Блог | Де межа між європейськими реформами та державним суверенітетом України?
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Західні партнери України та інституції Європейського Союзу наполягають на подальшому реформуванні правоохоронної системи, антикорупційних органів і судової влади. Частина цих змін передбачає механізми, які суттєво обмежують вплив Президента України та інших національних інститутів на кадрові рішення у сфері правосуддя і правопорядку.
Прихильники такого підходу пояснюють це просто: українська система влади корумпована, тому додаткові зовнішні запобіжники нібито є гарантією незалежності та доброчесності. Але любімо Божу правду.
Те, що система сьогодні корумпована, очевидно для всіх. Це одна з найсерйозніших проблем української держави. Проте факт корупції сам по собі не скасовує іншого фундаментального принципу — кожна держава бореться за свій державний суверенітет.
Україна поки що не є членом Європейського Союзу. Ми можемо і повинні дослухатися до рекомендацій наших європейських партнерів, враховувати їхній досвід і виконувати взяті на себе зобов'язання. Але це не означає, що Конституція України має відходити на другий план. На жаль, складається враження, що сьогодні Основний Закон дедалі менше береться до уваги як усередині країни, так і нашими зовнішніми партнерами.
Скажімо, коли ми говоримо про керівництво САП та антикорупційної прокуратури, то не можна оминути питання, на яке я звертала увагу неодноразово: окремі механізми формування та функціонування цих структур, на моє переконання, не повною мірою узгоджуються з конституційною моделлю прокуратури, визначеною статтею 131-1 Конституції України. Але про цю проблему сьогодні воліють не говорити ні всередині країни, ні наші зовнішні партнери.
Україна веде надзвичайно важку війну, даючи відсіч російській агресії. І в першу чергу мова йде про захист державного, територіального та національного суверенітету. Президент Володимир Зеленський неодноразово заявляв, що Україна не може поступитися своїм територіальним суверенітетом. Я вважаю, що Україна не може поступитися і державним суверенітетом.
Так, ми повинні проводити реформи. Ми повинні очищувати судову владу, правоохоронну систему та антикорупційні структури від корпоративних, партійних впливів, від надмірного впливу виконавчої влади чи президентської вертикалі. Але це зовсім не означає, що в Україні повинні з'являтися структури наддержавного характеру, які по великому рахунку отримують можливість оцінювати законодавчу владу, виконавчу владу, Президента, судову систему та правоохоронні органи.
Ми вже прийшли до ситуації, коли доступ до суддівської професії та призначення на окремі посади в судовій владі значною мірою відбуваються за участі іноземних експертів. Виникає закономірне питання: наскільки люди, які часто не знають української мови, не мають інституційної пам'яті про розвиток української держави та української судової системи, можуть визначати майбутнє українського правосуддя?
Більш того, сама присутність іноземних представників не стала гарантією ефективності тих реформ, які проводилися останні роки. Антикорупційна інфраструктура функціонує вже багато років. Весь цей час суспільству пояснювали, що саме зовнішній контроль стане гарантією прозорості та ефективності. Але чи забезпечив він належний аудит цих структур? Чи став запобіжником від скандалів? Очевидно, що ні.
Те саме стосується і судової системи. Ми вже бачили ситуації, коли люди, яких активно підтримували представники так званого грантового середовища, згодом ставали фігурантами гучних скандалів. Це означає лише одне: сам по собі зовнішній вплив не є гарантією доброчесності.
Сьогодні нав'язується ще одна формула. Йдеться про те, щоб певне вузьке коло осіб фактично рекомендувало Президентові кандидатури на посаду Генерального прокурора України. Але Конституція чітко визначає: кандидатуру Генерального прокурора вносить Президент України. Це його конституційне повноваження. Так, існують критерії до кандидата. Так, парламент бере участь у процедурі призначення. Але право визначати кандидатуру належить главі держави.
Ще одне питання про роль грантового середовища в українській політиці та кадрових процесах. Останніми роками окремі громадські організації та структури, які фінансуються західними партнерами, дедалі активніше претендують не лише на громадський контроль, а й на реальний вплив на кадрову політику держави.
По великому рахунку виникає проста проблема: де проходить межа між громадським контролем і політичним впливом? Невже корупція є виключно українською проблемою?
Достатньо згадати численні корупційні скандали навколо колишніх єврокомісарів та посадовців європейських інституцій, розслідування щодо діяльності керівництва Єврокомісії в період пандемії COVID-19, дискусії навколо відносин європейських структур із міжнародними організаціями та фармацевтичними компаніями.
Або візьмімо Францію. Колишній президент Ніколя Саркозі був засуджений у справах, пов'язаних із корупцією та незаконним фінансуванням виборчої кампанії. Більше того, навколо нього продовжують виникати нові юридичні претензії та розслідування. І це відбувається в одній із провідних держав Європейського Союзу.
Тому було б наївно вважати, що сама по собі належність до європейських інституцій або участь іноземних експертів автоматично гарантує відсутність корупції. Корупція залишається викликом для багатьох держав світу, незалежно від рівня їхнього економічного розвитку чи інтеграції до міжнародних структур.
Тому співпраця з Європою — це добре. Досягнення європейських стандартів у сфері права, економіки та державного управління — це необхідно. Але така співпраця повинна мати межу. І цією межею є державний суверенітет України. Саме український народ відповідно до статті 5 Конституції України є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади.
Окремо варто сказати і про демографічну політику. Сьогодні глобалісти фактично нав'язують Україні політику відкритої міграції. Нам пояснюють, що без залучення сотень тисяч мігрантів Україна не матиме майбутнього.
Але чи є це правдою? Можливо потрібно створити умови спочатку для українців? Насамперед створювалися умови для нормального і гідного життя українського народу, для його розвитку та подолання тих демографічних ям, які ми маємо сьогодні.
Замість того щоб шукати заміну українському населенню, держава повинна думати про повернення мільйонів громадян, які були змушені виїхати через повномасштабну війну. Можливо, ми обійдемося власним трудовим капіталом. Можливо, саме українці, які повернуться з Європи зі своїм досвідом, знаннями та навичками, стануть основою відбудови держави.
Україні дедалі частіше пропонують моделі, які по великому рахунку змінюють традиційні принципи організації державної влади. І відбувається це без жодних гарантій швидкого вступу до Європейського Союзу та без розуміння того, якою буде сама Європа через десять років.
Тому головне питання залишається відкритим. Де проходить межа між необхідними реформами та поступовою втратою державного суверенітету?
На моє переконання, всі баланси влади в будь-якій демократичній державі повинні формуватися всередині держави. Саме цьому вчить і конституційна теорія, і міжнародний досвід. І коли нам пропонують іншу модель, ми повинні дуже добре усвідомлювати, які наслідки вона може мати для майбутнього України.
