Блог | Між Федоровим і Сирським світоглядний розкол: як вони бачили примус Росії до миру
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Михайло Федоров у своєму свіжому інтерв’ю окреслив розбіжності з Олександром Сирським як "світоглядний конфлікт". Насправді цей розкол можна було помітити давно, як і те, чому візію Федорова щодо завершення війни не підтримували не лише Сирський, а й Володимир Зеленський та військові з його оточення.
Підхід Олександра Сирського чітко простежувався ще в січні цього року, одразу після призначення Федорова міністром оборони. Тоді Сирський заявив: "Виграти війну в обороні неможливо".
Сьогодні стає зрозуміло, що це була відповідь новопризначеного міністра на його візію, яку, як з’ясувалося зі свіжого інтерв’ю Федорова, той презентував ще задовго до вступу на посаду.
Аби розібратися в цих візіях, для початку нагадаємо, як виглядає сучасна війна.
Класичної лінії фронту в цій війні немає. Замість неї існує масштабна "сіра зона" завглибшки в десятки кілометрів, яку повноцінно не контролює жодна зі сторін. Тому лінії розмежування на картах DeepState чи інших джерел є досить умовними.
Перша лінія української оборони складається з розріджених і віддалених одна від одної піхотних позицій. Для наступу Росія формує малі групи (по 1, 3, 5, рідше – до 10 осіб), які намагаються непомітно обійти наші позиції та закріпитися в укриттях або підвалах. Більшість із них українські дрони виявляють і знищують ще на підході. Але частина все ж просочується, що дозволяє ворогу поступово зсувати лінію фронту. Це і є тактика інфільтрації, або "просочування".
Вона не дозволяє розігнати наступ для стрімкого прориву оборони. Оскільки процес повільний, наші військові зазвичай встигають перекинути "пожежні бригади" й завадити масштабному обвалу. Незважаючи на величезні втрати, ця тактика дає росіянам змогу бодай мінімально просуватися. Путіна це влаштовує, тому вона залишається для них основною.
Російська тактика інфільтрації призводить до того, що наші військові, які утримували передові позиції, поступово опиняються в оточенні.
Підхід Сирського полягає в тому, що навіть в умовах оточення військові мають продовжувати утримувати позиції, отримуючи постачання за допомогою наземних та повітряних дронів. Це дозволяє не лише позначати територію як не втрачену (і "заспокоювати" суспільство, яке чутливе до територіальних втрат), а й має суто військову мету. Щоб вибити наших військових із таких укриттів, росіяни змушені йти на штурми, потрапляючи під удари українських безпілотників. Це значно збільшує російські втрати, але ціна для самих оточених українських військових може бути надзвичайно високою.
Якщо Україна перебуватиме в обороні, таке співвідношення втрат може здаватися вигідним. Проте, за класичною військовою наукою, перемога не досягається в обороні. Тому наша армія час від часу пробує проводити власні наступальні дії. І тоді вже ми стикаємося з тими самими проблемами, що й росіяни, і співвідношення втрат змінюється на протилежне.
Михайло Федоров у своєму інтерв’ю сформулював власну візію як "примус Росії до миру через асиметричні дії". Як можна зрозуміти, цей підхід передбачає відмову від виснажливих наступальних дій, перехід у глуху оборону та максимальне стримування просування росіян. Ще в січні він оголосив мету – довести російські втрати до 50 тисяч на місяць, а головним важелем для тиску на Путіна мали стати удари по інфраструктурі в глибокому тилу РФ. Під це переналаштували критерії ефективності ЗСУ, і оператори дронів зосередилися на отриманні є-балів за знищених російських військових.
Тобто візія Федорова – це максимальне сповільнення російського наступу плюс системні повітряні удари по території РФ. По суті, це та сама війна на виснаження. За такого сценарію Україна продовжує втрачати території та зазнавати ударів по власній інфраструктурі, сподіваючись, що під тиском зворотних атак Росія першою погодиться на перемир’я на прийнятних для нас умовах.
Як видно, підхід Федорова не знайшов підтримки ні в Сирського, ні в Офісі Президента. Ще у квітні Кирило Буданов зазначав, що самими лише дронами війну не виграти.
Іншими словами, Сирський у військовій складовій реалізовував не стільки особисту візію, скільки візію Офісу Президента та військових в оточенні Володимира Зеленського. Це, власне, пояснює, чому президент тривалий час не бажав відправляти Сирського у відставку.
Але також це вказує на те, що й від Михайла Драпатого на посаді головнокомандувача ЗСУ з високою ймовірністю вимагатимуть аналогічних підходів.
Іншими словами, у Володимира Зеленського є чимало причин не повертати Михайла Федорова до Міністерства оборони. Оскільки розбіжності між ними мають базовий, світоглядний характер, реальні шанси на нове призначення Федорова в оборонний сектор залишаються мінімальними.
