Де зараз та як живе голос культового серіалу "Друзі" Євген Пашин

Його голосом в Україні говорять Аль Пачіно, Том Генкс, Роберт Де Ніро, Рассел Кроу, Морган Фрімен, Дон Джонсон, Брендан Фрейзер та інші знаменитості. Цей же голос ви могли почути в культовому серіалі "Друзі".

Український актор дубляжу та озвучення, член Національної спілки кінематографістів Євген Пашин в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA розповів, чому його обрали в серіал "Друзі" без попереднього прослуховування, як змінився дубляж сьогодні і чому більше не стежить за сучасним кінематографом. Актор також поділився, як його змінило повномасштабне вторгнення РФ, коли перейшов на українську мову та що заважає відчувати себе щасливим.

– 22 вересня 1994 року на американському телебаченні вийшов перший епізод культового серіалу "Друзі". Щоправда, в Україні він з'явився дещо пізніше. Як змінилося ваше життя після затвердження на озвучення чоловічих персонажів?

Відео дня

– "Друзі" вийшли в український ефір у 1998 році, одразу після серіалів "Династія" та "Перші поцілунки". Коли нас із Лялею (акторка Лариса Руснак. – Ред.) обрали, ми одразу зрозуміли, що цей серіал – дуже якісний продукт з професійним перекладом, яким займався Олекса Негребецький, а його дружина Романна Мельниченко була редакторкою.

Ще були два режисери – Станіслав Чернілевський та Володимир Коваленко. Не всі серії читали ми з Лялею, коли потрібно було кудись поїхати чи захворіли, то записували Андрій Твердак або Ярослав Чорненький. Хотів би висловити всій команді подяку, бо працювали з задоволенням!

Я цих ситкомів переписав уже близько тисячі, але справді смішних можна на пальцях однієї руки перерахувати. У мене дуже часто бували моменти, що мусив зупинитися, щоб посміятися. Тоді були інші умови щодо озвучення. Ми мали настанову – не вмикатися повністю по-акторськи. У цьому, власне, не було сенсу – догравати за акторів. Вони прекрасно грали самі!

Тому в нас була скромна, начебто віддалена манера, але при цьому потрібно було зберігати відчуття іронії. Зараз ми з колегами працюємо інакше, залежно від жанру, включаємось більше.

– Читала, що вам із Ларисою Руснак доводилися озвучувати декілька епізодів на день. Не було такого, що не справлялися, забагато навантаження?

– Так, справді, але якщо епізод в ефірі тривав понад 20 хвилин, то в нас на його озвучення йшло максимум 50.

Наприклад, зараз у мене в рази більші навантаження (сміється). Але поки є робота, я не відмовляюся, бо невідомо, що чекає завтра.

– Чому, на вашу думку, "Друзі" досі не втрачають своєї актуальності? Чи була близька ідея серіалу вам?

– Ви знаєте, як глядач я не дивився серіал, лише в процесі роботи. Не можу сказати, що це пройшло повз мене, але, звісно, сприймалося трохи по-іншому. Секрет серіалу – це його дуже вдало підібраний акторський склад, бо якби не було такого яскравого виконання, то могло б пройти непомітно. Також над серіалом працювало дуже багато авторів, тому були цікаві діалоги та жарти найвищого класу, й актори справлялися блискуче!

Я не задумувався, чи була близька мені ідея серіалу. Є продукт, і я дивився на нього з погляду адаптатора. Уже не пам'ятаю всіх деталей, але було багато яскравих моментів, коли просто смієшся від душі.

– Вашим улюбленим персонажем був Чендлер Бінг, якого зіграв актор Меттью Перрі, що, на жаль, помер восени минулого року. Ви знову стали його голосом, коли озвучили біографічну книгу "Друзі, коханки і велика халепа". Прочитавши книгу, можете сказати, чим вирізнявся і чим був схожий Меттью на Чендлера?

– Так, це мій улюблений персонаж (усміхається). Знаєте, як актор, як професіонал своєї справи розумію, що в такій невеличкій компанії повинен бути лідер, який би вписувався в цей жанр, і мені здається, це був Меттью Перрі, якому інші "в рота заглядали". Відчувалося, що саме він був серед них імпровізатор номер один, вів інших, які, без сумніву, також видатні актори.

Щодо того, чим Меттью вирізнявся та чим був схожим на свого персонажа, то це те саме, адже Чендлера вигадали, а Меттью його просто втілив. З книги я дізнався стільки, де ніде більше б не дізнався – про хвороби, залежності, недоліки, гонорари. Він також писав, що дуже поважав та цінував актора Чеві Чейса, пізніше вони навіть дружили.

– Лариса Руснак розповідала, що акторська спільнота гуртується довкола питання щодо потрібності українського дубляжу. Але, наприклад, по португальському телебаченню йдуть фільми мовою оригіналу, а знизу – субтитри з перекладом. Португальці кажуть, що це дуже хороший спосіб вивчення мови, і не розуміють, чому в інших країнах роблять дубляж. Що з цього приводу думаєте ви?

– Я за те, щоб український дубляж був! Знаю багато прикладів, коли дубльований матеріал значно якісніший за оригінал. Коли актор, що озвучує чи дублює, талановитий, то один талант накладається на інший – і картинка виглядає кращою. А як же щодо дітей? Їм же цікавіше дивитися мультфільми рідною мовою. Мені, наприклад, лінь читати субтитри. Люди і так не знають української мови, а тут у них ще це заберуть. Це моя думка. Але буде як буде, я й так уже на пенсії.

– Акторів дубляжу та озвучення часто називають невидимками. Чи комфортно вам у цій чаші чи все-таки мріяли колись про народну славу? Адже за вашими плечима стільки зіграних ролей у серіалах та фільмах.

– Ні, ніколи не мріяв про народну славу, мене все влаштовує, і що менше уваги, то краще. Буває, що впізнають на вулиці, але дуже рідко. А що цікаво, іноді мене впізнають по голосу (усміхається).

Найбільше задоволення принесла мені робота над фільмом "Кит" з Бренданом Фрейзером у головній ролі. На екрані я з'являвся понад 100 разів, епізодичні ролі, кілька головних, але як нема резонансу, якогось визнання, то значить, нічого не поробиш, так мало бути.

– Зараз дуже багато молоді мріє про дубляж та озвучення, але скаржаться на високу конкуренцію. Як ви потрапили в цю сферу? Які б поради дали з власного досвіду?

– Смішне питання (сміється). Пораджу не дуже сподіватися, що мрія одразу здійсниться. А ще коли під питанням стоїть взагалі існування українського дубляжу, то зв'язувати своє майбутнє з тим, що десь колись вдасться щось дублювати, я б не став. Але їм же не відмовляють у кастингах. Можеш показати щось видатне, то приходь, можливо, помітять, все у твоїх руках!

У мене інша історія. Я ж починав ще за радянських часів. Пізніше, коли за Олександра Роднянського з'явилася студія "1+1" у 1996 році, нас зібрали на прослуховування в серіал "Династія". З кількох десятків голосів відібрали шістьох акторів. Але я був знайомий з продюсером, ми з ним вчилися разом, можливо, це допомогло. Там пропрацював більше року, вже мене знали, зрозуміло, це підтягнуло за собою інші ролі дубляжу та озвучення. У серіал "Друзі" я вже не проходив кастинг. Станіслав Чернілевський, про якого згадувала Ляля, просто сказав: "Я гадаю, що це твоє".

– Правда, що молоко з медом або ложка коньяку сприяють покращенню тембру голосу? Які секрети у вас?

– Ні, це вигадки. Хіба, може, якщо прихворів, то мед із коньяком допоможуть трохи голосові зв'язки почистити. Секретів нема – це природа, ніякої зміни нема, голос же один, тембр один. Єдине, що змінюється, – це ставлення, тобто в комедії потрібно зберігати його іронічним. Актор, який озвучує ситкоми, має розуміти, що тут смішного, в ту ж секунду, щоб люди це відчули – і в них піднявся настрій!

– Першу роль ви зіграли у 20-річному віці у 1980 році. Яким був кінематограф тоді і який він сьогодні?

– Про сьогодні не хочу коментувати. Нічого не дивлюся. Може, і є щось, але мене це мало захоплює. У ті часи, як давали щось зіграти, то вважай, що пощастило. Тоді не було такого конфлікту, ворожнечі, і ми сприймали російські успіхи як свої, адже це був Радянський Союз. Але за їхнім кінематографом я також не слідкую.

– Підтримуєте стосунки з російськими колегами-акторами?

– Ні. Вони бояться, у них же репресії за підтримку. Та й про що говорити? Вже тем спільних нема.

– До повномасштабного вторгнення ви говорили переважно російською мовою в серіалах. Якою мовою спілкувались у побуті і чи змінилися ваші погляди після 24 лютого 2022 року?

– До повномасштабного вторгнення в Києві серіали знімали російською мовою, бо це були їхні гроші. Чужий ринок, ще й дешево. До війни в побуті я спілкувався російською, але після 24 лютого все змінилося. Тепер тільки українською мовою.

– Ви – корінний киянин. Як змінилось суспільство протягом вашого життя в столиці?

– Хороше питання (сміється). Кардинально все змінилось! Зараз втішає, що українська тенденція набирає сили, стверджується, бо раніше це було непрестижним. Хоча завжди були свідомі українці, які відчували, що це їхнє коріння. Я не був з таких, у мене сім'я дуже свідома, дружина і діти, а я вже до них підтягуюся.

– Розкажіть про себе. З якої ви родини та звідки тяга до акторства?

– Як сказав один мій знайомий актор: "Я сюди пішов, щоб не працювати на заводі чи шахті". Це жарт. А в принципі, цікаво було. Коли здавалося, що все життя попереду, думав, чим займатися, нічого, крім акторства, і не виходило – ні бізнес, ну нічого. А ця професія мене тримала, хоча вона така непевна...

Мій батько був інженером-ядерщиком, а мама в науково-дослідному інституті все життя пропрацювала бібліотекаркою. Вони не заперечували мій вибір, але і не вірили особливо в успіх. Я сам у нього не вірив, так, власне, і сталося.

Розкажу вам випадок. Першу свою роль я зіграв у фільмі "Від Бугу до Вісли". Там моїм партнером був відомий, уже покійний, російський актор Юрій Каморний. У нас була сцена, де ми стоїмо серед партизанів і співаємо пісню. Попереду глядачі, позаду камера. Я йому тихенько кажу, що ми, мовляв, можемо тут особливо роти не відкривати, адже хто нас зі спини бачить? А він сказав мені фразу, яку запам'ятав на все життя: "Ти можеш робити як хочеш, а я буду працювати для них. Професія, яка не яка, та я її люблю, поважаю і не зраджу". Мене досі цей спогад дуже зворушує.

– Ви можете назвати себе щасливою людиною?

– У мене є будинок, свої побутові справи, люблю щось приготувати, покосити газон, щось на городі зробити, маю трьох собак, є чим зайнятися. Мене щасливим робили подорожі. Я збирав сувенірні тарілки з різних країн, їх у мене вже близько 50. Я міг би себе так назвати, якби не ця війна. Бо це єдине, що мене пригнічує.