Невизначене членство: чому Євросоюз все ще не готовий до України, чи готують "напівЄС" та який план вступу справді може бути реальним. Інтерв’ю з Котовим

Європейський Союз знову опинився у звичній для себе ситуації: гучні політичні сигнали підтримки України не збігаються з реальними рішеннями щодо її майбутнього в блоці. Схвалення кредиту на 90 мільйонів євро стало швидше символічно-вимушеним жестом, ніж проривом – він не зміг приховати головного: у ЄС немає ані єдності, ані політичної волі рухатися до конкретної дати членства України. Кіпрський саміт лише оголив цю суперечність. Формально – умови для початку переговорів створені. Фактично – ніхто не готовий сказати, коли і чим цей процес завершиться.

Відео дня

Показово, що навіть зникнення з порядку денного фактору Віктора Орбана не розв’язало проблему. Навпаки – воно зробило її більш очевидною. Європейські столиці більше не можуть ховатися за "угорським вето" і змушені прямо артикулювати власні сумніви: від економічних ризиків до політичних наслідків інтеграції великої воюючої держави. Ідея прискореного вступу, яка ще нещодавно виглядала як політичний сигнал підтримки України, сьогодні стрімко втрачає зміст і перетворюється на риторику без практичного наповнення.

На цьому тлі з’являються компромісні формати – "асоційоване" чи "символічне" членство, участь у дискусіях без доступу до бюджету чи права голосу. Для ЄС це спосіб виграти час і зменшити внутрішні ризики. Для України – потенційна пастка, де тимчасові рішення можуть стати постійними. Ключове питання лунає дедалі жорсткіше: чи готовий Євросоюз до геополітичного розширення на фоні російської загрози, чи він остаточно повернувся до логіки обережного процесу без стратегічних ривків. І відповідь на нього визначить не лише європейське майбутнє України, а й саму роль ЄС у новій архітектурі безпеки континенту.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився експерт з публічної політики, кандидат наук з державного управління Ілля Котов.

– ЄС схвалив кредит на 90 млн євро та новий пакет санкцій проти РФ, але це не приховало внутрішніх розбіжностей щодо України. На саміті на Кіпрі лідери ЄС визнали: умови для початку вступу створені, однак, реальної готовності говорити про членство немає. Жодних термінів вступу не визначено. Питання лишається відкритим: чи готовий ЄС підтримати Україну не лише деклараціями?

– Варто розпочати з того, що фактично, до речі, я був одним із перших, хто ще в листопаді 25-го року висловив власну думку і певний прогноз, розуміючи, що відбувається. Ми маємо стати членами Європейського Союзу до кінця 2026-го року. На той момент навіть не було розуміння, що цей пункт є одним із пунктів мирного плану, який просувають Сполучені Штати.

На жаль, на сьогодні можна констатувати, що процес призупинився – ну і, відповідно, розмови щодо прискореного вступу продовжуються, але вже не за ініціативою Штатів. Я бачу, що ми є таким двигуном цього процесу – наш президент постійно говорить про таку пропозицію. Тому станом на сьогодні ситуація складається таким чином. Відверто кажучи, європейці самі не розуміють, чим має бути зараз Європейський Союз. Чи він має залишитися таким, як є – економіко-політичним об’єднанням держав – або ж у зв’язку з ситуацією з НАТО, позицією Трампа і загалом США має трансформуватися, можливо, і у військовий союз. Допоки у європейських лідерів буде полеміка з цього приводу, дуже важко сказати, де вони побачать місце нашої держави.

– Якщо говорити про місце України саме в економіко-політичному союзі – те, що представляє сьогодні собою ЄС?

– Ситуація на даний час так, що дуже багато голосів проти. І повірте, деякі держави хоч і не висловлюються проти, але дуже обережно підходять. Це пов’язано не з любов’ю або нелюбов’ю до України – це пов’язано з практичними речами. Наприклад, Орбан що робив? Він блокував не процес вступу – кластери відкривалися офіційно. Його завдання, яке було з Москви – блокування, в принципі, всієї допомоги для України. Але коли говоримо про вступ, то тут з’являються інші позиції – більш раціональні, не пов’язані з війною, а пов’язані з економікою.

Давайте почнемо з Польщі. На мою особисту думку, Польща буде однією з держав, яка найбільше виступатиме проти швидкого приєднання України через наш агросектор. Кожен, попри всі взаємовідносини, рахує власні кошти. Відповідно, всі розуміють, що велика Україна, яка саме в аграрному секторі посяде одне з визначальних місць у складі цього Союзу – це, звичайно, певна економічна загроза.

Німеччина у цьому ряду. Канцлер Мерц неодноразово говорив про те, що він також не підтримує прискорений вступ, тому що це суперечить усім формалізованим нормам ЄС. Наскільки взагалі під час війни ця формалізація потрібна – залишимо це питання для дискусії – але Німеччина також буде проти. Тому що це перша економіка Європи. Гроші загальноєвропейських фондів – це значною мірою німецькі кошти. Вони розуміють, що Україні для відновлення знадобиться дуже багато грошей – відповідно, це фінансовий тягар. І ми можемо так пройтися по кожній країні.

– Вже очевидно, що проблема не тільки, або не скільки в Орбані…

– Саме так. Треба розуміти, епоха Орбана завершилася, епоха блокувань завершилася. Питання вже в майбутньому розвитку ЄС. І якщо блок залишиться справді економіко-політичним союзом – без прив’язки до оборонних стратегій – нам буде важко, і треба дуже багато пропрацювати. Я навіть зараз не про кластери – я про конкретні точкові речі у взаємовідносинах з іншими європейськими державами, насамперед економічних.

– На вашу думку, головні побоювання пов’язані з економікою? Україна справді велика – і за територією, і за аграрним, і за економічним потенціалом. Чи все ж вирішальними є політико-військові фактори? Адже країна у стані війни – серйозний виклик. Водночас у ЄС вказують і на внутрішні проблеми України: недостатній рівень подолання корупції та повільну імплементацію ухвалених законів. Хоч прогрес визнають, темпи змін поки не відповідають очікуванням.

– Як в Україні під час війни може не шкульгати імплементація тих норм, які держави ЄС десятиліттями впроваджують і досі не можуть завершити? Чому вони дивуються? Тут сама конструкція не зовсім коректна. По-перше, треба зазначити головне – допоки триває війна, ніхто, звичайно, нас нікуди брати не планує. І це абсолютно логічно. Ми говоримо про будь-який вступ – пришвидшений чи ні – лише після завершення війни.

Тепер щодо економіки та реформування. Є основна складова, яка стосується інтересів кожної держави Євросоюзу – і це економіка. Та ж Польща боїться нас через агросектор. Німеччина – через обсяг коштів, які ми можемо отримати. Інші країни – через вплив України у процесах голосування, адже принцип одноголосності досі не скасований. Тобто європейські держави відверто побоюються бачити Україну у своєму складі. А щодо кластерів – звичайно, не все швидко, але ми рухаємося на доволі хорошому рівні. І, до речі, враховуючи, що рухаємося разом із Молдовою, підкреслю: ми не гірші, попри війну.

Є ще поняття "балканського коридору" – коли держава формально виконує всі умови, веде переговори, але сам процес вступу затягується на десятиліття. Нам головне – не потрапити в таку ситуацію.

Щодо реформ – не все, що вимагає ЄС, актуальне для країни, яка воює. Звичайно, верховенство права – ключова річ. Без нього вступу не буде. І це потрібно робити не для ЄС – а для себе: для боротьби з корупцією, для покращення економіки. Але є й інші вимоги, які не відповідають реаліям. Наприклад, запровадження ПДВ для флоту. Економіка воюючої країни працює на межі – це треба враховувати. Або питання ринкових тарифів на комунальні послуги. Чи готове зараз українське суспільство – на п’ятий рік війни – до цього? Відповідь очевидна. І таких пунктів багато. Тому я б радив почати з аналізу самого ЄС. І коли ми проаналізуємо, бо є у нас, до речі, в суспільстві чомусь така нав'язана позиція, що от Україна максимально не готова, все погано, всі погані, все не так, зрада. Якщо взяти ту ж Болгарію, до речі де купа проблем. Давайте подивимося на Угорщину як члена ЄС. Там досі декларації держслужбовців подаються у паперовому вигляді. Україна зробила це ще 10 років тому – і все у відкритому доступі. Тому якщо від нас щось вимагають – варто також дивитися, що відбувається всередині самого Європейського Союзу. І тоді стане зрозуміло, що ситуація не така однозначна, як її часто подають. Знову ж таки, та ж Угорщина, до речі – де рівень корупції, відверто кажучи, я не побоюся цього слова, в рази вищий, ніж в Україні. Але ЄС намагається на щось заплющувати очі – тому що вже, начебто, член.

– Тобто, ви вважаєте, що певні умови чи претензії до України необґрунтовані?

– Треба з’ясувати: ми або говоримо про справедливі рівні вимоги й умови для всіх – або навіщо, перепрошую за ненауковий вислів, "викручувати руки" саме нашій державі? Та сама ситуація, наприклад, із політично значущими особами. Як це працює в ЄС? Після звільнення з посади – перший рік для фінансового моніторингу банку, далі – лише у випадку підозр чи порушень. А нам кажуть – робіть пожиттєво для всіх. Це лише один із прикладів того, що не завжди підхід однаковий.

Якщо ми підемо шляхом виконання всіх вимог, які існують у відкритих кластерах – це не швидкий процес. І це процес не для воюючої держави. Це процес повного реформування – від державного сектору, публічного управління – до базових речей, як-от стан доріг чи питна вода. До речі, за підрахунками, щоб забезпечити систему водопостачання і водовідведення на рівні європейських стандартів і мати питну воду практично скрізь – потрібно близько 100 млрд євро. На секундочку – просто варто замислитися, звідки брати ці кошти. Тобто це не швидко. І, відповідно, повертаємося до початку: європейці мають самі вирішити, яким буде Європейський Союз. Основна небезпека – це Росія. Якщо вони це усвідомлюють і розуміють, що нова агресія може початися будь-коли – тоді Україна там потрібна. А якщо говоримо про кластери – це вже дещо інша історія.

– Напередодні канцер Німеччини Мерц зазначив: "У Зеленського була ідея вступити до ЄС 1 січня 2027 року. Це не спрацює. Навіть 1 січня 2028 року – це нереально". Чи можливий усе ж таки прискорений вступ за такого розвитку подій? Зараз ця тема ніби відходить на другий план. Останній саміт ЄС це чітко показав. Як ви вважаєте – чи варто ставити хрест на прискореному вступі, чи рішення все ж можливе?

– Я вважаю, що рано ставити хрест. Так, багато європейських держав побоюються і виступають проти. Але якщо Європейський Союз піде шляхом забезпечення власної безпеки – тоді прискорений вступ виглядатиме абсолютно логічно.

Є дві складові – моральна і практична. У моральному сенсі ми не отримуємо "винагороду за поступки" – ми отримуємо справедливу оцінку того, що вже п’ятий рік стримуємо ворога, який, відверто кажучи, давно міг би бути в Європі. Європейці це розуміють – інакше не було б такої фінансової підтримки. Але є і практичний аспект. Якщо Європа вирішить будувати власні оборонні спроможності – фактично східну лінію стримування: країни Балтії – Польща – Україна – Румунія – то як це реалізувати без членства України? Витрати на Україну – це не "допомога нам", це інвестиції у власну безпеку ЄС. Плюс – у нас одна з найбільших армій у Європі, і вона такою залишиться. Це теж фактор зацікавленості Європи.

Тепер змоделюємо інший сценарій: війна завершується, починається відновлення України. Джерела – заморожені російські активи, додаткові податки на російські товари – це може працювати роками. Україна відновлюється, стає успішною державою. Але без ЄС. Тоді виникає питання – хто зайде в цей простір? Або США, або Китай. Інвестиції – це завжди ще й політичний вплив. І якщо ЄС цього не зробить – на його кордоні з’явиться успішна країна з потужною присутністю інших глобальних гравців. Чи потрібно це Європейському Союзу? Тут справа не в тому, що ми "просимося" – питання в тому, чи готова сама Європа мислити стратегічно.

– Якщо говорити про різні формати інтеграції, які зараз пропонуються – чи доцільно нам їх розглядати? Часткове членство, яке пропонується Німеччиною та Францією – чи може це бути як рішення, такий собі символ підтримки, а економічну інтеграцію відкладуть на роки? Чи не може прискорений або обмежений вступ стати більшою проблемою, ніж звичайна процедура? Бо ми отримуємо певний "скелет" без м’язів, які потім складно буде "наростити".

– Є одна фраза, яка на сто відсотків описує ситуацію – ніхто до кінця не розуміє, що мається на увазі. Але ми вже дали свою реакцію – ми не погоджуємося на такі пропозиції. Президент прямо про це заявив. Ми готові говорити про відтермінування окремих моментів – наприклад, доступу до деяких фондів, не до всіх, або інших технічних речей. Але Європейський Союз – це передусім економіко-політичне об’єднання.

Якщо говорити про політичну складову – нам пропонують формат без права голосу. Тобто ви просто будете присутні на самітах. Це означає, що політична складова не працює. Далі – економічна. Ви начебто є, але доступу до спільних коштів також немає. Тоді виникає логічне питання – у чому сенс такого членства? Це що – лише для спільних фото на самітах? Але ж суть міжнародних об’єднань зовсім не в цьому.

Фактично такий формат не несе жодних реальних наслідків. І погоджуватися на нього – це навіть не полуміра. Це пропозиція без змісту. Ми нічого не отримуємо в результаті. І є ризик, що погодившись, ми почуємо: "Ви ж уже члени". А те, що немає повноважень – "це з часом". Потім з’являться нові вимоги, нові умови – і процес затягнеться безкінечно. Тому погоджуватися на таке не можна. Але водночас наша позиція не ультимативна – "або так, або ніяк". Ми готові до конструктивного діалогу. Але конструктив означає чітке розуміння: що ми отримуємо і яке наше місце в цій структурі. Ми готові до компромісів – наприклад, у питаннях агросектору, у відносинах із Польщею, до діалогу з Угорщиною. Ми готові бути партнерами. Але формат "бути присутніми без прав" не має жодного логічного сенсу.

– Чи можемо ми сьогодні говорити про чітку дату. Тому що віцепрем’єр з євроінтеграції Тарас Качка каже: ми готові на певні поступки – зокрема щодо аграрного бюджету, доступу до коштів, але нам потрібна чітка дата, коли ми станемо повноправними членами. Президент Франції Макрон говорить: "важливо надати Україні та Молдові точні терміни". Як ви вважаєте – чи реально отримати відповідь на це питання? Чи це залишиться невизначеним процесом?

– Тут є два підходи. Якщо ми говоримо про класичний вступ із виконанням усіх вимог – тоді дата залежить від нас. Але це процес на роки, а то й десятиліття. Якщо ж говоримо про прискорений вступ як геополітичне рішення – тоді все прив’язується до завершення війни. Наприклад: підписання мирної угоди, певні безпекові гарантії, можливо, розміщення європейського контингенту – і після цього, умовно, протягом пів року Україна стає членом ЄС із певними перехідними умовами. Це не буде "чітка дата" вже зараз – бо все починається з миру. І це ключовий момент.

– Але тоді ми впираємося в російський фактор. Путіну невигідно завершувати війну, якщо це відкриє Україні шлях посилення через потенційне членство у ЄС. Тоді виходить, що без примусу до миру це не працює. Але, здається, цього примусу ми не бачимо.

– На жаль, це правда. Росія розуміє лише мову сили – і поки такого тиску немає, ситуація не зміниться. Європа ж поки що не має достатньої суб’єктності, щоб самостійно здійснювати такий тиск. Ми вже чуємо сумніви навіть щодо базових безпекових механізмів – і це показник. Європі потрібно зміцнювати власну безпеку і діяти рішучіше. Поки що ж доводиться констатувати: без зовнішнього тиску, зокрема з боку США, досягти миру складно. А Росія використовує переговори лише для формалізації результатів, досягнутих на полі бою.

Тому відповідь проста – все вирішується не лише за столом переговорів, а передусім на полі бою і через баланс сили. І саме це визначатиме подальші перспективи, зокрема й щодо членства України в ЄС.

– Ви вважаєте, у безпековому плані Європа все ж більше "прокидається" чи ще "спить"? Тому що на фоні розмиття п’ятої статті – вже багато країн фактично визнають, що вона може не спрацювати, Європейський Союз згадав про статтю 42.7, яка передбачає взаємну допомогу у разі агресії, але її обговорення на останньому саміті було доволі поверховим. Складається враження, що вони вважають: часу ще багато – мовляв, Україна стримує Росію, а Європа буде готова десь до 2030–2035 років. І друге питання: чи є членство в ЄС гарантією безпеки для України, враховуючи, що членство в НАТО найближчим часом малоймовірне?

– Почну з другого. Я не вважаю членство в Європейському Союзі повноцінною гарантією безпеки. Навіть якщо ЄС трансформується – це все одно колективна конструкція, яка поки не має тієї військової суб’єктності, яку має, наприклад, НАТО. І Росія цього не боїться в достатній мірі, бо не сприймає ЄС як рівнозначного військового гравця. Тому сказати, що членство автоматично убезпечить від нової агресії – не можна. Але водночас Росія категорично проти нашого вступу до ЄС. Це важливий сигнал. Достатньо згадати 2014 рік – навіть кроки до асоціації викликали жорстку реакцію. Тобто для Кремля це має значення.

Щодо Європи – вона скоріше прокидається, але дуже повільно. Так, Франція і Німеччина збільшують оборонні витрати, але втрати оборонних спроможностей накопичувалися десятиліттями. За кілька років це не відновити. Додаються й інші фактори – слабке економічне зростання, бюджетні обмеження, а також наслідки енергетичної залежності від Росія, яка довго впливала на політику Європи.

Сьогодні ключове – США більше не хочуть нести повну відповідальність за безпеку Європи. І це не лише питання конкретного президента, а стратегічна зміна. Для Сполучені Штати Америки головним викликом стає Китай, а не Росія. Саме тому і виникає криза довіри до п’ятої статті НАТО – не тому, що вона "скасована", а тому що змінилася геополітика. Альянс створювався для протидії СРСР, а зараз загрози ширші – це вже не одна країна, а цілий блок держав, включно з Іран. Європа ж поки не має єдиного стратегічного бачення цих загроз. І поки цього немає – її безпекова політика виглядає інертною. Тому відповідь така: Європа прокидається, але ще не прокинулася повністю. І головне питання – чи встигне вона це зробити до того, як загрози стануть ще серйознішими.

– На який сценарій подальшого розвитку подівся чекати щодо питання членства України. Це відкриття кластерів, яке анонсується і, знаєте, такі неспішні переговори, дискусії, тобто як люблять європейці? Чи все ж таки це активне обговорення прискореного вступу і, можливо, якесь рішення, яке буде і Європу влаштовувати, і Україну влаштовувати?

– Найбільш ймовірний варіант – це "золота середина", але після завершення війни. Після мирної угоди Європа ще раз оцінить ризики, фінансові можливості та безпекові виклики. І зрозуміє дві речі: потрібно будувати власну оборону, якщо ЄС не інтегрує Україну під час відновлення, це зроблять інші глобальні гравці. Тому, швидше за все, буде знайдено компроміс – певний формат прискореного вступу з перехідними умовами, який врахує інтереси і України, і Європи. Якщо ж процес піде виключно через формальні процедури, кластери і довгі переговори – це означатиме, що Європейський Союз не адаптувався до нових реалій. А реальність така: Україна потрібна Європі так само, як Європа потрібна Україні – і в безпеці, і в економіці, і в стратегічному майбутньому.