УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Іван Марчук: Україна не переносить винятково розумних, талановитих людей

5,1 т.
Іван Марчук

12 травня культовий український художник Іван Марчук святкує 80-річчя.

В інтерв’ю Еспресо.TV він розповів про ціну успіху, чому ображений на Україну та що здатне повернути його до написання картин.

Нещодавно у світ вийшла нова книга про Івана Марчука, "Укрпошта" готує марку та конверт із картинами митця, виставка його полотен "Генотип вольності" вже побувала в кількох українських містах, а 18 травня відкриється в Одесі.

Попри низку заходів різного масштабу, приурочених до ювілею Марчука, сам художник вкрай не любить говорити про День народження. Натомість ладен досхочу розповідати про свої картини, винайдену ним складну та заворожливу техніку "пльонтанізм", за допомогою якої художник творить одне полотно впродовж чотирьох- п’яти днів. "Без картин мені сумно. А ще я скупий на продаж, бо не матиму з ким жити", - ділиться Іван Марчук.

У свої 80 років він досі мріє мати кішку ("Я вважаю, що киця – це найкраще творіння на світі. Майже як жінка. Синонім", – І. М.), любить купатися в Дніпрі, щодня здіймається численними сходами до своєї майстерні в старому київському будинку. Саме туди ми й завітали до "генія сучасності" на бесіду настроєво-багатогранну, як і твори художника, – мудру, щиру, місцями різку, з відтінками щему та романтики.

Читайте: Художниця з Донбасу: У Донецьку залишилась історія моєї родини років за сто

Колись я думав, що художник, це той – хто всіх і все змальовує. А втім, під час навчання в інституті зрозумів, що художник – це людина, яка творить нові світи. Завдання митця – знайти себе в хороводі мільйонів художників. Це важко, і це рідко комусь вдається.

Ніхто не повторить Пікассо, Далі, Магрітта... Спроби є, однак це лише спроби. Ось і мене зараз копіюють, підробляють. Одна київська галерея виставляє фальсифікації під іменем Марчука. Спершу мені було прикро від цього, а потім подумав – хай собі бавляться.

Часто кажу, дайте мені тисячу років – я розмалюю небо. Я доріс до десятого "Марчука" – найбільш вагомого. Це один із циклів, який не має кінця.

Однак основа творчості Марчука – цикл "Голос моєї душі", це глибоко філософські картини-притчі. Це як стовбур дерева, а кожна його гілка – окремий Марчук.

А ось пейзажі більше не малюватиму. Знаєте, якби я не знайшов цікаву техніку для створення пейзажів, то й не писав би їх. Тож багато часу цьому жанру не присвячував, адже є багато "Марчуків" – і кожен стоїть у черзі (усміхається). Щодо портретів – почав над ними працювати десь у 1980-х роках, написав 10-15, довів гіперреалізм до вищої кондиції і заспокоївся.

Існує багато різних світів, які я хочу створити. Проте з осені 2015 року я не пишу. Ситуація в Україні вбиває в мене будь-яку ініціативу щось робити. Мене пригнічує те, що влада робить із нашим народом. З найкращої країни в Європі зробили смітник. Тут панує зло, глупота, чорна заздрість, здирництво...

Я читаю газети – там суцільний негатив. У такі моменти хочеться позитиву. Тоді йду до мольберта, щоб себе потішити, здивувати. А потім мої картини дивують людей. Хоча є такі мої твори, що викликають сльози у глядачів. Як ось "Народились, виросли, пішли": на картині зображена облуплена хатина, із заржавілим дахом, похиленим тином, у якій колись жили люди. Дивлячись на неї, згадуєш своє дитинство, життя...

І.Марчук, "Народились, виросли, пішли"

Мене сповнюватимуть позитивні емоції, коли ми житимемо прекрасно, коли тішитимемось. Не можу дивитися на людей – вони сумні, бо погрузли в проблемах. Хоча ті, хто живе за високими мурами, не сумують. У них є тільки страх, тому ховаються від людей.

Україна — найбагатша країна, але вона не вміє жити по-багатому. Мені шкода її – спустошеної, брудної. Мене злить абсолютна відсутність побутової культури. Якби я був мером столиці, то перше, що зробив би, запровадив би жорстку екологічну поліцію. За кожен недопалок платили би по 1000 гривень, за залишине сміття – ще більше. Інакше наших людей не привчити до культури. Скільки грошей зібрали би!

Тож спершу треба почистити територію, а потім – почистити мізки. Вийдіть на вулицю – запитайте школяра, що таке "етика". Хіба хтось цього вчить? Люди не вміють звертатися одне до одного. "Гей, мужчино!" – все одно, що вигукнути: "Гей, корово!". Але ж є чудові українські звернення "пан", "пані".

Читайте: Художник Сергій Захаров: У Донецьку зараз 37-ий рік

Не всі можуть себе проявити на цій території (в Україні. – Ред.). І я проявив себе наперекір усьому. Двадцять років під забороною, депресії – попри все я працював. У 1989 році я емігрував, щоб вилікуватися психологічно.

Держава не допомогла мені ні на копійку. Майстерню не дали і з музеєм не допомогли. Якби свого часу почалося його будівництво, то зараз там проходили би майстер-класи, там була би майстерня, відпочинкове приміщення. Це був би багатофункціональний мистецький центр ім. Івана Марчука. Були охочі будувати музей, знайшли територію для цього, але всі проекти так і залишилися лише на папері.

А щоб створити приватний музей, мені треба продати добру кількість своїх картин. І поки такий музей побудують, то я вже й не тішитимуся з того.

Зараз мені пропонують створити музей у Тернополі – у Замку над озером. Я поки не дав згоди, адже бачу, куди котиться країна. Тому хочу, щоб мої картини посіялися по світу.

Я – абсолютно вільна людина. Навіть за кордоном жив замкнуто. Боявся контрактів, адже бачив, що вони роблять із художниками. Однак я там малював – і мені ніхто не заважав, а найбільшою розвагою було відвідування виставок.

Ніде я не хотів малювати пейзажі – тільки в Україні. Навіть в Австралії не виникало такого бажання, бо там не моя природа. Хоча в Австралії я жив, мов у раю. Такого величавого спокою, краси і чистоти відповідної, як там, ніде не зустрічав.

Читайте: Київ проти комунізму, або Нове звалище радянської історії

Талант не можна затискати, він має повноцінно прорости і дати насолоду світу. Якщо держава не пестить його, то стає ворогом цього таланту, і він змушений тікати.

Україна не переносить винятково розумних, талановитих людей. Вона не поливає квіти – вони в’януть. Хоча народжує на квадратний метр найбільше талантів у світі. І де вони?.. Ось і мені успіх нічого не дав.

Мені зичать народити ще не одного Марчука. Навіть не знаю, що може вивести мене з депресії. Хочеться сильно влюбитися – це позитив, який зміг би мене врятувати. Любов – почуття, яке перетворює людей. Так, є жінка моєї мрії. Проте мрія моя, мабуть, нездійсненна, бо я – вічний мандрівник, прикутий до мольберта.

Іван Марчук – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва. Народився 12 травня 1936 року на Тернопільщині. У доробку митця приблизно 5000 картин. За версією британської газети The Daily Telegraph його ім’я входить до сотні геніїв людства, які створюють багатовимірний образ сучасного світу і, випереджаючи час, визначають напрямки і перспективи розвитку постіндустріальної цивілізації.