Неостанній яничар: як народний артист України керує театром окупантів у "ЛНР"

Михайло Голубович, зірка культового українського фільму "Пропала грамота", після російської окупації Донбасу залишився в Луганську й надалі очолює Луганський академічний український музично-драматичний театр. У ньому відбуваються офіційні заходи терористів "ЛНР", сам 72-річний Голубович отримав звання "народного артиста ЛНР" і в часи президента Януковича підтримував Партію регіонів.

Про народного артиста України, чий театр в ОРЛО продовжує ставити спектаклі українською мовою, пише "Новинарня".

У культовому для кожного українця фільмі "Пропала грамота" уродженець Черкащини Михайло Голубович зіграв одразу кілька ролей: Злого чоловіка (той, що наймав Дивного чоловіка), корчмаря, ватажка в пеклі, зрадника-яничара Петра, старосту, пана на полюванні, Григорія Потьомкіна).

Свого часу в інтерв’ю "Україні молодій" Голубович зізнавався, що вони з актором Іваном Миколайчуком плюндрували російський царат у Петергофі, пили горілку на ліжку в спальні Катерини ІІ і намагалися справити там нужду.

Михайло Голубович зіграв у театрі й кіно багато ролей, але найбільше – ролі козаків та інших історичних особистостей, які боролися за свободу українського народу. Серед персонажів, відтворених Голубовичем, – Тарас Бульба, Іван Сірко, Максим Тритуз, Петро Калнишевський, козак Джміль, отаман Ручка, командир УПА Кожух. Практично всі українці, яких показав на сцені луганський артист, є позитивними героями.

Читайте: Викриття в Луганську: фінський "журналіст" виявився театралом і "другом Росії"

Уже багато років він живе в Луганську й працює в тамтешньому українському музично-драматичному театрі. При цьому в політику Голубович пішов лише після 2004 року, коли виступив на підтримку "двічі несудимого" Віктора Януковича і став депутатом Луганської облради від Партії регіонів.

У 2014 році, після захоплення озброєними сепаратистами та російськими найманцями будівель СБУ і ОДА в Луганську, Голубович не став відкрито на бік терористів, а дотримувався відносного нейтралітету, закликаючи сторони конфлікту до миру.

При цьому ще до початку російської окупації Криму й Донбасу літній артист позував у камуфляжі Збройних сил України з георгіївською стрічкою на грудях.

Під час активних бойових дій Михайло Голубович вирішив залишитися у Луганську і продовжив працювати в українському драмтеатрі.

– Ви не покинули Луганськ у найважчі дні, коли місто поливали "гради". Чому? – запитали Голубовича в одному з інтерв’ю для російських ЗМІ.

– Не міг залишити трупу. Знаєте, в кінці грудня [2014 року] в театр повернулася сім’я молодих акторів – Рита Колганова, моя колишня студентка, і її чоловік. Вони їхали – у них немовля на руках. Але приїхали, бо повірили мені. І луганчанам, які бачили мене на вулиці, це надавало впевненості: раз Голубович залишився, значить, і нам їхати не потрібно. Хоча, звичайно, дзвонили друзі, кликали пересидіти в Москві, питали, чим допомогти.

– Михайле Васильовичу, в період інтенсивних бомбардувань та обстрілу Луганська ви залишалися в місті. Виникало бажання поїхати? – запитували Голубовича журналісти одного з провідних сайтів бойовиків "ЛНР".

– Якось не думав про це. Тут залишалося більшість працівників театру, багатьом довелося навіть жити в його будівлі. Їм треба було допомагати. Я привозив у театр хліб, воду (на щастя, у сусіда була своя свердловина). А коли вже оголосили перемир’я, з’їздив провідати дітей.

Читайте: Театр абсурду в Донецьку

Я глибоко переконаний в одному: творчість – вона як музика – не має національності. І не зовсім правильно, коли творчі люди втручаються в політику, вони – для іншого. Незважаючи на те, що довелося пережити луганчанам, сьогодні вони йдуть у театр, у них є потреба в духовній їжі. А від політики, думаю, вони вже втомилися.

До мене на вулиці, в магазинах часто підходять незнайомі люди: "Як добре, що ви тут! І театр працює? Ми обов’язково прийдемо". Це безцінно", – каже Голубович.

"Ніякого тиску, обмеження, цензури ми не відчули – жодного разу. Ми відкрилися як український театр, на відкритті я звертався до глядачів українською мовою – і це абсолютно нормально. Ще раз повторюся: мистецтво – поза політикою, поза національностями.

На нараді з першими керівниками республіки було чітко сказано: в Луганську працюватимуть і російський, і український театри. У нас завжди існувала двомовність, у нас завжди були прихильники двох культур. Навіщо ж це ламати? Навпаки, влада ЛНР намагається, якщо є можливості, підтримати наш колектив", – заявляє екс-Тарас Бульба і козак із "Пропалої грамоти".

Дивіться: Український "Театр переселенця" в Берліні: історії про війну, життя і смерть (відео)

На відміну від провідного донецького, Луганський академічний український музично-драматичний театр не прибрав слово "український" із назви і не перестав показувати вистави українською мовою.

"Вистави, вказані в березневій афіші, подані українською мовою, серед них переважають комедії та мюзикли, зокрема "Сватання на Гончарівці", "Таке єврейське щастя" і "Дамських справ майстер", – ідеться в статті Тетяни Терен "Кобзон vs Кобзар" на сайті "УП. Життя".

"У "незалежній" кричать про утиск прав україномовних жителів Луганської народної республіки. А вистави показують їхньою мовою! У залі майде 300 дітей, яблуку ніде впасти. Усі вони отримують солодкі подарунки із російської гуманітарки, що доставлена в рамках акції "Ялинка в Новоросію", - йдеться в передмові до інтерв’ю з Голубовичем на сайті Eg.ru.

Оскільки Луганський театр – один із небагатьох культурних закладів, роботу яких вдалося перенести на українську територію — в Сєвєродонецьк, "ЛНРівський театр" зіткнувся з нестачею акторів. Тож, як зазначає "УПЖ", Михайлові Голубовичу довелося набирати в трупу молодь і студентів.

"До речі, якщо в "ДНР" вирішили залишити "народних" і "заслужених" артистів, замовчавши при цьому слово "Україна", то в "Луганській республіці" в березні п’ятьом особам присвоїли звання "заслуженого артиста і працівника культури ЛНР", – йдеться в статті.

Читайте: Дворіччя "ЛНР": у Плотницького наказали прибрати всю символіку України

Михайлові Голубовичу присвоїли звання "народний артист ЛНР" 9 грудня 2015 року. Відзнаку вручав сам лідер бойовиків Ігор Плотницький.

"У винятковому порядку, враховуючи видатний внесок у розвиток і збереження вітчизняної культури, виховання молодого покоління в найкращих традиціях акторської професії, а також високу виконавську майстерність у створенні художніх образів, що стали надбанням вітчизняної культурної спадщини, та відданість театральному мистецтву… присвоїти почесне звання "народний артист Луганської Народної Республіки" Голубовичу Михайлу Васильовичу", – йдеться в указі ватажка терористичного угруповання.

Варто зазначити, що Михайло Голубович уже після окупації Донбасу зіграв кримського хана Іслям Герая в українському художньому фільмі "Гетьман".

Уже після цього Голубович грав сибірського купця Никифора Кулешова в російсько-українському серіалі "Последний янычар" про події кінця XIX століття й стосунки між турками і російськими козаками.

Читайте: Український боєць-актор у Берліні: Я хочу, щоб люди відчули бруд і біль війни

Також торік в інтерв’ю Eg.ru, відповідаючи на запитання про "роль мрії", Михайло Голубович сказав: "Є нереалізований проект про останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Івановича Калнишевського. Ми відзняли близько півгодини робочого матеріалу, і тут кудись поділися виділені на фільм гроші. За роль взявся тому, що це була дивовижна особистість. Тільки уявіть: отамана Січі обирали щороку, Калнишевський залишався на цій посаді десять років поспіль. Жоден сучасний політик такого авторитету не має. І друге: вперше зустрів сценарій, де без усякого політичного підґрунтя гідно показані українці і росіяни".

Найвідоміші фільми, в яких знімався Михайло Голубович: "Пропала грамота" (1972), "Як гартувалася сталь" (1973), "Кортик" (1973), "Дума про Ковпака" (1973-1976), "Ходіння по муках" (1977), "Комісари" (1969), "Мерседес" тікає від погоні" (1980), "Легенда про княгиню Ольгу" (1983), "Легенда про безсмертя" (1985), "Козаки йдуть" (1991), "Луна-парк" (1992), "Вишневі ночі" (1992), "Дорога на Січ" (1994), "Острів любові" (1995), "Молитва за гетьмана Мазепу" (2001), "Тихий Дон" (2006), "Дума про Тараса Бульбу" (2009), "Лицар дикого поля" (2009), "Гетьман" (2015).