Добувають сіль із XIII століття: у мережі показали старі фото шахт Солотвина

Унікальне Солотвинське родовище, де видобуток солі безперервно тривав ще з XIII століття, наразі повністю припинило свою промислову діяльність. Опубліковані у мережі архівні фотографії нагадують про колишню велич та індустріальну потужність закарпатських копалень, які тривалий час забезпечували паливом та харчовими ресурсами європейські держави.

Довгі роки підземні виробітки використовували не лише для видобутку мінералів, а й для ефективного функціонування всесвітньо відомих спелео-лікарень. Проте руйнівні природні процеси останніх десятиліть та людська недбалість перетворили колишню гордість регіону на зону суворого екологічного лиха.  

Історія Солотвинського солерудника

Ця копальня за правом вважається одним із найдавніших промислових підприємств на території Закарпаття. Перші згадки про розробку тутешніх надр сягають епохи Римської імперії, а повноцінне заснування офіційного поселення солекопів відбулося у 1360 році. Невдовзі промисел отримав статус королівської монополії, що приносила колосальні прибутки монаршим родинам. Для інтенсифікації та розвитку складних підземних робіт європейські правителі активно запрошували закордонних інженерів, зокрема німецьких спеціалістів, які здійснили справжній технічний прорив.

Саме німецькі майстри з середини XIV століття запровадили передовий метод видобутку за допомогою глибоких конусних ям, які сягали 150 метрів. До цього робітники змушені були вручну виносити важкі мішки на собі, тоді як нова технологія дозволяла підіймати упаковану в сітки сіль мотузками. Протягом XVI-XVII століть родовище пережило серйозний занепад через постійні навали турецьких орд, які навмисно затоплювали шахти та нищили готову продукцію. Згодом підприємство переходило під контроль різних магнатських родів, які мало дбали про модернізацію, обмежуючись лише збором податків.

Нова епоха для закарпатської солі розпочалася у другій половині XVIII століття, коли великі землевласники почали масово вкладати гроші в індустріалізацію. У 1778 році на шахті "Крістіна" стартував повноцінний промисловий видобуток із підземних споруд абсолютно нового типу. Згодом одну за одною звели капітальні шахти "Адальберт", "Йосиф", "Людвік", "Франц" та "Терезія". Масштабні фінансові інвестиції миттєво принесли позитивні результати, і щорічний обсяг виробництва зріс із кількох десятків тисяч центнерів до рекордних 740 тисяч центнерів, на яких працювали вже сотні найманих робітників.

У першій половині XIX століття сіль остаточно перестала бути звичайним харчовим продуктом, перетворившись на стратегічно важливу сировину для хімічних підприємств Австрії та Угорщини. Завдяки залученню вільнонайманої робочої сили та унікальним природним умовам собівартість солотвинського мінералу була втричі нижчою, ніж у сусідніх європейських конкурентів. Кількість робітників на руднику стрімко досягла позначки у 1200 осіб, а загальні показники видобутку зросли у два з половиною рази.

Для безперебійного транспортування видобутої продукції до споживачів у країнах Західної Європи було створено знамениту водну артерію, відому як "Соляний шлях". Логістичний маршрут брав свій початок у Великому Бичкові, де місцеве портове населення виготовляло спеціальну міцну бочкотару та перевозило сіль із Солотвина у межах королівської панщини. На правому березі річки спорудили гігантські криті склади, де товар перевантажували на баржі та масивні дерев'яні плоти-бокори.

Сплав вантажу стрімкою та непередбачуваною Тисою вважався надзвичайно небезпечною справою, яка вимагала залучення десятків досвідчених плотогонів. Каравани рухалися під суворим наглядом озброєних солдатів через Тячів та Вишківську фортецю, яка виконувала роль оборонного пункту. Наступними стратегічними точками на українській території були села Вілок, Мала Копаня та Бадалово, звідки каравани прямували далі до угорського міста Солнок, де розгорнувся найбільший європейський ринок збуту.

Перша світова війна завдала нищівного удару по кадровому потенціалу підприємства через масову мобілізацію працездатних чоловіків до армії. Брак робочих рук змусив адміністрацію залучати до важкої праці жінок та дітей, а також використовувати працю тисяч російських військовополонених, для яких у селищі облаштували спеціальний табір. Стабілізація ситуації відбулася лише у червні 1919 року із приходом чехословацької влади, яка оголосила солерудник державною власністю та єдиним постачальником солі для республіки.

Чеські інженери розпочали масштабну та успішну реконструкцію застарілих виробничих потужностей окремих шахт та провели глибоку механізацію процесів. На території підприємства звели потужний млин для якісного помелу, спорудили нові капітальні склади площею понад 3000 квадратних метрів, а також впорядкували інфраструктуру селища, проклавши дороги з твердим покриттям. Доставка готової продукції до Австрії, Чехословаччини та Угорщини відтоді повністю перейшла на надійні рейки залізничного транспорту.

Після приходу радянської влади наприкінці 1944 року всі соляні копальні були націоналізовані, після чого розпочався етап максимального нарощування видобутку. До Солотвина з усього Радянського Союзу надходили новітні шахтні механізми, завдяки чому відкрилися брикетний цех та модернізований солемлин. У 1977 році в експлуатацію ввели гігантську шахту № 9, проєктна потужність якої дозволяла видавати на-гора до 750 тисяч тонн продукції щорічно.

Паралельно з промисловим виробництвом, на базі вироблених підземних просторів шахт № 8 та № 9 на глибині 300 метрів відкрили унікальні алергологічні лікарні. Особливий мікроклімат, насичений соляними аерозолями, демонстрував найвищу ефективність у лікуванні пацієнтів із важкими формами бронхіальної астми. Протягом 1975-1990 років солекопи реалізували майже 6 мільйонів тонн солі, відправляючи її у десятки міст СРСР та країни Східної Європи, а розвіданих запасів нової шахти за раціонального використання мало вистачити щонайменше на пів століття.

Техногенна катастрофа та офіційне закриття підприємства

Трагічний поворот в історії солерудника стався у другій половині 1990-х років, коли серія потужних природних паводків спричинила перші затоплення підземних ярусів. Ситуація стрімко вийшла з-під контролю на початку 2000-х років через різке та неконтрольоване збільшення притоку агресивних підземних вод. Це спровокувало руйнівний розвиток техногенного карсту, внаслідок чого на поверхні почали з'являтися гігантські провалля та зсуви ґрунту.

Небезпечні карстові процеси знищили навколишню інфраструктуру, пошкодили десятки житлових будинків солекопів та призвели до повного затоплення лікувальних комплексів на глибині. З огляду на загрозу життю людей, наприкінці 2008 року унікальні підземні клініки повністю закрили, залишивши працювати лише наземні корпуси.

Безапеляційну крапку в багатовіковій історії підприємства поставив Кабінет Міністрів України 4 березня 2013 року, ухваливши остаточне рішення про повну ліквідацію та консервацію державного підприємства "Солотвинський солерудник" задля запобігання масштабній екологічній катастрофі.

OBOZ.UA пропонує дізнатися про особливість курортного Солотвиного.

Підписуйтесь на канали OBOZ.UA в Telegram і Viber, щоб бути в курсі останніх подій.