Трамп проти реальності: чому його формула миру "території в обмін на гарантії" не працює та чи стане Україна розмінною монетою до виборів у США. Інтерв’ю з Котовим

Конфлікт на Близькому Сході наразі перейшов у фазу відносного затишшя. Це створює ілюзію "вікна можливостей", насамперед, для Сполучених Штатів, які тепер можуть переорієнтувати увагу на інший критичний трек – війну Росії проти України. Саме в цьому контексті лунають заяви Дональда Трампа про те, що врегулювання вже "на підході", а також сигнали з Кремля про готовність активізувати переговори. Москва демонстративно вітає "миротворчі зусилля" Вашингтона, але за цією риторикою проглядається значно складніша гра, ніж проста зацікавленість у мирі.

Насправді головна проблема переговорного процесу лежить значно глибше, ніж фактор відволікання США на Близький Схід. Переговори зайшли в глухий кут через саму конструкцію мирного плану, який просуває американська сторона. Йдеться про класичну формулу обміну: території в обмін на гарантії безпеки. Проте цей підхід дедалі більше виглядає не просто спрощеним, а стратегічно хибним. Він виходить із припущення, що для Кремля ключовим є контроль над конкретними територіями, тоді як для України – формалізовані гарантії Заходу. Але реальність інша: для Володимира Путіна українське питання – це не про кілометри, а про контроль над державою як такою, її суверенітетом і геополітичним вибором.

На цьому тлі особливо показовими є заяви американських посадовців, зокрема віцепрезидента Джей Ді Венса, який зводить війну до "суперечки за кілька квадратних кілометрів". Така оптика не лише спрощує суть конфлікту, а й фактично збігається з російською риторикою. У відповідь Володимир Зеленський змушений публічно нагадувати: Донбас – це не просто територія, а стратегічний плацдарм, укріплений район із сотнями тисяч цивільних, втрата якого відкриває шлях до нових наступів. І головне – Україна досі не має чітких, гарантованих механізмів безпеки, які могли б компенсувати навіть теоретичні поступки. У підсумку, попри зовнішні сигнали про "новий імпульс" переговорів, ключові протиріччя залишаються невирішеними.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився експерт з публічної політики, кандидат наук з державного управління Ілля Котов.

– Напередодні Трамп заявив, що врегулювання в Україні вже на підході. Правда, це пролунало вчергове. У Кремлі підхоплюють ці американські меседжі, що останнім часом відбувається часто. Зразу ж пролунало: так, можливості для розблокування переговорного процесу. Як на ваш погляд – ми все ж таки матимемо продовження тристоронніх перемовин?

– Тут варто розпочати з того, що близькосхідна криза не те що відволікла увагу – вона дозволила росіянам відволікти увагу від України. І на цьому треба наполягати. Так, дійсно, Штати зайняті. Штати зайняті Іраном – об’єктивно ставлять це зараз на перше місце. Але водночас вони не відмовлялися від зустрічей, якщо пригадати всі заяви останнього місяця. Справа в тому, що росіяни не хочуть цих зустрічей – як і не хотіли раніше, треба говорити чесно й відверто. Як і миру вони не хочуть. Просто зараз у зв’язку з Іраном з’явилася можливість знаходити відмовки: ми не поїдемо в США, бо далеко, нас не пускає європейський повітряний простір; у Женеву також не поїдемо – і так далі. Це все відмовки. Але щодо можливості розблокування – воно є. І, до речі, дуже гарна ідея – українська – це формат човникової дипломатії.

Тобто що каже наша держава: добре, росіяни не хочуть їхати, не хочуть зустрічатися, не хочуть тристоронніх зустрічей, мотивуючи Іраном – давайте зробимо інакше. Ми запрошуємо перемовну групу до Києва, вони слухають наші пропозиції разом із представниками США. Далі летять до Москви, де їх уже не можуть не прийняти. І таким чином діалог продовжується.

Це виглядає логічно й ставить Росію у глухий кут – відмовлятися складніше. Тому продовження можливе. Але щодо результативності – багато питань і нюансів, які стосуються не лише Росії чи України, а загалом світових подій. Результат покаже час. І ще важливий момент – склад делегації, яка може приїхати до Києва, буде дуже показовим.

– Чи тільки війна на Близькому Сході стоїть на заваді продовження переговорів? Бо, все виглядає, що вони зайшли в глухий кут через серйознішу проблему – прямолінійний підхід адміністрації Трампа. Мовляв, щоб покласти край війні, Україна поступиться Росії частиною своєї території в обмін на гарантії безпеки з боку Заходу. Чи не здається, що такий підхід – глухий кут?

– Абсолютно неробоча схема – це всі розуміють. І в Штатах це також розуміють. Просто є два шляхи завершення війни. Перший – складний: посилення тиску на Росію і фактичне примушення до миру. Другий – простіший: спроби домовитися з Україною, якісь обіцянки – мовляв, ви тільки вийдіть з Донбасу, а далі "все буде добре", "побудуємо рай". Що саме мається на увазі – питання відкрите. Тому вони обирають простіший шлях.

Чи знають Штати, що це обман з боку Путіна? Знають. Чи розуміють, що це може бути повторенням Мюнхена? Так. Але водночас вони не готові до жорсткого тиску. І цим Росія користується. Більше того, зважаючи на послаблення позицій США, заяви російського керівництва стали жорсткішими. Якщо раніше йшлося просто про вихід із Донбасу, то зараз – це лише умова для початку переговорів про припинення війни. Тобто: спочатку віддайте – потім поговоримо. Вони намагаються нівелювати попередні домовленості й зробити свою позицію жорсткішою. Те саме заявляє і Лавров – мовляв, жодних гарантій безпеки Україні, натомість Росія хоче гарантій для себе.

– Що відбувається?

– Фактично зрив того мінімального прогресу, який був. І причина – слабкість США. Росія це бачить і використовує.

– Що означає ця заява Лаврова, що врегулювання конфлікту неможливе без гарантій безпеки для Росії. Це, наприклад, відкат НАТО на певні позиції, буферні зони тощо. І друге – чи існує взагалі "ціна миру" для Путіна?

– Щодо першого питання – ви абсолютно правильно кажете: це повернення до 2021 року, навіть не 2022-го, коли вони вимагали поділу сфер впливу у світі. Зараз Кремль фактично це дублює – знову ж таки, розуміючи слабкість Сполучених Штатів. І тут уже йдеться не лише про Україну, а загалом про так звані "гарантії безпеки" для Росії – передусім це нерозширення НАТО. Хоча зараз навіть не про розширення – тут хоча б зберегти ту структуру, яка є.

Це і є стратегічна "мрія" – відновити вплив, близький до радянського, і провести умовну лінію розмежування в Європі – де закінчується зона впливу США та Європи й починається зона впливу Росії. Водночас історично їхня логіка безпеки залишається незмінною – Росія бачить свою безпеку через створення небезпеки для сусідів.

Щодо другого питання – чи можливі поступки. Проблема в тому, що Путіну не потрібні поступки. Йому не потрібна навіть та частина Донецької області як кінцева мета. Так, це можуть подати як "перемогу", але це його не зупинить. Навпаки – це стане сигналом, що так можна, що світ готовий погоджуватися. Це фактично логіка, яка вже була в історії перед Другою світовою війною – поступки лише стимулюють подальшу агресію. Вони дають паузу для накопичення ресурсів і водночас підштовхують до нових дій. Тому немає поступок, які б його задовольнили. Його ціль – знищення України як держави та подальше просування впливу – щонайменше до кордонів НАТО й ЄС.

Зупинити це може лише сила. І США це, ймовірно, також розуміють – але не готові діяти достатньо жорстко. Єдине, чого реально боїться російське керівництво – це втрата влади. І це ключова точка тиску. Влада в таких системах втрачається через внутрішні процеси – економічну кризу, падіння рівня життя, соціальне невдоволення. Фактично йдеться про сценарій різкого економічного погіршення – умовне "повернення в 90-ті". І такі інструменти у США є. У такому випадку для Путіна питання виживання влади стане пріоритетом – і тоді він може піти на реальні кроки. Бо революційні настрої виникають не через зовнішню політику – особливо в Росії – а через погіршення повсякденного життя. Саме це є єдиним реальним важелем впливу. А спроби "домовитися по-доброму" з агресором не працюють – і історично це вже неодноразово доведено.

– Американці розуміють, чого прагне Путін щодо України? Бо заяви Венса – мовляв, "проблема полягає лише в кількох кілометрах" – виглядають, м’яко кажучи, відірваними від реальності. Цю війну, яка забирає десятки й сотні тисяч життів, не можна звести до "кількох квадратних кілометрів". І друге питання – чи залишаються американці нейтральними учасниками переговорів?

– Щодо американців – ситуація неоднорідна. Якщо говорити про Венса – відверто, багато його заяв свідчать про слабке розуміння теми, особливо у сфері зовнішньої політики. Натомість інші представники – як-от держсекретар США Рубіо – демонструють значно обережнішу й зваженішу позицію.

Що стосується Трампа – він розуміє ситуацію. Це видно з перемовин, де українська сторона неодноразово досить швидко й аргументовано пояснювала реальний стан справ. Є й інші представники, які розуміють ще глибше – наприклад, Кіт Келлог, який як військовий добре бачить можливі сценарії розвитку подій. Але Віткофф зараз намагається сконцентрувати переговорний процес на собі – фактично стати єдиним каналом комунікації з Росією для Трампа. Це внутрішня політична боротьба впливів у команді. У результаті всі вони загалом розуміють ситуацію – але обирають простіший шлях. Логіка така: швидкий результат – і можна доповісти, що війну завершено.

Проблема в тому, що цей шлях не працює. До того ж у США зараз обмежені важелі тиску на Україну – і частково це наслідок їхніх же рішень, зокрема щодо пауз у підтримці. Тому єдиний реальний варіант – конструктивний діалог. Але "конструктив через поступки" не працює.

Щодо нейтральності – ні, це не зовсім нейтральна позиція. Коли одна зі сторін агресор, повна нейтральність фактично означає слабкість. І Трамп у ситуаціях, де не може діяти жорстко, іноді займає таку "умовно нейтральну" позицію. А заяви про "кілька кілометрів" – це або нерозуміння масштабу, або свідоме спрощення. Бо йдеться про території, співставні з великими регіонами, а не про дрібні ділянки.

– Стосовно можливого візиту Віткоффа й Кушнера до Києва? Чому вперше їдуть до України і чи чекати на певний результат?

– Побачимо, як розвиватимуться події навколо зустрічей з Іраном, адже саме це вони зараз ставлять на перше місце й підлаштовують під це графік. Хоча інших варіантів фактично немає – тому й вмикається човникова дипломатія.

Щодо результатів – наразі все дуже гіпотетично. Втім, ситуацію можна оцінювати так. З’явилася інформація, що разом із делегацією або замість когось із її членів у Києві може бути присутній сенатор Ліндсі Грем – і це дуже показовий момент. Грем – автор значної частини законопроєктів про посилення санкцій проти Росії, які зараз лежать у Конгресі. Він підтримує Трампа, але водночас відкрито виступає за допомогу Україні – включно з наданням далекобійних ракет і силовим тиском на Росію. Якщо він справді увійде до складу делегації – це означатиме зміну підходу. Те, що Трамп не завжди говорить прямо, може транслюватися через Грема – і це фактично також буде позиція Трампа. У такому разі можна говорити про можливий початок реального тиску на Росію. Але якщо його не буде й склад залишиться традиційним – Віткофф і Кушнер – очікувати значних результатів не варто.

Так, Україна зараз накопичує аргументи і "карти" для переговорів – у тому числі через дипломатичну активність у Європі. Але сподіватися, що Віткофф і Кушнер приїдуть, побачать наслідки війни, поспілкуються з людьми – і радикально змінять свою позицію, не варто. Це не люди з військовим чи безпековим мисленням – вони мислять категоріями вигоди, цифр і домовленостей. Їх навряд чи визначально вплине гуманітарний вимір чи внутрішній стан країни. Тому реалістичний сценарій простий: вони приїдуть, вислухають українську позицію, щось запропонують, після чого поїдуть до Москви. І це, по суті, єдиний прогнозований результат на даному етапі.

– Напередодні США не продовжили послаблення санкцій щодо російської нафти – це припинилося. Але питання, на кого Трамп буде тиснути більше, залишається відкритим. Президент України заявив, що сигнали від американського лідера виглядають більш позитивними для Росії. Фактично допускається, що США можуть більше тиснути саме на Україну. особливо з урахуванням виборів у Конгресі, до яких адміністрації треба продемонструвати результат.

– Я не бачу реальних можливостей для тиску на Україну – і головна причина в тому, що самі США значною мірою ці можливості обмежили. Якщо раніше Україна була критично залежна від американського фінансування й постачання озброєнь, то зараз ситуація змінилася. Ми переходимо від формату безкоштовних поставок до закупівель, і обсяги допомоги скорочуються не лише з політичних причин, а й тому, що ресурси США дедалі більше спрямовуються на Близький Схід. Є ризик, що обсяги допомоги можуть ще більше зменшитися – не через політичне рішення "не давати", а через банальну нестачу ресурсів.

Що залишається як інструмент впливу? Розвіддані. Але це не той важіль, який дозволяє диктувати умови на кшталт "віддайте території". До того ж Україна має співпрацю і з європейськими партнерами. Тобто фактично серйозних інструментів тиску на Україну у США зараз немає – і це важливий момент.

Натомість у самої України з’являються додаткові позиції. По-перше, фінансовий фактор – історія з рішеннями Європи щодо фінансування рухається вперед. По-друге, нові пакети допомоги – зокрема заяви про додаткове фінансування з боку НАТО. Це означає, що Україна має ресурс для продовження боротьби й не перебуває в ситуації безвиході. А отже – і тиск не спрацьовує.

– Які тоді можливі форми тиску?

– По суті, єдиний варіант – це вихід США з переговорного процесу. Але це було б ударом по самих США. Трамп не зможе пояснити виборцям, чому "він не зміг завершити війну" – особливо напередодні виборів у Конгрес. Тому цей сценарій виглядає малоймовірним.

Щодо санкцій проти Росії – те, що не продовжили послаблення, це дійсно позитивний сигнал. Це означає, що інструменти тиску на Росію залишаються і можуть навіть посилюватися. І тут можливостей значно більше, ніж у випадку з Україною. Водночас треба розуміти стратегічну мету США – це не лише завершення війни в Україні. Глобально вони намагаються послабити зв’язку Росії з Китаєм. І без завершення війни це зробити складно. Тому підсумок такий: Україна заходить у переговори з більшою суб’єктністю, ніж раніше – з підтримкою Європи, із фінансовими ресурсами і з можливістю відстоювати свою позицію. А от у США ситуація складніша – їхні можливості тиску обмежені, і тому їхня стратегія виглядає менш визначеною.

– Що все ж таки з гарантіями безпеки, вони взагалі можливі? Зеленський заявляє, що зараз Україна не має гарантій безпеки для того, щоб говорити про наступний крок у мирному процесі. Україна хоче, щоб Вашингтон чітко окреслив реакцію на можливе поновлення російського нападу, а також надав сучасні системи ППО, включаючи THAAD, за аналогією з підтримкою близькосхідних союзників, чого поки що не проглядається.

– Тут важливо розуміти: сама концепція гарантій зараз змінюється. Якщо раніше обговорювалися якісь варіанти з боку США, то вони мали б бути не просто політичними обіцянками, а законодавчо закріпленими рішеннями – через Конгрес. Саме на цьому наполягає Україна.Будь-які заяви на кшталт "ми вас підтримаємо" – це не гарантії. Гарантії – це чіткий механізм дій, закріплений юридично. І цього наразі немає.

Що обговорювалося теоретично: контроль за лінією розмежування – але США не хочуть фізично там бути, участь через розвідку й супутники – але це допоміжний інструмент, можливе розміщення баз – але це теж викликає великі ризики. І тут виникає ключова проблема: США хочуть дати такі гарантії, які не втягнуть їх у пряму війну з Росією. Бо вони розуміють – це ризик ядерної ескалації. Події на Близькому Сході додали ще один важливий урок: навіть присутність американських військових не завжди гарантує безпеку. Тобто класична логіка "розмістимо сили – і буде безпека" вже не працює однозначно. Тому зараз США вже не виглядають як беззаперечний гарант, який може "все забезпечити". І це також впливає на переговори.

Якщо говорити максимально практично – найбільш дієва гарантія виглядає просто: фізична присутність сил, які контролюють припинення вогню. Не лише спостереження, а саме присутність.

Це створює ефект стримування: є чітке розуміння, хто порушив і є фактор ризику прямого зіткнення з США. Чи наважиться Росія атакувати в такому випадку – питання відкрите, але це вже значно вищий рівень стримування. Усе інше – обіцянки "ми відповімо", "ми введемо санкції", "ми допоможемо" – виглядає слабше. І, чесно кажучи, після останніх подій у світі довіра до таких гарантій ще більше знизилася. Тому на сьогодні: реальних, чітких гарантій у переговорному полі немає, США не готові брати на себе ризики прямого конфлікту, тому формат гарантій ще буде переглядатися. І головне – Україні важливо не погодитися на формальні гарантії, які на практиці не працюватимуть.

– Ще одна проблема з гарантіями – чи погодиться на це Росія. І американці, і європейці це враховують – мовляв, гарантії мають бути прийнятні для Москви. Але це виглядає парадоксально, адже головна мета Росії очевидна. Виходить замкнене коло?

– Тут усе взаємопов’язано. Гарантії безпеки – це не щось окреме, вони можуть з’явитися лише як частина ширшого компромісу після припинення активних бойових дій. Тобто якщо Росія йде на поступки, відмовляється від максималістських вимог і починається реальний компроміс – тоді гарантії стають частиною цього пакета. Тоді вони мають сенс. Але якщо Росія не змінює свою позицію – тоді говорити про гарантії, які ще й мають бути погоджені з Москвою, виглядає дійсно парадоксально.

Щодо позиції Європи – вона зараз обережна. Формально підтримка є, але на практиці звучить так: "ми готові щось робити – якщо Росія дозволить". І це виглядає слабко. Якщо Європа хоче реального впливу і місця за столом переговорів – їй доведеться брати більше відповідальності. Наприклад, чітко заявляти про готовність до фізичної присутності і гарантій без погодження з Москвою. Бо інакше виникає логічне питання: чому взагалі суверенна держава має погоджувати свою безпеку з агресором? Росія реагує лише на силу й чітку позицію. Коли є сумніви – вона цим користується.

– Але навіть у практичних речах – як із "тіньовим флотом" – Європа часто діє обережно. Формально є рішення, але не завжди є жорстка реалізація.

– Так, і це проблема. Є окремі дії, є сигнали, але немає системної жорсткої лінії. І Росія це відчуває. Без реального тиску всі ці історії залишаються напівзаходами.

– І наостанок – щодо Китаю. Чи може його підключення дати новий імпульс переговорам і чи матиме це практичне значення? Очільник українського МЗС Андрій Сибіга не так давно зазначив, що можливо, настав час вдихнути в переговори новий імпульс і спробувати підключити Китай до процесу.

– Китай – формально нейтральний, але фактично має величезний вплив на Росію. І якщо Китай скаже зупинятися – Росія буде змушена це врахувати. Але тут є інша проблема. Китай не зацікавлений у поразці Росії. Йому потрібна стабільність і контрольована ситуація, а не крах партнера. Тому Китай, швидше за все, просуватиме такі умови, які дозволять Росії зберегти обличчя – а можливо, навіть жорсткіші, ніж зараз. Є також ризик ширших домовленостей між США і Китаєм – де Росія стане об’єктом торгу, але разом із нею і питання України. І це вже сценарій "без нас про нас". Тобто імпульс Китай може дати – але питання в іншому: чи буде цей імпульс вигідний Україні. І тут відповідь: не факт.