Або Росія веде Україну до РАЦСу, або Київ фюрера до гаазького прокурора

12 хвилин
76,6 т.
Або Росія веде Україну до РАЦСу, або Київ фюрера до гаазького прокурора

 "Совкове коріння" поточного жаху

Відео дня

За минулі після розвалу СРСР десятиліття у суспільній свідомості пострадянських демократичних республік не безпідставно вкоренився стереотип, що в Радянському союзі не було нічого доброго. Ну, окрім, звичайно, сонця, неба, дитинства, маминої посмішки, молодості, студентської романтики тощо, - у цьому аспекті і не посперечаєшся.

Щоправда, треба взяти до уваги, що й реально демократичних країн на колишніх соціалістичних просторах 1/6 частини суші насправді не так уже й багато. Безперечно до них відносяться прибалтійські держави. У меншій мірі - Україна, Молдова та Грузія (які, втім, поки що не в змозі необхідною мірою звільнитися від часом очевидного впливу на суспільство демагогів та корупціонерів). На мій погляд, незважаючи на кланову специфіку організації соціального життя та жорстку централізацію влади, демократичні тенденції досить блякло, але все ж таки присутні і в Казахстані.

Інші – псевдодемократії чи відверто авторитарні імітації, що втілюють у собі численні вади політичного деспотизму, олігархічного всесилля, хибної політичної доктрини та інертного населення з малорозвиненим прагненням до реалізації справжнього народовладдя. У таких країнах, наповнених хитромудрою невизначеністю в уподобаннях, часом панують ностальгічні спогади про велике "братське" минуле, що перемежуються з мріями про спадкоємність "великих перемог" і неодмінно видатне національне майбутнє. Втім, туга за "світлому" колишньому характерніша для зрілого населення пострадянських держав з низьким рівнем життя громадян. Національні політичні еліти, безумовно, цілком задоволені своєю суверенною самостійністю.

І лише в остогидлій Московії, з її болісно маніакальною зацикленістю на ефемерній величі, і в політикумі, і в народних масах домінує безпідставне ототожнення Росії з усією колишньою територією СРСР. Саме РФ є законодавцем мод серед псевдодемократій, що "кривляться", з "совдепівською" параною. Надмірно амбітна і агресивна національна ментальність, що вічно рефлексує в площині болісного переживання надуманих принижень і пошуку ворогів,  метушливо метається між різнорідним "надбанням російського духу" з минулого і сьогодення. Знакові історичні події та ідеологічні догми періодів царизму, імперіалізму, більшовизму, тоталітаризму, комунізму, відвертого нацизму та такого собі сумбурно-збоченого напівкримінального капіталізму, спільно формують еклектичний інтелектуальний вінегрет. З цього божевільного місива смислів російські володарі та пропагандисти намагаються зліпити для традиційно обдуреного населення привабливі наративи "особливого шляху", глобальних амбіцій, протиставлення себе "проклятому Заходу" та домінування у "багатополярному" світі. І це – без будь-яких виразних, навіть мініатюрних позитивних тенденцій у науці, економіці, промислових та інформаційних технологіях, культурних процесах… Яка вже може бути демократія у гонитві ідеологічно закріпаченого суспільства за міфічною богообраністю та переможністю на шкоду фактичному культурному та матеріальному розвитку? Для роздування казкових райдужних бульбашок демократія не потрібна: маси, заворожені нескінченним сприйняттям імперського ілюзіону, лише споживають і тиражують фантастичне марення своїх володарів.

Очевидно, що далеко не всім колишнім власникам "молоткастого-серпастого" паспорта і навіть деяким їхнім нащадкам, згаданий ідеологічний штамп про нікчемність радянського минулого до вподоби. Це характерно і для тих у минулому союзних республік, які не мають сумнівів у своєму демократичному виборі. Там переконаних "совків" також достатньо. Але загалом такий принизливий наратив про примітивний рівень радянського життя абсолютно об'єктивно відображає історичні реалії. Бо незаперечні закони соціальної еволюції, схожі на "практика – критерій істини" і "природний відбір – це результат здатності явищ до виживання", свідчать про те, що "соціалістичні ілюзії" виявилися об'єктивно нежиттєздатними. Тим більше – у тій тоталітарно-бюрократичній, непослідовній та безглуздій версії, яку виявив світові СРСР.      

Творче паливо прогресу

Але все ж, були в радянську бутність і дійсно видатні прояви. І не лише у "зразковій" космічній галузі. Загалом досягнень було і не так уже й мало. Однак при цьому - вкрай недостатньо для величезної країни, яка уявляла себе "попереду всієї планети", але незмінно і значно відставала від темпів історичного прогресу і зарубіжних еталонів суспільного розвитку.

Очевидно, що лише справжня творчість стимулює еволюційний розвиток суспільства. А інтелектуально-духовні інновації найчастіше генеруються вільними людьми з розкутим мисленням, широким світоглядом та нестандартним сприйняттям дійсності. Подивіться на те, які країни представляє більшість Нобелівських лауреатів, технологічних новаторів, промислових лідерів та зірок мистецтва світового класу – і це твердження знайде собі фактичне підтвердження. Втім, і тут є виняток із правил, що лише підтверджує аксіому - у Союзі розкрилася і ціла плеяда видатних учених та артистів, творчість яких формувалася "від неприємного": на основі не вільної волі, а "душевного надриву", викликаного глибокими переживаннями через драматизм соціальних протиріч…

Талановиті люди в СРСР, звісно, ​​народжувалися. Більше того, інші з них примудрялися в умовах ідеологічного пресингу, цензури та всіляких обмежень, знаходити унікальну можливість розвитку своїх неординарних задатків. Реальні творчі досягнення значної кількості таких геніїв в "країни Рад" принижувалися, часто вважалися легковажними (через призму пишномовної радянської етики) і недостойними морального вигляду істинного будівельника комунізму. Багато, дуже багато чого в творчій сфері, цензурою заборонялося і безжально знищувалося "гебешною" "інквізицією".

Втім, алегоричність і хитромудрість глибокодумності далекоглядних і цілком прогресивних авторів частенько дозволяли окремим "ідеологічно неоднозначним" креативним творам віртуозно лавірувати між рифами марксистсько-ленінської догматики. Прокладати собі шлях до масового радянського глядача і навіть ставати популярними. Зрештою, і радянській партійній номенклатурі необхідно було пропонувати "трудящим" хоч щось, що могло дозволити останнім трішки відволіктися від повсюдної зарегульованості та злегка "випустити пару".

 "Кавказька полонянка" як діагноз              

Або Росія веде Україну до РАЦСу, або Київ фюрера до гаазького прокурора

        

 

Не подумайте, що я є пристрасним шанувальником комедій радянського кінорежисера Леоніда Гайдая. Звичайно, в такому захопленні не було б нічого як поганого, так і неординарного. І ці стрічки мені дійсно донині симпатичні. Але нині власне іронічно-сатирична актуальність зазначених фільмів для більшості колишніх жителів СРСР, за давністю часів і обставин, що змінилися, дещо померкла і переважно поступилася місцем асоціаціям з трепетом дитячих спогадів.

Талановита творчість Гайдая була значним явищем для радянського суспільства. Яке відклало ментальний відбиток на свідомість багатьох громадян та сприяло формуванню боязких паростків вільнодумства у світогляді молоді тих часів. Це мистецтво дивовижним для радянської епохи способом примудрялося поєднувати у собі творчі прийоми ексцентрики, гротеску, пантоміми та буфонади, почерпнуті у Мака Сеннета та Бастера Кітона, Макса Ліндера та Чапліна. І в той же час, за допомогою метафоричності сюжетно-образних алегорій, неочевидно для радянської цензури і партійних босів, розкривало правду про ретельно маскувану пропагандою внутрішню гниль, характерну для ілюзорних соціальної рівності, моральної ідилії і трудового завзяття громадян у "країні соціалізму, що переміг".

Леонід Іович дуже точно діагностував стан внутрішнього глибинного нерва, що пронизував радянське суспільство і наповнював його аж ніяк не однозначними, часом не дуже шляхетними і зовсім не життєствердними імпульсами. Йому вдавалося розкривати внутрішні нариви соціалістичного буття і представляти звіт про них своєму глядачеві в формі, що найбільш легко сприймається, що дозволяла завдяки навмисній легковажності обходити гіпертрофовані етичні заборони всіляких худрад. Ті ж фільми про пригоди Шурика, "Пес Барбос", "Самогонники", "Діамантова рука", "12 стільців", "Іван Васильович", "Спортлото-82" - все про те ж: про болючі амбіції, лицемірство, марнославство, жадібність, вседозволеність, лінощі, заздрість, дурість і безгосподарність, у різних параметрах властивих радянському суспільству. Які мали масовий характер пригнічених комплексів, були носіями енергії занепаду і могли бути подолані тільки за допомогою світоглядного переосмислення - морального реформування. Однак такого перетворення не сталося. І Союз загинув, як йому і було передначертано його ж нездоланними вадами.

СРСР спочив, та його найбільш виразні риси перекочували до нащадків - пострадянських республік. Одні з них, на щастя, не сприйняли хронічну "генетичну" недугу неадекватності. Інші намагаються подолати її щиро, інші – лише награно маскують реальний феодалізм за млявими псевдодемократичними реформами. А ось Росія мало того, що ввібрала в себе всі найбільш гнилі, трупні соки Союзу, але і багато разів примножила їх. Перетворившись на самого зловісного, хижого та кривавого напівмертвого монстра сучасного світу – провісника глобального апокаліпсису.

Вочевидь, що гайдаївська іронічна характеристика радянської неадекватності не тільки дзеркально відображає спадкоємний совковий ідіотизм сучасної Росії. Вона також може як алегорично, так і абсолютно буквально виступати її передсмертним зліпком. Хіба що такий зліпок не в змозі повною мірою передати всю кровожерливість, безжалісність і непомірні апетити російського виродка.

Боягуз, Балбес, Бувалий та інші "кунаки"

Як не здасться дивним, але всі наведені вище міркування спали мені в голову в процесі вивчення інтерв'ю журналу Stern і телеканалу NTV колишнього канцлера ФРН Герхарда Шредера. Який на схилі років у своїй громадській діяльності абсолютно безсоромно втілює образ жадібного циніка – "весільного генерала" світової політики за прописаною в Москві партитурі.

Вся ця витіювата суперечливість його тез про нібито осудження російської агресії проти України, але необхідність піти з Путіним на переговори і поступатися йому захопленими українськими територіями в ім'я належного рівня опалення будинків у Західній Європі - безхитрісне озвучування добре зазубрених за гідну винагороду кремлівських наративів.

 А проголошені ним же висновки про неможливість відвоювання "Зеленським" Криму або абсолютну необхідність запуску "Північного потоку – 2" – не більше, ніж вологі мрії великодержавного царя про безкарність і навіть геополітичний тріумф, незважаючи на скоєні криваві злодіяння.

І ось цей колись високопоставлений персонаж своєрідно реагував на часом каверзні питання журналістів - характерно випучивши очі, здивовано знизуючи плечима, немов маючи намір вимовити щось, типу: "Аполітично міркуєш, присягаюся, чесне слово!". З наносною гіркотою розмірковуючи про немислимі тяготи, які чекають німців та інших європейців в опалювальний сезон, він засуджував чинного канцлера Олафа Шольца за небажання йти назустріч російському диктатору в тональності: "Двадцять п'ять баранів, - у той час, коли наш район ще не повністю розрахувався з державою по шерсті і м'ясу!".

Одним словом, - підлець у форматі знайомого більшості з нас негативного персонажа з відомого художнього фільму "Кавказька полонянка" - товариша Саахова був виражений Шредером вельми переконливо. Екс-канцлер транслював чужі смисли, відтворював навішені йому в Москві слова та емоції, а також взяв на себе працю виглядати непрохідним дурнем, що торгує честю за криваві гроші диктатора. Але Герхард у рамках "української повістки" не є самостійно фігурою - лише посіпаком, що гримасує слідом за своїм владикою.

А сам оригінальний "Са-ах-який-наречений", лиходій і лицемір, автор сучасної рашистської інтерпретації нацистської концепції "великодержавності" - імператор скріпного народу перебував під час поширення одкровень Шредера в Кремлі. І ймовірно хвилююче заламував собі тремтячі ручонки в томливому очікуванні того, що сформована навколо Києва антифашистська коаліція дасть тріщину хоч у якійсь сфері: військової, санкційної, фінансової, газово-нафтової, продовольчої, ідеологічної... І тоді, можливо, так пристрасно бажана ним Україна виявиться набагато ближче до його спекотних обіймів.

До того ж, треба ж якось виловчитися і знайти неможливе - зберегти, а може і примножити роздмухане, чи то від неземної величі, чи то від ботоксу, обличчя кровожерливого монстра! Адже хоча б один з іменитих спікерів - Боягузів, Балбесів або Бувалих, накачаних рашистською пропагандою або подачками, повинен був дати результат, що дозволяє здичавілій недоімперії перевернути і підлаштувати весь світ під свої збочені уподобання! Та й комічних "кунаків" - емісарів, що несуть у світ "святу правду" російського слова, незламного і "справедливого" гніву путіноїдів - не мало. На різні статуси, смаки, розміри і ступені неадекватності в усвідомленні дійсності.             

Взяти хоча б найбільш відомих, окрім Шредера: Кісінджер, Орбан (тільки завдяки багатослівній антиукраїнській позиції і став відомим; хто б інакше знав цього дрібного політичного шулера?), Трамп… Лукашенко – порожнє місце – на нього всім начхати. Дуже вже схожий на вертлявого Фігаро, який кланяється "і нашим, і вашим", підступно хитромудрий Ердоган. Дещо зів'яв прозрілий після 24 лютого Земан. Але всіляких депутатів, громадських діячів, експертів різних країн - антилібералів, євроскептиків, догматичних соціалістів, шовіністів, антиглобалістів, крайніх правих і лівих, а також інших нігілістів різних мастей, зачарованих імперською вседозволеністю путінського фашизму, - дуже численна армія відірваних від реальності горлопанів. У зв'язку з оприлюдненням гучної тенденційної доповіді, до путінських "кунаків" епізодично примикає і часом вкрай непослідовна у своїх вердиктах - авторитетна правозахисна організація Amnesty International. А днями, як відомо, бездоказовими звинуваченнями щодо безконтрольності розпорядження Києвом західними озброєннями вибухнув американський мовник CBS. AI та CBS у подальшому під тиском громадськості вибачилися перед Україною за нерозбірливу потяг до сенсацій, але, як кажуть, осад залишився. Періодично виникають питання і щодо діяльності "в українському сегменті світової політики" багатьох інших структур, зокрема функціонуючих під егідою ООН, ОБСЄ і навіть Святого Престолу. Отже, тих найавторитетніших "Балбесів", нездатних відокремити значущість миттєвого ефекту, викликаного можливими поступками брехливому та кривавому деспотизму, від стратегічного вектора глобального соціального розвитку, навіть надто багато для сучасного світу "ліберальних пріоритетів". Кремль не спить і віддає належне інформаційній війні, сподіваючись на успіхи в ній чи не більше, ніж на фронтові перемоги.

   "Слухай, прикро. Присягаюся, прикро! Ну, нічого не зробив, так? Тільки увійшов"

Або Росія веде Україну до РАЦСу, або Київ фюрера до гаазького прокурора

 

Так, приблизно подібним чином "східний солодострастник" із Кремля характеризує свої "невинні залицяння" за Україною. Наївно моргаючи очима, часом длубаючись у носі і вигадуючи між справою псевдоісторичні опуси, він продовжує безсовісно запевняти міжнародне співтовариство, що лише бореться з нацизмом, "повертає своє" і не шкодить мирному населенню. Просто, мовляв, бандерівці - психопати самі руйнують свою інфраструктуру, займаються членошкідництвом і жеруть собі подібних.

Принагідно московський вовкулак загрожує цивілізованій міжнародній спільноті газово-нафтовим, зерновим голодом та горезвісними "Сарматами" у разі продовження розвиненими країнами згубної для Мордора політики санкцій проти агресора та всебічної підтримки України. Для цього Путлер, який забрехався до знемоги, проголошує сентенції, схожі: "Ти життя бачиш тільки з вікна мого персонального автомобіля". Коли ж опоненти зауважують диктатору: "А ти не плутай свою особисту шерсть із державною!" - всі ті ж усюдисущі кунаки дають зрозуміти норовливим демократам, що Росія та Путін – це вже давно одне й те саме.

Тому: бажає збожеволілий Путін оволодіти "комсомолкою, спортсменкою і красунею" - Україною, того ж, в унісон, починає бажати й абсолютна більшість дрімуче інертного населення РФ, що  має жалюгідне існування, але маніакально прагне якоїсь ефемерної величі.

Як наслідок, смерть одного з абсурдно зрощених сіамських близнюків – країни чи вождя, неминуче спричинить загибель іншого…

Показово, що й фінальна дилема Саахова - "У мене тепер лише два виходи: або я її веду до РАЦСу, або вона поведе мене до прокурора", - ідеально підходить злодійському дуету Путін-Росія.

Динаміка розвитку кризових подій, що наповнюють російсько-українську війну та супроводжують її, не викликає сумніву, що Головний прокурор Міжнародного кримінального суду в Гаазі Карім Хан незабаром напише багатотомні збори творів з обвинувальних актів щодо військового рецидивіста-садиста Путіна. А Росія? Вона, на благо для людства, просто розпадеться на безліч не таких зловісних уламків…

  Не те, щоб Леонід Гайдай якимось чином передбачив сучасну російську агресію проти України і її результат. Аж ніяк ні. Ймовірно, подібне в 60-х роках 20 століття неможливо було уявити навіть в самому фантастичному маренні. Згадка фільму - лише органічно підходяща, красномовна паралель. Але ті самі невгамовно хижі амбіції і вседозволеність (нехай і уособлені Гайдаєм в нейтральних образах вигаданих фігурантів з радянського Кавказу), характерні для "русского мира", традиційно сповненого почуттям переваги над інородцями і незгодними, залишаються незмінно притаманними московитам з часів становлення нескінченно розбещеного і агресивного Московського князівства.

Слава Україні! Героям Слава!

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...