Блог | Про найшкідливіших

Є дві категорії, з численними представниками яких я постійно сперечаюсь.

Це: 1) "хворіоти", тобто ті, хто, не маючи можливості (та/або бажання) йти на фронт особисто, патріотично закликають, щоб усі, хто вже там, воювали до перемоги; 

а також 2) "каркуни", тобто ті, хто ґавоподібно (як фахові ворони) стабільно псують ноосферу, кажучі про погане в майбутньому часі, – от, мовляв, 

"як нам важко і немає 

нашим бідам кінця-краю". 

Щодо першої – вельми героїчної за чужий рахунок – категорії всім вже зрозуміло: теза "народ не дасть згоди на мир без повернення територій" була спровокованою в суспільстві маніпуляцією. 

Бо й ті, хто лякали "Вийдемо на протести!" (включаючи, до речі, навіть покупців інвалідності!), й ті, хто цими суб’єктами намагався маніпулювати, чудово знали: 

ніхто нікуди не вийде, адже на фронт вони не пішли, а сміливі лише на диванах, особливо за кордоном. 

Іти в армію – заважають здоров’я, вік, стать, "на мені соціальна відповідальність за робочі місця" тощо, а піти протестувати на Банкову – це все вже не заважає?! І в цю "рішучість" хтось вірив?! 

Таким чином, то була відверта брехня, блеф, і це нарешті суспільство усвідомило. 

І, хоча й досі дехто в ютюбі чи в соцмережах ще звично прилюдно займається отаким хитровихитруваним патріотизмом, цю категорію вже ніхто не сприймає. 

Ну а щодо другої категорії – "і ґава каркнула у все вороннє горло", – то ще не вмерла. 

Деякі наші навіть зараз вдумливо-глибокодумно розкривають нам усім очі на важке сьогодення й особливо майбутнє.

Але ж і тут є певний позитивний зсув:

поки наш фірмовий песимізм ноосферу безжально псує, ворожий – її поновлює.

Тож так і живемо – у боротьбі мудрих песимізмів: хто сам собі на голову від усієї щирої дурощі напаскудить більше…