"Ці люди готові продати душу дияволу". Софія Особа – про довічне для вбивці Ірини Фаріон, пророчі слова мами і загибель коханого на війні

Донька відомої української мовознавиці й політикині Ірини Фаріон та вдова полеглого на фронті захисника України Василя Особи – Софія Особа – уже два роки відчайдушно виборює справедливість у справі про жорстоке вбивство своєї мами. Страшні випробування, погрози та хейт не зламали її, а навпаки, зробили сильнішою, ніж будь-коли.

В інтерв’ю OBOZ.UA Софія поділилася, що допомагає їй не здаватися після 75 судових засідань, яка реакція суспільства найбільше її вразила, хто з українських виконавців додає сил і як вона діє, коли чує російську мову. Також у роковини загибелі Ірини Фаріон – найтепліші спогади про неї, "Софіярочку" та найсильніші мамині фрази.

– Пані Софіє, багато українців знають вас як сильну жінку. А яка ви, коли залишаєтеся наодинці із собою?

– Після важких втрат – мами та чоловіка – життя змусило мене стати сильною, мов камінь. Пригадую слова Ірини Фаріон: "Бажаю вам сили волі! А якщо вас дістають, то треба вище літати!".

Коли залишаюся наодинці із собою, я насамперед мама. Маю чудових дітей – Евуню та Дмитрика, які є сенсом мого життя. Саме поруч із ними відпочиваю душею, можу бути для них надійною опорою, другом і просто людиною, яка безмежно любить і дарує тепло.

Звісно, коли настає тиша, я думаю про трагедії, які назавжди змінили мою долю. Але водночас розумію: моя стійкість і внутрішня сила – від мами. Саме вона навчила мене триматися гідно навіть тоді, коли болить найбільше.

– Які у вас особисті захоплення? Чи читаєте щось зараз?

– Зараз я повністю зосереджена на боротьбі за довічне ув’язнення для вбивці моєї мами. Можливо, колись настане мить, коли я зможу більше розповісти про власні захоплення. Насправді я дуже люблю гуляти з друзями, проводити час із дітьми, слухати музику чи просто побути в тиші. Але тієї колишньої легкості в мені немає… Вірю, що мине час – і я знову зможу відчувати життя сповна.

– Що допомагає вам триматися і знаходити сили під час виснажливих судових засідань?

– Судовий процес щодо жорстокого вбивства моєї мами триває вже два роки. Відбулося понад 75 засідань. Це надзвичайно болісний шлях – знову й знову переживати страшні миті, чути речі, які буквально розривають душу. Але водночас це мій обов’язок і боротьба за справедливе покарання для вбивці – за його довічне ув’язнення.

Що допомагає мені триматися? Передусім – мама. Я відчуваю її присутність у кожній своїй дії, у боротьбі, у кожному слові. Вона ніби дає мені з неба сили не зламатися.Також надзвичайно важливою є підтримка друзів та людей, які залишаються поруч у найважчі хвилини. Я розумію: це мій особистий шлях, і я маю пройти його гідно – заради пам’яті про маму, яка заклала в мені міцний фундамент любові до рідної землі, до України та глибокої шани до наших Героїв.

– З якими погрозами чи хейтом вам доводиться стикатися? Як на це реагуєте?

– Я ніяк не реагую на погрози чи хейт, бо просто не боюся цього. Але хочу наголосити: кожен із нас має почуватися захищеним на своїй, Богом даній землі. Мене вже неможливо залякати чи зламати тиском, бо я знаю свою правду.

Прихильники обвинуваченого Зінченка дозволяють собі погрози й ненависть – та це лише свідчення їхньої нікчемної свідомості й спотворених цінностей. Це світогляд людей, які готові продати душу дияволу. Найбільша проблема в тому, що поки таке зло не буде справедливо покаране, воно проростатиме далі. І на це мають звернути увагу відповідні органи, адже йдеться не лише про мене, а про безпеку всього українського суспільства.

– Яка реакція суспільства найбільше вразила вас після цих трагічних подій?

– Похорон моєї мами, Ірини Фаріон, став справжнім маніфестом нації, символом українського націоналізму та боротьби за рідну мову як фундамент держави. Це було перше в новітній історії України вбивство жінки – відомої громадської діячки, націоналістки, науковиці й професорки. Після тих трагічних подій моє життя зупинилося двічі: 19 липня о 23:20, коли мамина душа відійшла до Бога, і 6 жовтня, коли я дізналася про загибель мого чоловіка – захисника України Василя Особи. Цей біль неможливо описати жодними словами.

Водночас мене вразила величезна підтримка українців: друзів, військових, маминих побратимів. Без цих людей я б просто не змогла жити далі. Без маминої подруги Оксани Микитюк, якій я довіряю свої найпотаємніші думки, цей шлях був би для мене значно важчим. Її підтримка, мудрість і людяність стали надійною опорою у найтемніші періоди життя. Саме такі люди сьогодні стоять пліч-о-пліч зі мною у боротьбі за українську Україну – державу, за яку боролися й віддали свої життя найкращі.

– Хто з відомих культурних діячів вас підтримав та приємно здивував? Наприклад, український артист Богдан Андрух присвятив вашій мамі пісню "Голосами нащадків"...

– Масштаб цієї підтримки виявився настільки величезним, що я навіть не очікувала. Щиро вдячна кожному, хто опинився поруч у найважчі моменти мого життя. Виокремлювати когось одного не хочу, адже вся ця солідарність – це і є українці, це справжній код нашої нації.

Проте творчі прояви пам’яті зворушують особливо. Пісня Богдана Андруха "Голосами нащадків" тепер постійно звучить у моїй голові. Для мене вона стала символом того, що сьогодні всі свідомі українці перетворилися на голос Ірини Фаріон – голос, який не просто лунає, а діє заради національної ідеї та боротьби за збереження рідної мови.

– Якими українськими виконавцями ви захоплюєтеся?

– Я дуже люблю музику – вона наповнює, дає сили й емоційно підтримує у найважчі хвилини. Особливо близькою для мене є творчість артистів, у чиїх піснях звучить українська національна ідея, боротьба за нашу ідентичність, пам’ять та безмежна любов до своєї землі.

Слухаю пісні Ігоря Білозіра, Ірини Федишин, DOMIY, гуртів "Кому Вниз" та "Тінь Сонця". У кожного з них своя особлива енергетика, але всіх об’єднує відданість українському слову. Українська музика сьогодні робить надзвичайно важливий внесок у боротьбу за нашу державу. Вона формує свідомість, гартує дух, допомагає пережити біль втрат і нагадує, ким ми є. Через музику передається пам’ять про Героїв, любов до рідної мови та незламна сила нації. Саме культура є одним із головних фундаментів нашої ідентичності й духовного спротиву.

– Які найтепліші спогади про маму допомагають вам долати найважчі моменти?

– Найтепліші спогади про маму – це її безмежна любов, голос, обійми, наші довгі розмови й ті прості сімейні вечори, які сьогодні стали безцінними. Часто згадую, як вона ніжно називала мене "Софіярочка", як вчила бути сильною, берегти гідність і любити Україну понад усе.

Мама обожнювала своїх онуків – Евуню та Дмитрика. Вони були для неї найбільшим щастям і світлом у житті. Її турбота й тепло назавжди залишилися з нами. Є речі, які я ніколи й нікому не розповім, бо це наші таємниці з мамою. Саме вони сьогодні тримають мене і є опорою у найважчі моменти життя.

– Ваш чоловік Василь Особа пішов на фронт і загинув, захищаючи Україну. Де ви як жінка знаходите внутрішній ресурс і сили жити далі?

– Мій чоловік добровільно став на захист України. Це був його свідомий і твердий вибір. Він був зразковим воїном, завжди підтримував побратимів і до останнього подиху залишався вірним Україні.

Сили рухатися далі мені дають наші діти – Евуня та Дмитрик. Вони надзвичайно сумують за татом, і саме заради них я маю бути сильною. Пам’ять про Василя та його гідний чин щодня дають мені внутрішню силу не зламатися.

– Останнім часом у Львові – та й загалом у багатьох тилових містах – через велику кількість внутрішньо переміщених осіб дедалі частіше лунає російська мова в публічному просторі. Для багатьох це питання є доволі чутливим. Як ви особисто на це реагуєте? Чи виникає у вас внутрішній спротив і чи робите ви людям зауваження?

– Коли чую російську мову, вмикаю пісню FIЇNKA "Бий москаля" і кажу дітям, що це мова ворога.

– Що б ви хотіли сказати батькам, чиї діти народилися вже після початку повномасштабного вторгнення, але вдома досі чують російську мову, дивляться російські мультики, а на день народження їх розважають аніматори в костюмах "Маші та Ведмедя"? Чи є взагалі шанс у цього покоління вирости виключно україномовним?

– Будьмо гідними наших Героїв, які віддали свої життя за Україну! Бо ворог прийшов не просто загарбати території, а й знищити сам фундамент нації – мову, культуру, церкву та нашу ідентичність.

Мама завжди казала: "Коли вся Україна заговорить українською – тоді буде перемога". І я глибоко це відчуваю. Я не хочу, щоб мої діти чули мову ворога на вулицях своєї країни. Адже саме цією мовою окупант віддавав накази вбивати їхнього тата й наших захисників.

– Пані Софіє, на вашу долю випали страшні випробування, але ви не здалися: продовжуєте боротьбу, бережете пам’ять про рідних і самостійно виховуєте двох дітей. Які слова підтримки ви хотіли б сказати всім українцям, котрі також втратили своїх близьких?

– Проживайте свою втрату, плачте, будьте дбайливими до себе і слухайте лише власне серце. Наше суспільство ще не зовсім готове до теми горювання, тому часто навішує ярлики. Дивіться тільки на свій внутрішній стан і свій біль. Кожна українська родина у цій війні втратила найдорожче. Ці сім’ї не мають бути забуті, а діти наших захисників повинні відчувати реальну підтримку держави.

Тому просто живіть, адже ваші рідні хотіли б саме цього. Як би не було важко прокидатися щоранку, знаходьте сили йти вперед. І ще – оточуйте себе справжніми людьми та відсікайте тих, хто неспроможний пройти з вами цим складним шляхом. Хочеться для кожного, хто зазнав втрати, прихилити небо. Будьте сильними!

Читайте на OBOZ.UA інтерв'ю (не) культурною блогеркою Софією Безверхою – про комплекс меншовартості, хейт у мережі та "що скажуть люди": "Мене переконували, що все українське – це щось сільське і другосортне".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!