Неминучий розпад ОДКБ: як Росія остаточно втрачає інструменти впливу на пострадянський простір
Кількість зовнішньополітичних провалів керівництва Росії продовжує поповнюватися новими екземплярами. Минулого тижня Азербайджан провів низку атак проти збройних сил Вірменії та Нагірного Карабаху, також збройні зіткнення відбулись на кордоні між Таджикистаном і Киргизстаном. Так, із шести країн-учасниць ОДКБ (Організації Договору про колективну безпеку) у воєнні дії втягнуті п'ять держав, винятком є Казахстан. Парадокс полягає у тому, що масштабну війну веде Росія, але інші члени ОДКБ не беруть у ній участь, окрім Білорусі, яка допомагає РФ територією, логістикою і боєприпасами, але не військами. Два інші члени – Таджикистан і Киргизстан – почали прикордонні бої одне з одним, а Вірменія, яка в момент загострення на кордоні з Азербайджаном попросила підтримки в ОДКБ, взагалі отримала офіційну відмову.
ОДКБ як невдала копія Організації Варшавського договору
Можна впевнено констатувати, що ОДКБ виявилося поганою підробкою під радянську Організацію Варшавського договору і повною пародією на блок НАТО. Головні спільні риси між ОВД і ОДКБ – не колективна безпека учасників, а створення умов неможливості спротиву країні-тирану, СРСР або Росії відповідно.
Через рік після створення ОВД Радянський Союз застосував війська проти учасника договору Угорщини – для придушення Будапештського повстання в 1956 році. Другим таким прикладом стало вторгнення в Чехословаччину 1968 року і придушення Празької весни. Фактично всі країни-учасниці т. зв. "соціалістичного табору", що були членами ОВД, тримались під контролем СРСР завдяки величезним військовим контингентам – одна група радянських військ у Німеччині налічувала в різні часи від 500 тис. до 1,5 млн особового складу. Недивно, що усі без винятку колишні країни ОВД після розпаду СРСР успішно стали членами НАТО.
Варто також нагадати, що ОДКБ – настільки невдалий військовий блок, що його вже встигла залишити майже третина учасників – 2 квітня 1999 року із Договору вийшли Азербайджан, Узбекистан і Грузія (яка сама стала жертвою російської агресії в 2008 році). Узбекистан повторно приєднався до ОДКБ 2006 року, але у 2012 знову вийшов зі складу організації. В історії ОВД лише Албанія, яка не мала спільних кордонів із Радянським Союзом, зуміла вийти з Організації Варшавського договору в 1968 році. Станом на 2022 рік майже всі колишні або діючі члени ОДКБ були втягнути у воєнні дії або зазнали військового нападу, і майже завжди джерелом цих проблем була Росія.
НАТО як приклад ефективного захисту своїх учасників
Натомість блок НАТО всю свою історію демонструє успішне й ефективне виконання головного завдання Альянсу, а саме – забезпечення колективної безпеки всіх учасників організації. За майже 70-річну історію НАТО жодна країна остаточно не покинула Альянс, навпаки, блок успішно розширювався внаслідок приєднання нових країн. Жодна країна НАТО не зазнала зовнішньої агресії проти себе, єдиним винятком можна вважати багаторічні територіальні суперечки між Туреччиною та Грецією. Звичайно, великі країни НАТО, такі як США, Велика Британія і Франція, за цей період проводили власні військові операції та навіть війни, але це було поза межами діяльності НАТО як Альянсу. А на території Європи лише розпад Югославії призвів до необхідності військового втручання, яке швидко досягло успіхів.
Втрата російського впливу в Середній Азії та на Кавказі як ознака неминучої руйнації ОДКБ
Тому немає жодних сумнівів, що ОДКБ завжди розглядалося Росією як юридичне виправдання для застосування своїх військ у країнах-учасницях організації і як парасолька для авторитарних режимів, які за допомогою російської армії сподіваються утриматися при владі у разі народних протестів. Як показує безперервний конфлікт між Вірменією та Азербайджаном, реальна військова підтримка Кремля в межах Договору колективної безпеки зараз абсолютно неможлива, зважаючи на колосальні втрати особового складу та бойової техніки під час вторгнення в Україну. Тому Рада колективної безпеки ОДКБ тільки висловила стурбованість, фактично відмовивши в реальній допомозі у вірменській кризі та конфлікті на кордонах Киргизстану та Таджикистану.
Практично це означає функціональну смерть ОДКБ як організації, яка не здатна виконувати своє головне завдання – забезпечувати безпеку своїх учасників. Ба більше, це означає втрату Кремлем своєрідного інструмента просування своїх імперських амбіцій на території пострадянських республік, особливо в регіоні Середньої Азії. Недаремно поточні загострення відбувалися в період саміту Шанхайської організації співробітництва, де президент Росії Путін мав особисті контакти із лідерами Китаю і Туреччини. Саме Пекін і Стамбул активно використовують втрату військової могутності Росії для активізації свого впливу в Середній Азії та на Кавказі відповідно. Так, голова КНР Сі Цзіньпін відкрито висловився про підтримку територіальної цілісності та суверенітету Казахстану, що на фоні поточних подій може підтвердити чутки про можливий вихід Казахстану з ОДКБ.
Свідченням того, що "вакуум сили" швидко заповнюється, став візит спікерки Конгресу США Ненсі Пелосі у Вірменію, на фоні якого вірмени почали мітинги за вихід країни із ОДКБ. Так США намагаються загасити потенційну ескалацію конфлікту між Вірменію і Азербайджаном та урівноважити вплив Туреччини на Кавказі. У будь-якому разі, це є черговою ознакою швидкого розвалу ОДКБ або (в найкращому випадку) перетворення її на абсолютно неробочу та неефективну організацію на кшталт СНД.