Блог | Чому дорослі так бояться казок
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Є дивний парадокс у тому, як дорослі ставляться до казок. Щойно ми говоримо про страх, смерть, самотність, втрату чи любов, від мистецтва ніби автоматично очікують максимально серйозної форми: драми, реалізму, складних діалогів, важкої психології. Але варто вимовити слово "казка", і воно одразу починає звучати як щось дитяче, просте, наївне. Мені здається, ми дуже недооцінюємо казки саме тому, що давно звикли дивитися на них очима дорослих, які начебто вже все розуміють.
Якщо уважно перечитати історії, які людство розповідає одне одному сотні й тисячі років, дуже швидко з’ясовується, що вони зовсім не про чарівні палички, принцес чи драконів. У казках діти губляться в темному лісі, батьки зникають, герої залишають дім і не знають, чи повернуться, хтось втрачає близьких, хтось зустрічається зі смертю, хтось мусить пройти через страх, щоб зрозуміти, ким він є. Міфи ще прямолінійніші: Орфей спускається у світ мертвих за коханою, Одіссей роками намагається повернутися додому, а скандинавські боги знають, що їхній світ одного дня загине, але все одно продовжують діяти. Це навряд чи можна назвати дитячими темами.
Можливо, саме тому дорослі іноді й бояться казок. Не тому, що вони надто прості, а тому, що вони занадто чесні. Раціональна мова дозволяє нам дистанціюватися від складних речей. Ми говоримо про "переживання втрати", "екзистенційний страх", "травматичний досвід", і ці слова справді потрібні. Але образ часто діє точніше. Темний ліс іноді говорить про страх більше, ніж довге психологічне пояснення. Дорога додому краще за складну формулу передає тугу за безпекою. Чудовисько стає зрозумілим образом того, що людина не може або не хоче назвати прямо.
Саме тому міфи й казки постійно повертаються у світовий театр, літературу та кіно і давно не сприймаються там виключно як дитячий матеріал. Європейський театр ляльок десятиліттями працює з темами старіння, смерті, насильства, самотності й втрати. Французькі та бельгійські театральні компанії використовують ляльку саме тому, що вона створює особливу дистанцію між глядачем і складною темою. Індонезійський Papermoon Puppet Theatre, наприклад, створював вистави про переживання смерті близької людини, які були зрозумілі глядачам у різних країнах майже без пояснень. Це важлива властивість театру ляльок: він може говорити про болюче не менш серйозно, ніж драматичний театр, але іншою мовою.
У цьому є особливий парадокс самої ляльки. Ми чудово знаємо, що вона нежива, бачимо актора, який нею керує, розуміємо всю умовність того, що відбувається на сцені. Але через кілька хвилин починаємо переживати за неї як за живу істоту. Глядач сам наділяє її життям, характером, страхом, болем. І саме тому через ляльку інколи можна сказати те, що прямий людський діалог зробив би або надто важким, або надто буквальним.
Для Київського академічного театру ляльок така розмова теж не є чимось новим. Ще з 1970-х років у театрі існувала вечірня сцена для дорослого глядача. Тут зверталися до "Божественної комедії", "Енеїди", "Дон Кіхота", творів Боккаччо та інших текстів, які складно назвати дитячими. Тобто сама історія нашого театру доводить, що лялька ніколи не була обмежена винятково дитячою аудиторією. Вона просто дозволяє говорити про складне іншим способом.
Сьогодні ми продовжуємо шукати цю мову. У нашому сотому сезоні французький режисер Григор Мане працює над "Алісою в Країні див", і для мене це дуже показовий матеріал. "Аліса" давно перестала бути просто дитячою книжкою. Це історія про світ, у якому звичні правила раптом перестають працювати, про людину, яка намагається зрозуміти, хто вона, коли все навколо постійно змінюється. Там є абсурд, страх, цікавість, втрата орієнтирів і необхідність не загубити себе серед хаосу. Усі ці питання однаково добре розуміють і діти, і дорослі, просто читають їх на різній глибині. Особливо гостро це відчувається сьогодні в Україні. Слова "страх", "втрата", "розлука", "повернення" давно перестали бути для нас абстрактними поняттями. Саме тому я не думаю, що мистецтво повинно завжди все пояснювати прямою мовою.
Іноді людині потрібен образ, який вона може прожити сама. Темний ліс, дорога додому, світло у вікні, чудовисько, яке треба перемогти, герой, який повертається після довгої подорожі. Людство вигадувало такі образи не для втечі від реальності, а щоб мати змогу її витримати.
Мабуть, тому казки пережили імперії, війни, технологічні революції і десятки поколінь. Ми змінили спосіб життя, навчилися літати в космос і говорити зі штучним інтелектом, але продовжуємо розповідати історії про страх, любов, смерть, дім і повернення. Наші головні питання змінилися значно менше, ніж нам хотілося б думати. І, можливо, дорослішання полягає не в тому, щоб одного дня перестати вірити.
