєкт. Ми безпосередньо уклали контракт із менеджментом Бочеллі, який базується в Лондоні. Звісно, це був дуже складний концерт з технічного погляду. По-перше, технічний райдер – колосальний. Навіть проводили окремі тендери на світло й звук. До речі, жодна з українських компаній тоді не змогла забезпечити звук потрібного рівня, тож ми залучали польську команду. "Олімпійський" – відкрита арена, звук там розсіюється, а потрібно було, щоб на всіх трибунах було добре чути. По всьому стадіону встановили великі екрани, аби глядачам здалеку було комфортно дивитися концерт. Команда Бочеллі приїхала за тиждень до події й особисто контролювала весь монтаж.

Проєкт був надзвичайно дорогий – і гонорар артиста, звісно, дуже високий. Суму я не називатиму, але це справді великі кошти. Водночас музичний супровід був український: на сцені виступав Національний симфонічний оркестр України. Також потрібен був хор – менеджмент обрав Український національний хор ім. Г. Верьовки. А це, звісно, українські національні костюми. Ми навіть запропонували: якщо раптом такий візуальний стиль не підійде до загальної картини, можемо пошити для хору стримані чорно-білі сукні. Але у відповідь почули: "Ні, навпаки – ми хочемо саме національні костюми". І це було фантастично: оркестр на сцені й хор в українському традиційному вбранні – неймовірне поєднання.

Андреа Бочеллі прилетів приватним літаком, який залишився чекати на нього у Жулянах. Після виступу він одразу поїхав, у готелі не зупинявся. Взагалі в нього досить скромний побутовий райдер. Побажання були мінімальні: вони просто просили на всяк випадок номер у готелі. Ми замовили для нього Premier Palace. Команда приїжджала на інспекцію за три місяці до події і з усіх варіантів обрала саме цей готель. Проте сам Бочеллі навіть не заїхав до того номера. Він прилетів буквально за три години до концерту. Я особисто його зустрічала – нас супроводжувала поліція, і одразу поїхали на стадіон. Для нього була підготовлена гримерка, де команда замовила лише чай, каву, бутерброди. Після виступу він навіть не переодягався і одразу вирушив до аеропорту.

– Відомо, що з початку великої війни в Україні благодійна організація, заснована Андреа Бочеллі, допомагає постраждалим українцям. Також він прихистив собаку, який пережив війну в Куп’янську. Ви підтримуєте зв’язок із його менеджментом?

– Так, ми спілкуємося з його особистим менеджером, якого, до речі, теж звати Андреа. Із дружиною Андреа Бочеллі та його тестем, який завжди їздить із ним. Тобто зв’язок у нас є. До речі, ми планували ще один концерт на 14 травня 2020 року, але через пандемію COVID-19 його довелося скасувати. Ми навіть переказали їм гонорарний аванс, але протягом двох-трьох місяців всі кошти нам повернули.

– Повертаючись до "Шлягера року", місяць тому в Facebook ви опублікували дуже емоційний допис про Таїсію Повалій, де писали, що бачили всю трансформацію співачки з початку кар’єри й до того часу, коли вона стала зіркою в Україні, а тепер, коли каже, що її "врятувала Росія", це виглядає мерзенно. На ваш погляд, вона щиро зізнається в любові до країни-агресорки?

– У мене, до речі, теж виникало таке питання. Коли про це думаю, я намагаюся зрозуміти, які у неї думки в голові в контексті всієї історії й того, як виглядає в очах людей. Але дороги назад немає. Вона йде тією стежкою, яку обрала. Тому що навіть якщо захоче відступити від тієї ідеології, яку пропагує кілька років, її не приймуть ні там, ні тут. Як я її пам’ятаю? Вона завжди була аморфною, не мала власного слова чи позиції. Вона робила те, що казав чоловік, Ігор Ліхута. За натурою – така, не боєць. Потім була історія з Партією регіонів – я вважаю, це був її перший неправильний крок. Знаю, що спочатку вона відмовилася йти в парламент, бо навіть Ігор розумів, що це дорога в нікуди. Але потім їй заплатили великі гроші – мільйон доларів. Їм потрібна була в списку така улюблениця публіки, щоб прикрити непопулярні імена.

Востаннє я бачилася з Ігорем Ліхутою 13 січня 2022 року – за місяць до великої війни. Він був у Києві, і ми зустрілися в мене вдома. Напередодні він мені зателефонував: "Ти в Києві?" Кажу: "Ні, у Львові у справах. – А коли ти будеш? Завтра? Я до тебе приїду". Він мені розповідав, як їм добре в Москві, що вони придбали квартиру та машину.

– Про квартиру раніше згадував в інтерв’ю нам Павло Зібров, але згодом у розмовах із російською пресою Повалій неодноразово скаржилася, що досі не може узгодити питання житла в РФ.

– Ігор навіть розповідав мені, де саме розташована ця квартира – недалеко від аеропорту Шереметьєво, щоб було зручно їздити на гастролі. Він розповів, у кого з "Камеді Клаб" купив машину, навіть яку саме модель. І тоді ж повідомив, що через тиждень вони мають отримати російські паспорти.

Знаєте, в житті багато поганих речей, які часом можеш якось виправдати або принаймні спробувати пояснити для себе. Але порівняймо, наприклад, з тією ж Ані Лорак. Вона теж живе і працює в Москві, але не виходить у камери з такими заявами. І до неї в мене немає ані гніву, ані такої злості, як до Таїсії, яка лізе в камери зі словами: "Дякую Росії, що все мені дала", що ми з росіянами – брати. Я просто не розумію, як таке можна говорити. Це ж твій народ, твоя країна. Ти ж із Київської області. Як ти можеш таке вимовляти вголос? Я весь час думаю і про її маму – як їй там? Людині, яка все життя прожила в Україні, звикати до нового життя. Тим більше, що Ніна Данилівна ніколи не говорила російською мовою – вона українка-українка. І завжди такою була. Таю, ну сидиш ти там – мовчи в ганчірку. Навіщо верзти маячню публічно й налаштовувати проти себе людей настільки, щоб вони почали тебе відверто ненавидіти?

– Свого часу в "Шлягері року" брали участь і російські артисти. Наші актори, які працювали на одних знімальних майданчиках із росіянами, зараз часто кажуть у своїх інтерв’ю, що до артистів із Росії ставилися набагато краще – надавали кращі умови, платили більше. Яка була ситуація з російськими виконавцями?

– Насправді ми ніколи не платили артистам за участь у фестивалі. Вони приїжджали на зйомки чи творчі вечори за своєю ініціативою, бо хотіли, щоб про них тут знали – Олексій Глизін, Олександр Маршал, В’ячеслав Добринін, Лєпс, Лоліта. Це були 2000-ні роки. Все було на рівних: приїхали, виступили, пофотографувалися, роз’їхалися. В акторському середовищі нерівність була помітнішою, бо кінозйомки – процес тривалий, із побутовими нюансами, артисти проводили в Україні більше часу. У нас після концерту – на літак і все. Хіба що Олексій Глизін постійно приїжджав, ми робили для нього якось навіть сольний концерт, він навіть частково проплачував зйомку для телевізійного ефіру. Тоді на його концерт приїжджав Лєпс, а з нашої сторони виступав Віктор Павлік – вони товаришували на той час.

Ми також робили кілька концертів для Тамари Гвердцителі. Вона неймовірна людина, велика артистка. Зараз живе в Іспанії. Коли почалася велика війна, я розмовляла з нею по телефону – якраз тоді вона втратила маму і дуже важко це переживала. Її мама одеситка, і, як розповідала Тамара, вона остаточно злягла, коли росіяни почали бомбити її рідне місто. У мене залишилися лише приємні спогади про Тамару. Вона справжня професіоналка, артистка найвищого рівня. Тамара Михайлівна довго жила в Москві, мала там квартиру, але на початку війни виїхала.

Раніше "Шлягер року" відбувався три рази на рік, а фінальний – четвертий, у грудні, коли нагороджували найкращі пісні року. З початком великої війни ми почали робити благодійні концерти для військових. Власне, ми їздимо на схід ще з 2015 року, організовували концерти і для цивільних, і для військових у Луганській та Донецькій областях – загалом понад 250 виступів. Маріуполь, Волноваха, Попасна, Сєвєродонецьк, Святогірськ – об’їздили всі ці міста по кілька разів. Коли почалася велика війна, я залишалася в Києві. Щойно війська відійшли від столиці, почала писати військовим і організовувати поїздки. Перший виїзд був у квітні, до білоруського кордону. Поїхали EL Кравчук, Петя Чорний, Діма Оськін, Христина Охітва, Ярослава Руденко. Ми провели чотири дні на позиціях: давали концерти в лісі, окопах, бліндажах – скрізь, де тільки можна було.

Чесно кажучи, спочатку я не уявляла, як нам це вдасться, але все якось само пішло. Згодом почали їздити до Миколаївської, Херсонської, Чернігівської областей, а потім – прямо в гарячі точки: Бахмут, Слов’янськ, Запорізька та Харківська області. Ми ночуємо там, де дозволяють військові. Наприклад, у Донецькій області, у Лимані та Святогірську – це зона бойових дій. Військові радять, де можна переночувати, а де – вже ні, і ми підлаштовуємося. Концерти проходять швидко і максимально безпечно: прикривають нас ребами, частіше виступаємо в укриттях, хоча іноді просто на полі.

– Є артисти, які відмовляються їхати, коли ви пропонуєте?

– Звісно, є, і це абсолютно нормально. Я ніколи не наполягаю. Якщо людина каже, що боїться, краще не їхати – бо тоді буде складно всім. Їдуть лише ті, хто готовий і не боїться.

– Цікаво, як ви ставитеся до артистів, які з початком повномасштабного вторгнення виїхали з країни?

– Дуже погано. Якщо виїхали мами з маленькими дітьми – це зрозуміло. Але зовсім інша справа, коли виїжджає артист, який є моральним авторитетом для певної кількості людей, чиї позиції, голос і переконання можуть бути прикладом для прихильників. Якби це залежало від мене, я би не пускала їх назад, на сцену – так точно. Хоча вони вже й так не вийдуть. Щоправда, впевнена, думають, що війна закінчиться, знову приїдуть, будуть "косити бабло". Але глядачі не підуть. Виходить, вони користувалися увагою, любов’ю й грошима прихильників, а коли настав час допомагати і бути поряд із країною, поїхали і тепер із Німеччини, Іспанії чи Америки нам розповідають, як треба любити Батьківщину. Хтось з команди Винника на початку війни навіть написав: "Ну нічого, закінчиться війна – наш герой приїде". Це просто неповага, плювок у душу людям, які втратили житло, рідних, чиї батьки, чоловіки, діти на фронті. Жити ситим життям за кордоном, співати російською мовою – це мерзотно.

– Чи спілкувалися ви з російськими артистами вже після вторгнення?

– Так, я писала Лоліті, але вона мені не відповіла. Більше нікому особливо не писала, бо швидко зрозуміла, що в цьому немає сенсу. Лоліті я писала, тому що вона киянка, і її мама з дочкою залишалися тут. Вона активно розпиналася в ефірах про "зелений коридор для рідних", а я їй написала: ви ж берете участь в урядових концертах, тож проявіть позицію. Це ж країна, в якій ви мешкаєте, напала – це ж очевидно. Але зрозуміла, що продовжувати – безрезультатно.

– На початку великої війни ви написали дуже патріотичний допис про свого тата, який родом із Бурятії, але все доросле життя прожив в Україні. Розкажіть про нього.

– Мій тато народився в Забайкаллі, у Бурятії, але там жив лише до 17 років, потім поїхав до Києва. Вчився в Академії повітряних сил на авіаційного інженера, служив в Уманському авіаційному полку, потім повернувся до Києва – вже в штаб. У 1971 році народилася я. У 1980-х йому пропонували переїхати до Москви, мама дуже хотіла, але він відмовився: "Хто хоче – їде, а я залишаюся. Почуваюся українцем і не хочу жити ніде більше". Всі його рішення у кар’єрі завжди були прив’язані до України. Його братів і сестер в Росії уже немає, залишилися племінники, хтось із них навіть підтримував нас. Але є і інша історія – один мій далекий родич воював проти України і загинув. Я не знаю, чи добровільно сюди їхав, швидше – примусово. Бурятія – це фактично анексована Росією територія, і місцеві там підневільні люди.

На початку війни, коли я панікувала й думала виїхати з Києва, тато мені сказав: "Не ганьби нас! Можеш їхати куди завгодно, а ми, чоловіки, залишимося тримати Київ!" Навіть додав, що, якби зараз сказали повернутися в армію, він би пішов. Він дуже спокійно оцінює все, що відбувається. Я пам’ятаю, коли неподалік від нас якось вночі стався приліт, ми вибігли на вулицю, сусідка запитала: "Що робити, дядю Гено?" – а він тихо: "Що ви бігаєте? Йдіть, лягайте спати".

– Знаю, що ви товаришували з Ніною Матвієнко і на прощанні з нею у розмові з нашим виданням дуже щемливо відгукувалися про легендарну співачку. Як ви її згадуєте?

– Завжди – з усмішкою і з ніжністю. Вона мене весь час називала "доцею" і ставилася як до родички. Мені завжди було приємно спілкуватися з нею, і це було дуже по-сімейному. Я гостювала в неї вдома, і вона завжди гарно пригощала, показувала нові сукні. До речі, її знаменита зачіска, де косу заплітали навколо голови, вперше з’явилася на "Шлягері року". Перед концертом була запланована велика пресконференція, куди запросили і Ніну Митрофанівну. Вона питає мене: "Може, якусь зачіску зробимо? Там же буде багато журналістів, камер". Наша перукарка зробила їй ту косичку, і Ніні Митрофанівні це так сподобалося, що вона не замовкала всю зустріч, навіть заспівала – всі були в захваті! Потім на наступний день каже: "Давай знову ту перукарку". Ніна Матвієнко охоче їздила з нами на благодійні концерти під час війни і навіть якось сказала: "Хлопці, мені 75 років, а якби було 57, я би пішла з вами воювати". Зараз Тоня, коли може, теж їде з нами виступати для військових.

– Ви кажете, що Ніна Матвієнко завжди гарно пригощала гостей. А ви теж прекрасно готуєте, навіть печете, і кажуть, що українські зірки замовляють у вас випічку.

– Так, я люблю це. Постійно у мене замовляла Ірина Білик свій улюблений торт – Шварцвальдський, дуже складний, великий, із трьома видами крему. Іра сама прекрасно готує, любить гостей, але інколи пише: "Все, що є, давай – здивуй нас". Любить мої рогалики з вишнями. Колись замовляла для сина на день народження торт "Наполеон" з кремом "пломбір" – дуже смачний. У мене є кілька рецептів цього торта, наприклад, ожиново-лавандовий, "Наполеон" з прошарком лохини. Але особливо популярний саме з кремом "пломбір" – я додаю збиті вершки до заварного крему. Пам’ятаю, на нещодавній Новий рік зробила Шварцвальдський для Іри, а на наступний день Олександр Пономарьов написав: "Анжело, в тебе золоті руки!" Він був у неї в гостях. Замовляли також Ольга Сумська, Павло Зібров, Світлана Білоножко.

Я дуже люблю працювати з тістом. Чесно кажучи, не знаю, як навчилась – мабуть, це від бабусі. До семи років я жила у неї з дідусем, батьки тоді вчилися і працювали. Бабуся робила все дуже швидко – могла за 30 хвилин наліпити купу вареників. Я сиділа поруч і спостерігала, як вона замішує тісто, пече паски, пиріжки, печиво, рогалики. Думаю, саме з дитинства заклалося це вміння. Знаєте, хтось любить шити чи в’язати – я, якщо ґудзик відривається, сама його пришивати не буду. А от приготувати – мені легко, навіть коли читаю новий рецепт, одразу розумію, чи хороший він.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з продюсером Вадимом Лисицею – про борг, який пробачив Олені Тополі, дивну розмову з Винником після вторгнення та повернення Лободи в Україну.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!