Літературний конкурс. Жар - колір

Було це в стародавні часи, коли люди в хатах дерев'яних жили, піч дровами топили, а по воду до річки ходили. У избенке на краю лісу живали собі старий із старою. Доживали, свій вік коротали. Старуха по дому метушилася - господарство невелике, та все ж малося. За курми доглянути, коровушку нагодувати, та куховарство яку - ніяку приготувати. Дід же на полювання ходив. Хоч і старий став, та око не притупився - звіра влучно бив. З лика личаки плів, да дрова колов. Так і жили вони у своїй хатинці вже багато років. Дітки у них були, та все по містах роз'їхалися, забули строків.

Ось трапилася раз зима така довга да люта, що здавалося, кінця їй і зовсім не буде. Заметіль за вікном виє, сніг у віконце кидає, замети високі намело. Вже й пора б весни - красуні прийти, та все ніяк не поступиться їй свого місця зима. А тут, як на зло все дрова в будинку скінчилися. Чи не думали старики, що до самого квітня холоднеча люта триватиме. Вугілля червоні в печі тліють, а в сінях лише пара колод залишилася. Зітхали старики довго, та робити нічого - зібрався дід, одягся тепліше, взяв сокиру, сани, та й пішов до лісу. Тільки відчинив він двері, як дихнуло в обличчя холодом, закололо гострими сніжинками, а ноги по коліно в замет провалилися. Повільно, важко ступаючи, пішов старий у гущавину, і лише тьмяне світло з вікна виднівся за його спиною. Заблукати він не боявся - знав ці краї добре, адже все життя прожив тут. Вовки в таку погоду теж не розбійничають - в норах сидять, гріються. Зайшов він зовсім недалеко від будинку, там де, він знав, бурелом був, та почав рубати гілки. Зробив крок убік, ще крок ... Справа спорилося, щоки розчервонілися. А хуртовина нібито лякала діда - жбурляла сніг в очі, моторошно завивала над вухом. Але той нібито на зло, рубав собі гілочки і у вус не дув, навіть злегка підсміювався. Ось вже майже повні сани набрав - повертатися пора, і тільки тут озирнувся старий. Зирк - а місця - то зовсім незнайомі, сосни навколо стоять високі, в небо похмуре впираються. Хотів було він слідами своїм назад йти, та тільки хуртовина так мете, що в одну мить сліди зарівнювати - вже не видно нічого. Зажурився дід, зрозумів, що смерть його прийшла. У таку - то погоду замерзнути простіше простого. Вогню з собою ніякого не взяв у дорогу, та й затух б він тут в мить. Вирішив він тоді в заметі барліг спорудити, на зразок ведмежою, щоб тепліше було. Став копати, та рукавицю в снігу втратив. Зовсім туго, але не припиняє старий, копає однією рукою - іншу гріє. Ось уже й земля близько - гілки мокрі, та листя підгнилі під руку попадаються. Копнув він ще раз - дивиться, з під бруду паросточок тоненький тягнеться травички дивовижної. Не даремно він стільки років в краях цих прожив - знав все квіточки, всі корінці, сліди звірині читати вмів. Але травичку цю ніколи в очі не бачив, лише з розповідей діда свого пам'ятав казку про Жар - кольорі. Травинка ця не схожа була на інші - сама тоненька, жилавий, а по краю самому слід червонуватий, ніби вогник, ніби горять листки, тліють. Зрадів старий. Адже за повір'ям, всяк, хто знайде травичку ту, що не замерзне ніколи, що не захворіє, а якщо хворий - відразу здоровий стане. І точно - хвора спина діда випросталася, біль у попереку, мучиться його роками пройшла. Тепер лише заметіль перечекати, та в дорогу рушати. А з травинкою тій і в заметі тепло і заметіль вже не так страшна. Став вже думати він, що тепер і стару його можна вилікувати від хропіння ночами, як раптом почувся йому дзвін дзвіночків. У заметіль всяке може привидітися - вирішив старий і став розмірковувати далі. Гул вітру трохи стих, і дзвіночки зазвучали тепер зовсім близько. Зрозумів дід, що хто - то на санях їде, та не шпарко скоро - боляче бубенчики рідко здригалися. Виліз він із замету і бачить - неподалік стоять сани розписні, а на них - Государиня Імператриця з почтом да з донькою своєї малолітньої. Кругом бігають слуги, солдати - метушаться - ліс непролазний, заблукали видно з усього. Сани штовхати стали, а государиня командувати, да лаятися на них. Підійшов старий до краю саней ніким, крім спадкоємиці непомічений. Та вся закутана, в шубі соболиній, шапці, та все одно, бліда була.

Вклонився він і каже - Здрастуйте, люди добрі!

Дівчинка кивнула, посміхнулася ледь - ледь - Здрастуйте, дідусь ...

Решта й вухом не повели - сани штовхали, інші тягли їх, треті командували.

- Що ви шукаєте в цих краях, аль заблукали? Старик дивився просто у волошкові очі дитини, і бачив в них яку - то смуток, печаль, що не за віком була її.

- Їхали ми до знахаря, що в цих краях живе, та заблукали - голос дівчинки був тихий і сумний.

Дід задумався лише на мить. Знав він того знахаря, до якого всі їздили, так тільки не любив його. Не по - християнськи той жив, всі заклинання шепотів, та людей цурався. Сусіди його мовляли, що знається той з нечистим.

- Еге, куди вас занесло, це ж по той бік річки буде - сказав він пригадавши.

- А навіщо вам, дитятко, до знахаря того? Сподівався старий, що не часто імператриця, та і її дочка - ангел відвідують людину того.

- Я хвора, - шумно зітхнувши, сказала дівчинка, - Помираю ... Її оченята зовсім потьмяніли, а маленькі плечики змарніли, немов у сказаному слові була така тяжкість, яку не забрати дитині. Ніби ця важкість у мить, коли слово вимовлене було, обрушилася на неї.

Недовго моделлю дід. Дістав з - за пазухи травинку чудесну, дав дівчинці ...

Шум і гомін колом затихли, немов час зупинився. Навіть хуртовина на яке - той мить завмерла, вітер замовк, а сніжинки в казковому хороводі застигли в повітрі.

Раптом сани здригнулися, рушили з місця, немов чекали сигналу якого. І все відразу ж ожило - пожвавилися слуги, заверещали фрейліни, повернувшись і побачивши поряд з дитиною невідомого старого з сокирою в руці. Забігали солдати, підбігли, скрутили дідові руки і, прікрікнув, ткнули обличчям у замет. Ніхто й не чув тоненьким голоском порозовевшими дівчатка, просити не чіпати її рятівника.

Старий виліз із замету, коли сани були вже далеко. Від холоду у нього зуб на зуб не потрапляв. У заметі він втратив останню рукавицю, а до того ж і сокира. Повернувся до своєї виритої барлозі - де там, від неї і сліду не залишилося - вітер та сніг попрацювали на славу. Коштує він, та плаче гірко, чуючи погибель свою. І раптом, чує, в грудях у нього тепло розлилося, ніби травинка заповітна знову з ним. Глянув за пазуху - може там який листочок завалявся - порожньо. Озирнувся навкруги - лише білий ліс, та сани його, майже занесені хуртовиною. А все одно - тепло йому. А тут і заметіль стихати стала. Ще трохи і зовсім замовк виття. Глянув старий - ось гілочка, підрублена їм, ось бурелом знайомий. Ще трохи і вийшов він на узлісся, везучи за собою сани гілок повні. А там вже і хатинка де стара чекає його, хвилюється. З труби димок ледве - ледве підіймається. Поспішив він радісний додому. Затопив піч - зігрілася хата, а там і кашу стара зварила. Розповів він їй все, як було - і про травичку і про дочка імператорську і про те, як раптом тепло стало, та заметіль припинилася в мить. Посміхнулася та, нічого не сказала, та тільки рукою махнула, вигадником назвала.

Та не вигадка то, а правда. Хто діло добре зробить, останнє віддасть, себе не пошкодувавши, тому справа то серце зігріє і з будь-якої напасті врятує.