Блог | Польща звернула не в той бік, або Комплекс жертви робить польську державність вразливою
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Років 14 тому я вертався з лондонського @Instytut Polski Muzeum Sikorskiego. Там зберігається неймовірна кількість цікавезних матеріалов, у тому числі для історії України. Наприклад, фантастично цікавий архів "Українського бюро" в Лондоні. Того дня я відкопіював собі частину матеріалів про Голодомор, потримався за оригінал машинопису Ольгерда Іполита Бочковського про Голодомор в Україні… Там тоді працювали фантастично приємні люди, з якими було неймовірно цікаво спілкуватися.
І окрім неймовірно цікавих історичних матеріалів, кожного разу це було іще й неймовірно цікаве спілкування – справжня насолода! Так, авжеж, ми говорили між собою польською.
Того вечора я вертався до дому моїх друзів, у яких я зупинився, вздовж Гайд-Парку в бік Пікаділі. На зустріч мені йшло купа люду. Усі говорили польською…
Спочатку я вирішив, що мене трохи поплавило від надлишку спілкування польською мовою за день, і в мене почалися якісь дивні галюцинації – польська мова мене переслідує оце вже повсюдно. Насправді мені на зустріч йшли польські будівельники. Вони верталися з якогось будівництва і доволі весело обговорювали щось для них актуальне. На повний голос! Посеред Лондона.
Я не зауважив, щоб хтось з місцевих проявляв якусь агресію до польських роботяг. До них ніхто не чіплявся з вигуками "Це Британія! Спердоляй до Польщі!"
І не тільки тому, що в Лондоні ти можеш розчинитися в багатоманітності натовпу, але залишатися собою. У будинку неподалік станції, де жили тоді мої друзі, через чиєсь вікно було добре видно прапор польської Солідарності на стіні. Вікно залишалося цілим.
Нікому в голову не приходило вимагати від поляків у Британії, щоб вони говорили англійською без польського акценту. Нікому в голову не приходило вимагати, щоб поляки між собою говорили пош інґліш! Загалом середньостатистичний польський роботяга говорить дуже гучно у переконанні, що навколо нема нікого, хто розуміє, що він верзе!
Іншого разу, як я приїхав до моїх лондонських друзів, власне, польська бригада укріплювала фундамент будинку, в якому вони тоді мешкали. Польська лайка загалом оперує обмеженим спектром засобів художньої виразності у порівнянні із українськими еквівалентами. Але цим польським хлопцям цілком вистачало цього доволі обмеженого арсеналу, щоб комунікувати усі, так би мовити, актуальні виробничі потреби.
Вони користувалися цим арсеналом на повний голос і не переймаючись, чи хтось щось зрозуміє. Я певний час був замислився: чи зробити їм приємність і привітатися польською, чи не ставити їх у незручне положення. Врешті-решт ми віталися англійською. І вони навіть не здогадувалися, що я розумів абсолютно усе, ЩО вони верзли за роботою.
Я міг би розказати ще кілька більш-менш комічних епізодів, які сталися через те, що поляки мають звичку досить гучно говорити своєю мовою за кордоном, перебуваючи у переконанні, що їх мало хто там розуміє. Це робить поляків дуже помітними. Незалежно де це відбувається – у Швейцарії на вершині Роше-де-Не, чи на пляжі в Сандвіці, в Осло, чи в аеропорту Лютон. Кожного разу це було гучно, комічно, а у випадку в Лютоні – з викликом поліції. Бо чувак настільки напився і розійшовся, що утихомирити його без поліції вже не видавалося можливим.
Але у жодному разі ніхто не казав полякам: "Валіть до Польщі!"
Поляків взяли у Євросоюз із усім багажем: із Солідарністю та співучастю в Голокості, Романом Дмовським і Чеславом Мілошем, Болеславам Комінеком і Зуґмунтом Лупашком, їх янголами і демонами, польською мегаломанією та комплексом жертви, із усім блискучим і всім огидним, що було успадкувала Польща з історії. Із невмінням прощати. Так, поляки не вміють прощати.
Попри мільйони повторень щодня "і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим" – суть цього постулату вивітрилася з щоденних ритуалів. Колись я написав про це колонку: бо мені видавалося парадоксальним таке невміння прощати іншим, бо саме польські єпископи у 1965 році звернулися із історичним "Прощаємо і просимо про пробачення!" – минуле має залишитися в минулому, давайте творити нове майбутнє нової Європи. Але і Болеслав Комінек, і Кароль Войтила, і Єжи Ґедройць – тепер лише рядки у Вікіпедії.
Польща викинула їх досвід та зусилля на смітник.
І це те, що насправді лякає! Польща 15 років тому – це відмінниця економічної і суспільної трансформації. Видавалося, що реформи Leszek Balcerowicz та Jerzy Buzek призвели до незмінних і насправді фантастичних результатів: Польща вийшла на траєкторію сталого зростання.
І для українців польські рецепти мали привабливий вигляд як case study, як рольова модель та приклад для наслідування! Аж тут попрокидалися демони. Значна частина поляків сполучає почуття вищості стосовно українців із власною віктимністю. Це доволі шизофреничне сполучення, але вже як є.
Поляки сакралізували власний комплекс жертви, зробили його ключовим елементом національної ідентичності. Українці кажуть: я більше ніколи не хочу бути жертвою! 10 років тому мене вразив імператив ґданського історика (а донедавна шефа Бюро національної безпеки при президенті Польщі) Славомира Ценцкевича:"…мусимо чітко – так само як Ізраїль – репрезентувати власну національну точку зору. Інакше програємо боротьбу за місце поляків як жертв двох тоталітаризмів".
Оце прагнення значної частини польського суспільства виставляти себе найбільшою жертвою в історії з української, чи єврейської перспективи має дещо хворобливий вигляд. Українці намагаються опрацьовувати травми минулого. Поляки їх десятиліттями – сакралізувати. А жертва ніколи не буває відповідальна за власні помилки. Жертва – безпомильна. Це імператив віктимності.
Нацизм виріс із почуття національних образ німців після Першої світової. Німці почувалися жертвою обставин, несправедливості, лихої долі.
Треба було знайти того, хто є винуватцем цього. Вони знайшли євреїв.
Значна частина польського суспільства сьогодні подібна на німців на початку 1930-х. Тільки замість євреїв у польських ультраправих – українці.
Коли я бачу в польській пресі сьогодні повідомлення, що це не в Польщі, а в Україні гартується культ неонацизму, я почуваюся розгубеним: бо це те, що психологи називають словом "проєкція" – це захисний механізм психіки, при якому людина несвідомо приписує іншим власні почуття, думки, страхи чи бажання.
У Польщі сьогодні кожний пʼятий голосує за неонацистів: вони представлені в Сеймі, в Європарламенті, в місцевому самоврядуванні. Покажіть мені в Україні хоч одного неонаци в українському парламенті! Нема. В Україні ультраправі ідеї непопулярні. У Польщі – неонацистські ідеї в тренді. І ми це бачимо щодня в повідомленнях польських медій: вербальне насильство перейшло у насильство фізичне. Коли в польській пресі я читаю про "хвилю ненависті до поляків" в Україні – я навіть не знаю, як це називати!
Бо це навіть не проєкція, це – хуцпа. В Україні росте не хвиля ненависті до поляків, а хвиля розчарування поляками. І навіть не розчарування – бентеги! Я, наприклад, вже кілька років почуваюся збентеженим: як так сталося, що суспільство, яке для українців багато в чому правило за рольову модель, перетворилося на оте, на що воно перетворилося?!
Колись президент Віктор Ющенко любив повторювати "Поляк єден!", звертаючи увагу на єдність польського суспільства: світоглядну, ціннісну – ще 10-15 років тому саме такий вигляд мало польське суспільство з української перспективи.
Тепер усе інакше: українське суспільство за роки незалежності пройшло шлях від посттоталітарної атомізації через світоглядну поляризацію та політичну турбуленцію 2004-2014 років до складної консолідації та посттравматичного зростання. Ключовий тренд, у якому відбувається динаміка українців, це – консолідація. Це видно по соціологічних дослідженнях, це видно по тому, як українське суспільство взаємодіє.
Польща сьогодні перебуває у контртренді – дезінтеграція через поляризацію. В умовах великої війни це небезпечна історія. Таке вже було в минулому: польське суспільство було так само дезінтегровано та поляризовано у 1930-х роках. Це коштувало Польщі незалежності. Комплекс жертви, який плекається значною частиною польського суспільства, робить польську державність вразливою.
Польща потребує глибокого опрацювання власного комплексу жертви. Бо перед лицем актуальних викликів Польща стає вразливою.
Практично щодня польські медіа пишуть про насильство проти українців у Польщі. Українців бʼють за те, що вони говорять польською з акцентом. На українських дітей в Польщі нападають із лайкою здорові жлоби в громадському транспорті та в інших публічних місцях. Доходить до того, що поляки бʼють поляків до втрати свідомості, бо комусь здалося, що той поляк говорив з українським акцентом.
Звичайно, можна і далі закривати очі на проблему: але з української перспективи Польща звертає не в той бік.
Польське суспільство має проробити над собою серйозну роботу, яку замість польського суспільства ніхто не зробить.
Ксенофобія, українофобія, антисемітизм – це точно не ті цінності, на яких збудована Обʼєднана Європа. Сучасна Польща в тому тренді, в якому вона перебуває, дискредитує Європейський Союз.
На це вже давно дивитися прикро. А віднедавна – огидно.
Польща звернула не в той бік.
