Що означає створення Антибалістичної коаліції за участю України та Європи та який сигнал отримує Путін? Інтерв’ю з Безсмертним

Створення Антибалістичної коаліції за участю України та дев'яти провідних європейських держав може стати одним із найважливіших рішень у сфері безпеки на континенті з часу повномасштабного вторгнення Росії. Європа переходить до якісно нового етапу – формування власної довгострокової оборонної архітектури. Йдеться вже не лише про підтримку України, а про спільне створення сучасного ракетного потенціалу, розвиток оборонної промисловості та технологій, які мають забезпечити безпеку європейського простору на десятиліття вперед.

Поява такої коаліції є відповіддю одразу на кілька стратегічних викликів. По-перше, війна в Україні продемонструвала критичну роль протиповітряної та протиракетної оборони в умовах масованих ударів. По-друге, європейські країни дедалі більше усвідомлюють необхідність збільшення власних оборонних спроможностей, не покладаючись виключно на Сполучені Штати. По-третє, стрімкий розвиток ракетних технологій, безпілотних систем та засобів повітряного нападу вимагає нових моделей співпраці між державами.

Особливого значення набуває участь України як співзасновника коаліції. За роки війни саме українська армія отримала унікальний бойовий досвід протидії сучасним ракетним загрозам, а оборонно-промисловий комплекс довів здатність швидко адаптуватися до нових викликів. Саме тому новий формат може стати не лише політичним сигналом єдності Європи, а й платформою для формування спільної системи безпеки, у якій Україна розглядатиметься вже не як виключно отримувач допомоги, а як один із ключових партнерів у розробці технологій та виробництві озброєнь.

Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– Антибалістична коаліція – наскільки це важливий крок? Дехто вже називає її створення історичним. І чим ця ініціатива принципово відрізняється від інших оборонних форматів, які були започатковані раніше?

– Якщо подивитися на попередні формати співпраці, то всі вони були україноцентричними – тобто спрямованими насамперед на підтримку України. Натомість це перший формат, який потенційно здатен дати відповідь не лише Україні, а й усій Європі. Попри всі дискусії, на європейському континенті вже є достатня кількість батарей Patriot, щоб протидіяти нинішнім можливостям Росії. Якщо додати до них комплекси SAMP/T та IRIS-T, які після модернізації також можуть перехоплювати балістичні ракети, то самих систем ППО достатньо. Проблема в іншому – не вистачає ракет-перехоплювачів.

Щодо нової виробничої лінії в Німеччині, то інформація різниться. Одні джерела стверджують, що вона вже запрацювала, інші – що лише готується до запуску. Але головне – вже підписані контракти на виробництво тисячі ракет. Для порівняння: лише за п'ять тижнів бойових дій на Близькому Сході було використано близько півтори тисячі таких ракет. Україні, за нинішніми розрахунками, лише на три зимові місяці потрібно приблизно 300–350 ракет-перехоплювачів, якщо виходити з максимальних можливостей Росії щодо повітряних ударів. Тому насамперед це рішення потрібне саме Україні. Якщо взяти комплекси Patriot, SAMP/T, IRIS-T, поєднати їхні найкращі компоненти – системи радіолокації, управління, наведення – і інтегрувати все це в єдину програмну платформу, така система могла б працювати, наприклад, із перспективною українською ракетою. Зокрема з FP-7X, про яку зараз багато говорять. Наскільки відомо, її випробування мають завершитися у вересні. Отже, передусім це рішення для України.

– Чим воно може бути корисним і для Європи?

– Тут є дуже цікава відповідь. Одна ракета PAC-3, виробництво якої зараз контрактують у Німеччині, коштує приблизно 5,5 мільйона доларів. Якщо ж говорити про FP-7X, то її орієнтовна вартість становить трохи більше одного мільйона. Тобто майже у п'ять разів дешевше. І це ще без урахування вартості самого комплексу. Якщо створити систему, умовно кажучи, на базі європейських компонентів – ту, яку зараз називають "Фрея", вона також буде значно дешевшою. А якщо уявити, що така система забезпечуватиме протиракетну оборону всього європейського континенту і вироблятиметься локально, то економія буде ще відчутнішою. Усе залежить від організації процесу, менеджменту та технологічних рішень. Коли всі побачили, на що здатна українська оборонна інженерія, коли безпілотники почали вражати цілі за півтори–дві тисячі кілометрів, ставлення кардинально змінилося. Стало зрозуміло, що за цими рішеннями стоять дуже серйозні технології. І, чесно кажучи, сьогодні мало хто знає, які саме розробки вже існують в Україні. Як людина, яка свого часу бачила окремі оборонні проєкти, можу сказати, що ще тоді були дуже перспективні напрацювання.

– Які ще причини того, що саме зараз країни Європи вирішили перейти до спільного розвитку ракетного потенціалу?

– Усі бачать, що Сполучені Штати хочуть заробляти більше. І всі чудово розуміють, що Patriot – це, образно кажучи, як костюм Brioni. На фабриці його собівартість може бути умовно 300 доларів, але в магазині ви платите три тисячі лише тому, що це Brioni. Так само і з Patriot – значна частина вартості припадає на бренд і технологічну монополію. Насправді ж, якщо подивитися на всі комплекси, про які ми говоримо, то ситуація дещо інша. Недарма Еммануель Макрон заявив про передачу ліцензій на виробництво комплексів SAMP/T, які також здатні перехоплювати балістичні ракети. Він сказав це не випадково. Це був сигнал: так, Patriot – хороша система, але SAMP/T приблизно втричі дешевший і при цьому не менш ефективний. До речі, згодом це підтвердила й українська сторона.

– Наскільки, на вашу думку, реалістично реалізувати такий проєкт? Адже європейські країни відомі тим, що часто висувають багато амбітних ініціатив, але коли доходить до реалізації, виникають труднощі. Франція має одне бачення, Італія – інше, Німеччина – третє, Велика Британія – власний підхід. Прикладів чимало – достатньо згадати багаторічні спроби створити спільний європейський бойовий літак. Те саме можна сказати і про спільні закупівлі зброї для України. Наскільки, цей проєкт має шанси на успіх?

– Проблема полягає в тому, що майже всі системи, про які ми говоримо, працюють на так званому закритому програмному коді. Тобто без американців ми не можемо повноцінно використовувати Patriot, без французів та італійців – SAMP/T, без німців – їхні системи, і так далі. У кожного виробника – власні стандарти та власне програмне забезпечення. Коли ж ви бачите позначку "система з відкритим кодом", це означає, що різні елементи можуть бути інтегровані між собою незалежно від країни-виробника. Але саме тут і виникає головна проблема. Усі погодяться користуватися спільною системою, однак одразу постане питання: як розподіляти прибутки, інтелектуальні права та виробничі замовлення? Саме на цьому етапі й можуть виникнути найбільші суперечності. Тому, наскільки я зараз розумію ситуацію, найбільш реалістичним виглядає інший підхід. Наприклад, радари можуть вироблятися в Італії, системи управління – у Німеччині, електроніка – у Нідерландах, адже до проєкту входять десять країн. А фінальне складання комплексу може здійснюватися в Україні, скажімо, у Києві. Фактично це буде те, що раніше називали великоагрегатним складанням, коли система комплектується вже готовими вузлами різних виробників.

– Чи можна розглядати Антибалістичну коаліцію як перший крок до формування нової європейської системи безпеки, у якій Україна виступатиме не лише отримувачем військової допомоги, а й повноправним партнером у розробці оборонних технологій та виробництві озброєнь?

– На мою думку, саме в цьому і полягає стратегічне значення створення Антибалістичної коаліції. Якщо її розвиток не обмежиться політичними деклараціями, а перейде до реальних спільних проєктів, то ми можемо говорити про якісно новий етап європейської безпекової інтеграції. Україна вже давно перестала бути лише країною, яка отримує військову допомогу. За роки повномасштабної війни вона накопичила унікальний досвід протидії сучасним засобам повітряного нападу, інтеграції різних систем протиповітряної оборони, використання безпілотних технологій та засобів радіоелектронної боротьби. Цей досвід не має аналогів у більшості європейських держав і є надзвичайно цінним для розвитку спільної оборонної політики.

Якщо говорити про досвід України, то в питаннях протиповітряної та протиракетної оборони більшість європейських держав лише починають проходити той шлях, який Україна вже пройшла. Часто виникає нерозуміння, звідки в України такі компетенції. Просто багато хто не знає історії українського оборонно-промислового комплексу – ролі КБ "Луч", КБ "Південне", "Південмашу" та інших підприємств. Україна була одним із ключових центрів радянської ракетно-космічної промисловості. Навіть після здобуття незалежності до початку повномасштабної війни в Україні обслуговувалися окремі системи С-300. Тобто потрібно розуміти, яке місце Україна займала в оборонній та ракетній галузі ще за часів Радянського Союзу. Тому нинішні амбіції не є чимось фантастичним або недосяжним.

Україна дедалі більше розглядається не як споживач безпекових рішень, а як партнер, здатний робити власний внесок у створення нових технологій, виробництво озброєння та розробку сучасних оборонних концепцій. Такий формат співпраці відповідає інтересам усіх учасників коаліції. Для Європи це означає прискорення розвитку власного оборонно-промислового потенціалу та зменшення критичної залежності від зовнішніх постачальників. Для України -інтеграцію до європейського оборонного простору, доступ до спільних інвестицій, технологій і виробничих програм. Якщо ця модель буде реалізована на практиці, вона може стати одним із фундаментів нової архітектури європейської безпеки, де Україна виступатиме не об'єктом захисту, а одним із її ключових творців.

– Що означає створення Антибалістичної коаліції для Росії та особисто для Володимира Путіна? Який сигнал вона йому надсилає?

– Створення Антибалістичної коаліції є для Росії насамперед стратегічним сигналом про те, що Європа починає готуватися до довгострокового стримування російської військової загрози, а не лише реагує на поточні події. Для України та Європи це сигнал надії, що вже розпочинається формування нової системи безпеки. Якщо раніше основний акцент робився на постачанні озброєння Україні, то тепер мова йде про спільне виробництво, розвиток оборонних технологій та формування власного європейського потенціалу протиракетної оборони. Водночас Кремль, імовірно, сприйматиме цей процес і через призму часу. Такі проєкти потребують років для повноцінної реалізації, тому в Москві можуть вважати, що ще мають певне "вікно можливостей" до того, як нова система запрацює на повну потужність. Саме тому політичні рішення мають якнайшвидше перейти у практичну площину – запуск спільних виробництв, фінансування та розгортання нових оборонних спроможностей.

– Яких практичних кроків ви очікуєте найближчим часом у межах роботи коаліції?

– Насамперед очікую поглиблення співпраці між європейськими країнами. І, як уже було заявлено під час 15-го засідання Коаліції охочих, головний акцент поступово зміщується від постачання озброєння до його спільного виробництва. Причому йдеться саме про створення спільних підприємств. Очевидно, що значна частина таких виробництв буде розміщена на території Європи – насамперед із міркувань безпеки. Це перший і дуже важливий напрям.

Другий – фінансування. Якщо буде сформований достатній виробничий потенціал, наступним ключовим питанням стане те, хто фінансуватиме виробництво і хто закуповуватиме цю продукцію. Саме навколо цього, на мою думку, точитиметься основна робота найближчими роками. Фактично змінюється сама модель підтримки України. Якщо раніше союзники шукали озброєння по складах і збирали його буквально по всьому світу, то тепер мова йде про створення власних виробничих потужностей і довгострокове фінансування оборонної промисловості.

Водночас поряд із очевидними перевагами існує й певний ризик. Одна справа – збирати окремі компоненти в різних країнах, а зовсім інша – знайти сотні мільярдів чи навіть трильйонні інвестиції для створення повноцінної виробничої бази. Саме фінансовий аспект може стати найскладнішим викликом для реалізації цієї моделі.