Блог | "Формула Путіна": хто її не омине, той зникне
Десята річниця після нападу Росії на Україну практично збігається із другою річницею так званого великого нападу Путіна. І з необхідністю зрозуміти, чим саме керувався російський правитель, коли ухвалював рішення про агресію. Тому що точна оцінка мотивів — запорука того, що ми зможемо опиратися агресії у майбутньому, пише Віталій Портніков для sestry.eu.
Я назвав мотив агресії "формулою Путіна", але насамперед його можна назвати формулою Росії. Формулою російської еліти й російського суспільства, яка полягала в тому, що радянські республіки ніколи не сприймалися як "справжні" суверенні держави, хай навіть на цій позірній суверенності й тримався сам Радянський Союз.
Путін зовсім не бреше сам собі, коли говорить тому ж Токеру Карлсону, що Радянській Союз "і був Росією". Саме так ситуація й сприймалася у Радянській Росії — не тільки елітами, але й народом.
А "суверенітет" радянських республік був одночасно і поступкою національним рухам, які так перелякали росіян на початку ХХ сторіччя, й можливістю легальної боротьби із різними "націоналізмами" — як тільки у більшовиків виникало таке бажання.
Це ставлення аж ніяк не змінилося і у часи кризи, і розпаду СРСР, державність колишніх радянських республік сприймалася швидше як тимчасове явище, як прелюдія до повернення до нової союзної держави зі столицею у Москві. Ті колишні радянські республіки, які занадто активно, з точки зору російського керівництва, обстоювали своє право на суверенний вибір, перетворювалися на країни-інваліди, частину їхньої території фактично контролювали з Кремля. І все це відбувалося задовго до Путіна!
Формула, отже, є достатньо простою й вичерпною. Колишні радянські республіки мають перебувати у "сірій зоні" між Росією та Заходом, не приєднуватися до жодних "чужих" союзів, чекати, поки у Кремлі буде ухвалене рішення щодо приєднання їхньої території до Росії — як-то колись сказав Путін своєму білоруському колезі Олександру Лукашенку "приєднуйтесь до Росії областями"!
Й саме тому у Москві з такою пересторогою сприйняли готовність українського керівництва підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, бо вбачали у цьому перший небезпечний крок у напрямку отих самих "чужих союзів".
Мені можуть, звісно, нагадати, що таку ж угоду підписували і Грузія, і Молдова — і тут Росія вже не могла нічим завадити. Авжеж. Однак на момент підписання обидві ці країни вже були перетворені Росією на "держави-інваліди", і, з точки зору Путіна, саме це надійно гарантувало неможливість їхньої справжньої європейської й євроатлантичної інтеграції.
А Україні, як ми знаємо, не заважало практично нічого. До окупації й анексії Криму. Перетворення нашої країни на "державу з інвалідністю" — це був перший крок, який мав утримати Україну за дверима Заходу. Другий крок — дестабілізація на сході. Третій крок — спроба зміни влади й окупації значної території України у 2022 році. І саме ці кроки, спрямовані на утримання України в імперському полоні, й призвели до великої війни.
Що далі? Я неодноразово казав, що для зміни ставлення росіян до України та інших колишніх радянських республік потрібна зміна генерацій — і за 20-30 років ми вже зможемо співіснувати як сусідні держави. Однак війна не залишає нам ані часу, ані гарантій. Часу — тому що ми просто фізично не можемо чекати, поки зміняться настрої у росіян. Гарантій — тому що війна змінює сприйняття України як іншої країни навіть у тих, хто ніколи не жив у СРСР і повертає нам призабутий статус бунтівної провінції. Ну, й знову повернемося до часу: таким чином 20-30 років перетворюються на 50-60…
А значить, варто усвідомити, що якщо сучасна Росія зберігатиметься як державний організм — а об'єктивні передумови для цього, звісно ж, є — Україні (як і іншим колишнім радянським республікам) доведеться співіснувати із державою, переважна більшість населення якої сприйматиме нас і наших сусідів по СРСР саме як бунтівні провінції (прикметно, що навіть через 33 роки після розпаду СРСР у Росії ніхто не називає колишні радянські республіки країнами і державами, а саме "республіками", по колишньому "союзному статусу"). Так що мова йде навіть не про територіальну цілісність, а про саме національне виживання.
Ті колишні радянські республіки, які не зможуть обійти "формулу Путіна", — тобто не приєднаються до "чужих союзів" — не отримають дієвих гарантій безпеки, не сформують сильних й готових до оборони армій, напевне, або зникнуть з політичної мапи світу (а їхнє населення розчиниться серед росіян), або остаточно стануть країнами-сателітами, резервуаром дешевої робочої сили.
І врятувати ці країни від краху можуть сьогодні не їхні власні суспільства, а наше — українське.
Бо саме боротьба Росії з Україною послаблює впливи Росії на пострадянському просторі. Але щоб врятувати інших, потрібно насамперед врятуватися самим. І рецепт цього порятунку ви вже прочитали, він спільний — європейська й євроатлантична інтеграція, дієві гарантії безпеки, сильна армія. Ну, й усвідомлення того, що в осяжному майбутньому нам все ще доведеться сусідити із хижаком, що готуватиметься до стрибка.
