"Причини війни незрозумілі багатьом": чому слова президента Казахстану стали ударом по Кремлю. Інтерв’ю з Котовим

Заяви союзників Росії про війну в Україні завжди мають особливу вагу. Досі навіть найближчі партнери Кремля уникали публічної критики, обмежуючись загальними словами про необхідність миру та дипломатії. Саме тому виступ президента Казахстану Касима-Жомарта Токаєва у присутності Володимира Путіна став однією з найгучніших дипломатичних подій останніх місяців.

Токаєв не просто закликав зупинити бойові дії та повернутися до переговорів. Значно важливішими стали його слова про те, що причини цієї війни "незрозумілі для багатьох, у тому числі для нас". Це пролунало поруч із Путіним і стало першим випадком, коли один із найближчих партнерів Москви настільки відкрито дистанціювався від головного кремлівського пояснення війни. Для російської влади це значно болючіший сигнал, ніж сам заклик до переговорів.

Ще більше запитань постало після пояснення самого Токаєва. Він розповів, що перед зустріччю отримав багато звернень із Європи та США з проханням передати Путіну пропозиції щодо припинення війни. Це відразу породило різні версії: чи був президент Казахстану посередником Заходу, чи озвучив позицію Китаю, або ж передав настрої частини російських еліт, які дедалі гостріше відчувають наслідки затяжної війни.

Так чи інакше, але якщо подібні сигнали пролунають і від інших партнерів Росії, це означатиме, що Кремль дедалі складніше утримуватиме колишню єдність навіть у найближчому колі.

Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився кандидат наук з державного управління, голова Центру розвитку державної стратегії та публічної політики Ілля Котов.

– Президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв відкрито закликав Путіна припинити війну й заморозити "конфлікт", зазначивши, що ні він, ні інші, "не розуміють природу цього конфлікту". Наскільки ця заява стала несподіваною з огляду на попередню позицію Казахстану?

– Щоб зрозуміти цю заяву, варто пам'ятати, хто такий Касим-Жомарт Токаєв. Це професійний дипломат, колишній міністр закордонних справ, людина, яка чудово розуміє вагу кожного сказаного слова. Тому ця заява точно не була спонтанною. По суті, Токаєв виконав дві речі – передав певне послання і водночас окреслив офіційну позицію Казахстану. Він і раніше займав послідовну позицію щодо війни. Ще у 2022 році заявляв, що Казахстан не братиме участі в агресії проти України в межах ОДКБ і не допомагатиме Росії обходити санкції. Назвати його союзником Путіна точно не можна.

Водночас Токаєв добре розуміє ризики для самого Казахстану. Це підтверджували й рішення Астани щодо паливної кризи, коли країна фактично обмежила можливість вивезення пального до Росії. Тому його слова – це не імпровізація, а державна позиція. Інше питання – чиє саме це послання. Часто говорять про Китай чи Туреччину. Насправді Токаєв, схоже, озвучив позицію одразу кількох ключових гравців. Китай дедалі більше переконується, що Путін не виконує стратегічних завдань, які сам перед собою поставив. Вторинні санкції, можливі нові американські мита й економічні втрати роблять війну дедалі менш вигідною для Пекіна. Не випадково знову згадали й Стамбул. Це можна сприймати як сигнал від Туреччини про готовність повернутися до переговорного майданчика. Не менш важлива і позиція США. Казахстан тісно інтегрований в американські енергетичні проєкти, тому Вашингтон також зацікавлений у припиненні війни.

– Найбільший резонанс викликав навіть не заклик до переговорів, а слова Токаєва про те, що природа цієї війни незрозуміла "нам". Чи не свідчить це про те, що навіть найближчі партнери Кремля більше не поділяють російських пояснень війни? Навряд чи Токаєв зробив би таку заяву без консультацій із союзниками по ОДКБ. Фактично, вони вперше відкрито говорять Москві, що не розуміють логіки цієї війни й не підтримують російських наративів.

– Показово, що вже наступного дня Путін знову заявив, ніби Росія не починала агресії. Це була відповідь не лише Токаєву, а й міжнародній аудиторії. Світ давно перестав сприймати історичні міфи Кремля як пояснення війни. Саме тому й немає повноцінних переговорів між США та Росією. Токаєв фактично сказав головне – Росія не має жодного історичного чи морального права нападати на сусідні держави. І для Казахстану це питання власної безпеки. Якщо сьогодні мішенню стала Україна, завтра під подібними аргументами може опинитися будь-яка інша країна регіону. Звернув би увагу й на інше. Якщо раніше всі говорили про мирну угоду, то Токаєв використав слово "заморозка". Це свідчить про зміну підходу. Схоже, що і Китай, і США дедалі більше схиляються до сценарію припинення бойових дій без швидкого політичного врегулювання. За нинішнього керівництва Росії повноцінна мирна угода виглядає майже недосяжною. Саме тому дедалі частіше йдеться про зупинку бойових дій по лінії фронту з подальшими переговорами, які можуть тривати місяцями або навіть роками. Саме в цьому контексті, на мою думку, варто розглядати й слова Марко Рубіо про "інше бачення" – мова вже не про примушення Росії до мирної угоди, а про примушення її припинити вогонь.

– Чому саме зараз Токаєв говорить про заморозку? Економічні втрати багатьох все більшої кількості країн стають дедалі відчутнішими, а війна все більше неконтрольованою?

– Тут збіглося відразу кілька чинників. Насамперед, економічний. Коли Каспій перестає бути безпечною зоною, це викликає занепокоєння. І не лише в Казахстані, а й у Китаї. Пекін також непокоїть ситуація щодо Білорусі. Москва продовжує намагатися втягнути Мінськ у війну, тоді як Лукашенко маневрує між різними центрами впливу. Для Китаю будь-яке розширення бойових дій у бік Європи чи країн НАТО означає загрозу його торговельним інтересам.

Довгий час Китай займав прагматичну позицію: поки Росія слабшає, а економічні дивіденди зберігаються, ситуація його влаштовувала. Але тепер обставини змінилися. І в Пекіні, і в Астані добре розуміють, що дедалі частіше звучать розмови про нову мобілізацію в Росії. При цьому російській владі дедалі важче пояснювати власному суспільству, навіщо вона потрібна. Якщо не відкривається новий фронт і немає прямого зіткнення з НАТО, то мобілізація заради чергового наступу на Донбасі виглядає малопереконливо. Навіть Путін, попри свою відірваність від реальності, це розуміє. Саме тому багато держав уже прораховують подальший розвиток подій і бачать, що Росія дедалі більше заганяє себе у глухий кут. Наслідки цього відчувають усі.

Це розуміють Казахстан, Китай і Сполучені Штати. Туреччина також бачить, що зерновий коридор фактично зруйнований через дії Росії. Ердогана це навряд чи влаштовує, адже для нього це ще й питання авторитету у відносинах із Москвою. Усе це складається в одну картину. Українські далекобійні удари вже впливають не лише на російську економіку, а й на економічні інтереси інших держав. Саме тому для багатьох завершення бойових дій стає способом хоча б частково стабілізувати ситуацію. До цього додається й криза на Близькому Сході, кінця якій поки не видно. Вона впливає на ціни на нафту, світову торгівлю та багато інших взаємопов'язаних процесів. Тому і Казахстан, і Китай дедалі частіше розглядають замороження війни як найбільш прагматичний сценарій.

– Для України за нинішнього розвитку подій заморозка по лінії фронту це прийнятний варіант?

– Це справді дискусійне питання. З одного боку, Україна прагне миру й хоче завершення війни. Замороження бойових дій дало б державі можливість перевести подих, відновлювати економіку і, найголовніше, зберігати людські життя. Але є принципова умова. Наскільки можна зрозуміти з позиції президента Зеленського і української влади, будь-яке припинення вогню має супроводжуватися реальними гарантіями безпеки. Логіка проста: якщо тривають мирні переговори, бойові дії мають бути припинені. Це абсолютно зрозуміла модель. Проблема лише в тому, що Москва не хоче її приймати.

Для України важливо, щоб замороження війни не стало лише паузою, під час якої Росія відновить свій військовий потенціал, частину санкцій можуть послабити, а міжнародна торгівля з Москвою поступово відновиться. Через певний час Кремль знову може повернутися до агресії.

Поки при владі залишається Володимир Путін, його прагнення знищити українську державність нікуди не зникне. Йдеться не лише про території, а про саме існування України як незалежної держави. Тому замороження може бути прийнятним лише за умови дієвих гарантій безпеки, насамперед із боку Сполучених Штатів та інших партнерів. Лише тоді можна говорити про конструктивний сценарій. Можливо, з часом зміниться ситуація всередині Росії, зміниться її керівництво або політичний курс. Але просто повірити словам Кремля і погодитися на припинення бойових дій без жодних гарантій ніхто не готовий. Усі чудово розуміють, що довіри до Москви немає, і підстав для її появи теж.

– Щодо гарантій. Токаєв сказав, що замороження конфлікту має відбуватися під гарантіями великих держав. Сполучені Штати – це зрозуміло, а чи може Китай бути серед таких гарантів? І хто ще міг би виступити гарантом?

– Не думаю, що Токаєв мав на увазі Китай. Пекін навряд чи братиме на себе будь-які письмові зобов'язання, адже офіційно не вважає себе стороною конфлікту. Більше того, переконаний, що Китай публічно не братиме участі й у мирних переговорах.

Політично взаємодіяти зі Сполученими Штатами, враховуючи їхній інтерес до України, Китай буде. Так само продовжить тиснути на Росію у тих питаннях, де це відповідає його інтересам. Але відкрито ставати стороною конфлікту Пекін не готовий. Він традиційно позиціонує себе як держава, що стоїть над конфліктом. Тому, говорячи про великі держави, Токаєв насамперед мав на увазі Сполучені Штати. Також – Туреччину, яка зацікавлена у безпеці Чорноморського регіону й потенційно може долучитися до гарантування безпеки, принаймні в акваторії Чорного моря. Очевидно, йшлося і про Європейський Союз, особливо з огляду на дискусії щодо можливого розміщення європейського контингенту.

Водночас, Токаєв згадав і Росію. Які саме гарантії безпеки Росія може надати Україні – питання, швидше, риторичне. Тим більше після чергових заяв Володимира Путіна, який знову почав говорити про те, що Сталін нібито "подарував" Україні західні території і що вони колись мають перейти під контроль інших держав. Передаю не дослівно, але саме такий був зміст його слів. Парадокс у тому, що Росія багато років сама виступала гарантом безпеки України. Історія показала ціну цих гарантій. Ба більше, навіть історичні аргументи, якими сьогодні оперує Кремль, не відповідають фактам. Але проблема в тому, що людина, яка їх озвучує, щиро вірить у власну версію подій.

– Загалом реакція Путіна була показовою. Було видно, що слова Токаєва йому неприємні. Вже наступного дня пролунали звичні заяви: Росія нібито не починала війну, вона не агресор, а Дмитро Пєсков заявив, що проблема не в Москві, а в Києві, тому жодне припинення бойових дій неможливе. Чи може така позиція стати проблемою для самого Кремля? І чи здатна вона змінитися під тиском внутрішніх еліт? Адже очевидно, що вже навіть найближчі партнери Росії, зокрема Казахстан, дедалі відвертіше говорять: війна зайшла надто далеко, її потрібно зупиняти. Чи може це вплинути на процеси всередині самої Росії?

– Передусім реакція Москви не є новою. Нещодавно глава МЗС Туреччини після контактів із російською стороною почув те саме: Росія не готова завершувати війну. Тепер це вже озвучують і публічно. Це давня стратегія Кремля: "вмовляйте нас, пропонуйте кращі умови". Але сьогодні вона працює дедалі гірше. Росія вже не має тих позицій, які мала на початку війни. Інша річ, що сам Путін цього, схоже, не усвідомлює.

Не менш важливо й те, про що ви сказали. Сьогодні і в російському суспільстві, і серед значної частини еліт формується запит на завершення війни. Причина проста – війна вже б'є по самій Росії. Саме тому дедалі частіше навіть представники різних політичних сил у Росії говорять про необхідність її завершення. Раніше подібні заяви були майже неможливими. Сьогодні це вже відображення суспільних настроїв.

Звичайно, існує частина кремлівських еліт, яка заробляє на війні. І є думка, що поки вони отримують прибутки, війна триватиме. Але на іншій шальці терезів уже стоїть майбутнє самої російської держави. Російська економіка перебуває у вкрай складному становищі. Фактично залишилося лише два джерела фінансування війни. Перше – власне населення. Це підвищення податків, вилучення грошей із економіки, обмеження доступу до заощаджень. Друге – великий бізнес. І навряд чи російські олігархи в захваті від того, що Кремль знову пропонує їм фінансувати війну власним коштом. Вони хотіли б повернутися до нормального життя, працювати на міжнародних ринках і відпочивати в Європі. Але головне – вони вже бачать безвихідь ситуації. Російська нафтопереробка системно зазнає ударів. Виникають проблеми з паливом. Це вже позначається на збиранні врожаю, логістиці, роботі підприємств і, зрештою, на доходах бюджету. Економічна ситуація погіршується. Попереду – нові американські санкції, які, найімовірніше, будуть схвалені Сенатом. Жодних позитивних економічних сигналів для Росії наразі немає.

Водночас одержимість Путіна захопленням нових територій не наближає Росію до успіху. Навпаки, ні у військовій, ні в економічній площині перспективи для Кремля не виглядають оптимістично. Саме тому частина російської верхівки вже намагається донести Путіну іншу позицію. Не тиснути – бо це практично неможливо – але переконувати. Чим успішнішими стають українські далекобійні удари і чим гіршим є стан російської економіки, тим менше можливостей у Кремля проводити нову масштабну мобілізацію. Економічно її дедалі важче забезпечити.

Тому все частіше лунають розмови про необхідність хоча б замороження війни – саме у тому сенсі, про який говорив Касим-Жомарт Токаєв. І можна припустити, що значна частина російських еліт справді намагається вплинути на Путіна, щоб він ухвалив більш раціональні рішення. Про подібні настрої, до речі, неодноразово говорив і президент Володимир Зеленський. З огляду на загальну ситуацію, така оцінка виглядає цілком логічною.

– Якщо підсумувати, то ці заяви Токаєва, а фактично кілька важливих меседжів в одному виступі, грають на руку Україні? Міністр закордонних справ Андрій Сибіга вже заявив, що Україна підтримує ідею припинення бойових дій, поклавши відповідальність за їх продовження на Москву. Він фактично сказав: ми почули позицію Токаєва, це конструктивний варіант, готові рухатися в цьому напрямку.

– Безумовно, це плюс. Чим більше держав відкрито заявляють про необхідність завершення війни, тим сильнішою стає міжнародна позиція України. У певному сенсі можна сказати, що й Казахстан підтримав український підхід: бойові дії потрібно припиняти якнайшвидше. Це також підсилює наші аргументи у діалозі зі Сполученими Штатами. Варто нагадати, що протягом усього минулого року і на початку 2026 року Україна послідовно демонструвала адміністрації Дональда Трампа свою готовність до мирного врегулювання.

Кремль, своєю чергою, намагався переконати Вашингтон, що саме Київ нібито не хоче миру, не готовий до компромісів і прагне продовження війни. Саме так Москва намагалася впливати на Білий дім. Але Україні вдалося змінити цю логіку. Ми показали, що головна перешкода для миру – Росія, яка розуміє лише мову сили. І сьогодні можна констатувати: Сполучені Штати це усвідомили. Тому щоразу, коли нова держава звертається до Москви із закликом припинити війну й отримує відмову, міжнародна спільнота дедалі чіткіше бачить: проблема не в Києві, а в Кремлі.

Саме це створює підґрунтя для посилення міжнародного тиску на Росію та пошуку формату припинення бойових дій, який влаштував би більшість сторін. Для когось це питання безпеки, для когось – відновлення торгівлі, для Казахстану – стабільності на Каспії, для Туреччини – безпеки Чорноморського регіону. Кожна держава керується власними національними інтересами. І це абсолютно нормально. У міжнародній політиці ніхто не ставить інтереси іншої країни вище за власні.

Проте, для України це однозначно позитивний сигнал. Коли навіть держави, які тривалий час підтримували тісні відносини з Москвою, все відкритіше дистанціюються від її позиції, це має велике значення. Насамперед це бачать Сполучені Штати. Якщо про необхідність завершення війни вже говорить Казахстан, якщо подібні сигнали надходять від інших партнерів Росії, якщо навіть Олександр Лукашенко дедалі частіше говорить про необхідність припинення бойових дій, то стає очевидно: проблема не в Україні. Проблема полягає в одній людині, яка й досі ухвалює всі ключові рішення в Російській Федерації.