Сергій Ківалов, народний депутат України III—VIII скликань, засновник і керівник низки університетів, академік НАПрН та НАПН України, д.ю.н в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA розкрив деталі політичної діяльності, розповів про пенсію, заборону в’їзду до РФ, а також про те, як постраждав в результаті ракетного удару по Одесі.

– Ви довгий час залишалися непублічною фігурою, однак останнім часом ваше ім’я дедалі частіше почало з’являтися у пресі. Згадують вашу політичну біографію, обговорюють пенсію, освітні проєкти та зустрічі із політичними діячами, зокрема Русланом Стефанчуком. Як ви пояснюєте цю увагу до себе зараз?

– Моє життя сьогодні дійсно зосереджене на освіті. Вже майже сім років як я відійшов від активної політичної діяльності і займаюся розвитком закладів освіти, які були створені раніше.

Щодо підвищеної уваги – думаю, це поєднання кількох факторів. З одного боку, залишився інтерес до моєї попередньої політичної діяльності. З іншого – з’являються нові проєкти, зокрема міжнародні, які також привертають увагу.

– Про розвиток яких саме закладів освіти йде мова?

– Йдеться про Міжнародну освітню компанію (МОК), яку ми із командою заснували восени 2023 року і членами якої сьогодні є 9 закладів середньої та вищої освіти. Це понад 30 тисяч школярів та студентів, тисячі викладачів та науковців. Серед найбільш відомих – Міжнародний університет, Київський університет інтелектуальної власності та права, Міжнародна академічна школа Одеса, а також Національний університет "Одеська юридична академія", який є асоційованим членом МОК.

– Для того, щоб розуміти масштаб діяльності, випускниками наших установ є понад 300 тисяч висококваліфікованих спеціалістів, значна частина яких сьогодні працює на розвиток української держави – в економіці, юридичній сфері, державному управлінні, IT та сфері безпеки.

Зараз працюємо над розширенням діяльності, зокрема над міжнародними освітніми ініціативами.

– Спостерігаючи за активністю ваших соціальних мереж, важко не помітити чималу кількість дописів з Великої Британії, зокрема з Лондона. Я так розумію, що мова саме про цей міжнародний проєкт?

– Так, це один із ключових напрямів.

Ідея створення Міжнародного гуманітарного коледжу в Лондоні (IHCL) виникла як відповідь на запит часу. Сьогодні понад 300 тисяч українців перебувають у Великій Британії, і питання доступу до освіти та працевлаштування за фахом для них є надзвичайно актуальним.

Саме тому, наприкінці лютого ми провели історичну для розвитку вітчизняної освіти конференцію, присвячену заснуванню та розвитку першого і єдиного британсько-українського університету IHCL. У заході взяли участь ректори та проректори університетів з обох сторін, представники державної влади обох країна, а також керівники міжнародних освітніх компаній, зокрема University of Westminster, Birkbeck, University of London, London South Bank University та багато інших.

Зокрема, учасників конференції привітали і з Офісу Прем’єр-міністра Великої Британії Кір Стармера, і Голова Верховної Ради України, академік Руслан Стефанчук, і з Міністерства освіти і науки України та інших органів влади.

Руслан Стефанчук, до речі, особисто приїздив до Лондону та взяв участь у роботі установчої конференції, на якій ухвалили рішення про заснування Міжнародного гуманітарного коледжу Лондон. Тоді він виступив із доповіддю про необхідність відновлення української освіти у повоєнний період.

– Стривайте. Спікер Верховної Ради у розпал роботи в парламенті приїздить до Лондона, щоб взяти участь у відкритті навчального закладу? Без нього захід не відбувся би?

– Не тільки у вас приїзд такої важливої особи викликав подив. Але у цій події не варто шукати політичних підтекстів. Руслан Стефанчук прибув з офіційним візитом до Великої Британії. У Лондоні його особисто приймав Премʼєр-міністр Сполученого Королівства.

Його увагу до відкриття українського університету у Лондоні можна також пояснити тим, що, на відміну від більшості народних депутатів, Руслан Стефанчук перед обранням до парламенту довгий час працював у сфері вищої освіти, а тому його участь у конференції є цілком логічною. Нам була приємна така увага до розвитку наших освітніх ініціатив. Тут ми на одній хвилі.

– Останнім часом у пресі активно обговорюється розмір вашої пенсії. Нагадаю, Пенсійний фонд щомісяця виплачував вам майже 246 тисяч гривень, після чого розмір пенсії зменшили до 51 тисячі. Чи вважаєте ви це справедливим?

– Насамперед варто розуміти: мені майже 72 роки, а мій загальний трудовий стаж становить 55 років. Я отримую передбачену законом пенсію за віком, яка розрахована на підставі мого рівня заробітної плати та тривалості страхового стажу.

– Навіщо ви тоді зверталися до суду у 2020 році?

– У 2014 році мені було призначено пенсію за віком. Однак протягом наступних 6 років я отримував грошове забезпечення не в повному обсязі, оскільки Пенсійний фонд невірно застосував норми чинного законодавства.

До 2020 року я не звертався до пенсійного фонду чи суду із вимогою перерахувати свою пенсію, оскільки був народним депутатом і вважав, що отримання пенсії у повному, передбаченому законом розмірі, одночасно із депутатською заробітною платою суперечить принципам доброчесності.

Тільки завершивши політичну діяльність, я звернувся до суду з вимогою припинити порушення моїх прав. Суди визнали неправомірною відмову Пенсійного фонду у здійсненні перерахунку мого грошового забезпечення і зобов’язали орган провести перерахунок відповідно до вимог чинного законодавства.

Варто розуміти, що я працював і продовжую працювати керівником низки освітніх установ, а тому сплачую зі свої заробітної плати мільйонні податки і збори щорічно. Я вже не говорю про кошти, які перераховують до державного бюджету засновані мною корпоративні, недержавні, заклади освіти. Лише Міжнародний університет за роки війни сплатив близько 100 мільйонів гривень податками та зборами. Це пряма допомога Україні у період війни.

– Як ви оцінюєте постанову Кабміну 2025 року, якою знову було зменшено розмір вашої пенсії до 51 тисячі гривень? Чи плануєте оскаржувати це рішення?

Я можу вас запевнити, що приписи цієї постанови не відповідають нормам Конституції України, а саме принципам пріоритету прав людини і верховенства права, проголошеним у статтях 3 і 8 Основного Закону. Я знаю публічних службовців, які вже успішно оскаржили норми цієї постанови у суді та повернули розмір своєї пенсії.

Однак, особисто для мене таке в період дії воєнного стану є неприпустимим. Адже наразі існують речі набагато важливіші. Тому, як і у період моєї депутатської діяльності, під час війни звертатися до Пенсійного фонду або до суду за перерахунком пенсії не планую.

– Одне з найбільш дискусійних питань – це імовірний "російський слід" у вашій політичній біографії. Вам регулярно пригадують фотографії з російськими політиками, а також звинувачують у проросійських позиціях. З початком агресивних дій РФ деякі інтернет-активісти вирішили знову відкрити цю "Скриньку Пандори". Гонитва за дешевими лайками і переглядами?

– Я одразу скажу, що ці фотографії справжні, і я цього ніколи не заперечував. Однак, будь-який факт має значення лише в контексті часу і обставин.

Ці події мали місце майже 15 років тому. Йдеться про період, коли відносини між Україною і РФ були принципово іншими, коли президенти РФ визнавали територіальну цілісність і незалежність України. Це були роки активних міждержавних контактів – політичних, економічних, гуманітарних. Тоді ніхто не уявляв, що Москва піде на повномасштабну війну.

Повторно наголошую, що такі контакти були нормою для всієї державної політики. Навіть на рівні президентів і урядів відбувалися регулярні зустрічі, а між країнами діяли масштабні економічні та гуманітарні зв’язки. Згадайте, скільки десятків разів Президент України Леонід Кучма відвідував РФ та її високопосадовців. А куди відбувся перший міжнародний візит іншого нашого Президента Віктора Ющенка? Саме до Москви.

Пасажирське залізничне сполучення Москва-Львів було чи не найбільш прибутковим для Укрзалізниці. Чи можемо ми зараз таке уявити – питання риторичне.

Відповідно, наскільки багатовекторною була зовнішня політика України того часу, настільки різнопланові відносини мені доводилося підтримувати як народному депутату України, а також голові парламентського комітету з питань верховенства права та правосуддя. Це була частина моїх прямих посадових обов’язків, а не "особисті зв’язки", як це сьогодні намагаються подати окремі ЗМІ.

– Якими були ваші відносини із російськими установами та політиками під час вашої роботи народним депутатом?

– Я був співголовою депутатської групи з міжпарламентських зв’язків із РФ, до якої станом на той час належала майже половина парламенту. Це була інституційна форма взаємодії двох представницьких органів влади, спрямована на захист інтересів українців. А не інструмент поширення впливу російської політики, як це сьогодні це висвітлюють у пресі.

Це була складна робота, яка часто супроводжувалася жорсткими дискусіями, в яких ми послідовно відстоювали позицію України і українців. Пам’ятаю, як на декількох із таких зустрічей вирішували питання забезпечення соціальних прав українських громадян у РФ. Адже станом на той час мільйони українців проживали і працювали у РФ. Також обговорювали важливі питання розвитку економіки, культури, освіти тощо.

– Чи можна стверджувати, що РФ мала вплив на вашу політичну діяльність?

– Ні. Всі мої рішення як народного депутата були спрямовані виключно на відстоювання інтересів України. Зокрема моя міжнародна діяльність ніколи не обмежувалася російським напрямком. Я був представником України у Венеціанській комісії – одному з ключових правничих органів Європи. А також входив до постійної делегації України в Парламентській асамблеї Ради Європи.

За моїм запрошенням до Одеси вперше в історії приїздили президент та фактичний засновник Міжнародного кримінального суду Філіп Кірш, голови ПАРЄ Жан-Клод Міньйон та Мевлют Чавушоглу, судді Європейського суду з прав людини, члени Європарламенту, які особисто виступали перед студентами Одеської юракадемії. Я досі підтримую із багатьма з них прекрасні зв’язки.

Це була системна робота в різних напрямках, а не однобічна "орієнтація" на одну країну.

– Чи маєте ви сьогодні будь-які контакти з російськими та "проросійськими" структурами чи політиками, зокрема із вашим колишнім колегою Вадимом Колесніченком. Чи виїжджали до окупованого Криму, РФ?

– Ні. Вже років 10 я не підтримую жодних відносин із російськими політиками чи громадськими діячами – ні офіційних, ні особистих. Так само я не маю жодних ділових відносин і не спілкуюся із Вадимом Колесніченком. Як я вже згадував, понад сім років я взагалі не займаюся політичною діяльністю і повністю зосереджений на освітніх проєктах.

Крім того, вже багато років мені заборонено в’їжджати на територію РФ. Як український політичний діяч я представляю загрозу обороноздатності та безпеці РФ. Я внесений до відповідного реєстру згідно закону "Про порядок виїзду з Російської Федерації і в’їзду в Російську Федерацію". Я прийняв це, і спокійно з цим живу.

– Ваші опоненти багато писали про те, що Закон "Про засади державної мовної політики", який Ви розробили разом із Вадимом Колесніченком, був спрямований на те, що зробити російську мову другою державною, зменшити статус української мови…

– Це одна із найбільш міфологізованих тез моїх опонентів. Для її спростування достатньо відкрити сам закон та прочитати у статті 6, що державною мовою України є українська мова. Жодної частини чи положення, де б закон проголошував "другу державну мову" чи надавав відповідний статус російській або будь-якій іншій мові — у тексті немає.

Більше того, цей закон отримав позитивні оцінки міжнародних інституцій, зокрема Венеціанської комісії. А всі інші інтерпретації – це вже питання політичної риторики, а не юридичного змісту документа.

Подібні маніпулятивні та "вирвані" із контексту твердження поширювали "жовті видання" і стосовно моїх тез про необхідність надання Одесі статусу "Порто-франко". Саме через це, першому, чому навчають майбутніх фахівців у стінах наших закладів освіти – це працювати із першоджерелами.

– Яке ваше ставлення до мовної політики, котра проваджується в Україні сьогодні?

Я ставлюся до неї з розумінням. Сьогодні в Україні українська мова має бути основною, як у державному секторі, так і у побуті. І це цілком логічно – ми захищаємо державу, її суверенітет та культурну ідентичність.

Проте важливо пам’ятати: любов до мови неможливо привити силою або заборонами. На мою думку, ефективніше створювати можливості для вивчення та практики мови, а не піддавати громадян санкціям. Тільки так протягом років можна сформувати в українців щире бажання зберегти своє – мову, культуру, традиції – без штучного тиску. В іншому випадку ми ризикуємо, що мовна політика сприйматиметься як наказ або обмеження, а не як справжня цінність.

Тим більше, навіть не зважаючи на численні заборони і обмеження, спричинені воєнним станом, українці продовжують послуговуватися російською мовою. Подивіться, значна кількість центральних українських видань, телеграм-каналів із мільйонними аудиторіями продовжують публікувати матеріали російською мовою. Тому що природно у людей залишається попит. Зайдіть на сайт Української правди, відкрийте будь-яку статтю і ви побачите три мови на вибір: українська, англійська і російська.

– Як змінилося ваше ставлення, загалом, до політики після початку повномасштабної війни?

– Багато що я переосмислив, як і кожен із нас. На відміну від деяких, я не поїхав, залишився тут, переживаю всі події разом з одеситами, своїм колективом. У цей надскладний етап для міста та країни, ми підтримуємо один одного. Багато речей складно передати словами, особливо відчуття загрози життю, яке щодня торкається мільйонів українців. Ось, наприклад, сьогодні вночі моя дружина знову не спала: як тільки пролунала тривога, стрибнула з ліжка, спустилася на перший поверх і проспала усю ніч біля дверей. А тривога у нас трапляється майже кожного дня. Це досвід, який назавжди змінює тебе і твоє ставлення до всього.

– Ви постраждали внаслідок російського ракетного удару по Одесі – тоді кадри з вами у халаті облетіли всі медіа. Як усе відбулося?

– Це сталося за два дні до мого 70-річчя. І я сміливо той день також можу вважати своїм другим днем народження. Мені пощастило вижити, дякую Богу і лікарям. А той халат, про який ви згадали, я би порівняв із сорочкою, в якій народжується людина, якій пощастило. Але давайте конкретніше.

Це був кінець квітня, після зимового холоду і морських штормів постраждала плитка на 8-ій станції Великого Фонтану. Наприкінці робочого дня, годині о 6 вечора, ми вийшли разом із проректором Міжнародного університету Борисом Васильєвим оглянути цю саму розмиту плитку. Обговорювали, що краще зробити – ремонтувати чи повністю перекривати. І раптом пролунав вибух. Я обернувся – і побачив, як усе навколо розлітається, ніби в кіно. Я одразу крикнув: "Лягай!", і ми впали. Ймовірно, я зреагував швидше, а проректор поруч не встиг – він загинув.

– Ви отримали поранення?

– Спочатку не відчував нічого – був у стані афекту. Все горіло, навкруги лежало багато поранених працівників Університету та просто відпочиваючих. У шоковому стані я піднявся на ноги, навіть не відчувши поранення у нозі. Зателефонував губернатору Олегу Кіперу. Попросив допомогти із госпіталізацією поранених. Однак, швидка допомога та рятувальники, які оперативно прибули до місця прильоту, зупинилися неподалік. За протоколом вони очікували другого удару і не могли евакуювати людей. Через це, ми власними зусиллями перенесли 8 поранених до автомобілів і відвезли їх до лікарні. Тільки після цього я сів в автобус і вже дорогою зміг себе оглянути.

Лише тоді зрозумів, що поранений у гомілку. Мені провели дві операції. Спочатку намагалися дістати уламок по каналу входження, але він застряг у кістці – був розпечений і буквально в ній застиг. Потім оперували з іншого боку, але також безрезультатно. У підсумку лікарі вирішили залишити уламок у кістці.

– Чому на фото ви були в халаті? Деякі телеграм-канали писали, що ви були в бані. Начебто, це саме по собі злочин…

– Після вибуху я був увесь у крові та бруді, тому зняв одяг і попросив щось дати. Думав про те, як виглядатиму у лікарні. Мені винесли білий халат, в якому мене вже передали медикам. Далі була реанімація – приблизно півтори години, які я майже не пам’ятаю.

Але це не головне. Найважливіше – вдалося уникнути значно більшої трагедії. Поруч, за Замком, розташований критий стадіон, де в той момент тренувалися маленькі діти, років 5-6, з художньої гімнастики – до сотні дітей із батьками. Це могло закінчитися катастрофою, але будівля, яку одесити жартівливо називають "Замком Гарі Поттера" фактично прийняла удар на себе – і жодна дитина не постраждала. Буквально декілька метрів праворуч, ліворуч і позаду зазнали поранень і загинули десятки людей, зокрема на відкритому стадіоні загинув брат нашої викладачки, Родіон, вона сама також отримала поранення.

Подібні трагедії, на превеликий жаль, трапляються в Одесі майже кожного дня. Тільки минулого року навчальні корпуси та гуртожитки Одеської юракадемії і Міжнародного університету 5 разів зазнавали істотних пошкоджувалися внаслідок ворожих атак.

А взагалі, у нас свій напрямок роботи. Як я люблю повторювати студентам і колегам, ніколи не спрощуйте процес за рахунок його якості!

І ми ніколи не спрощуємо: ні навчальний процес, ні науку, ні студентське життя. Навіть попри виклики війни, ми намагаємося Відновлювати, відбудовувати та створювати для наших здобувачів найкращі умови для їх всебічного розвитку.