20 років самотності: сучасне українське мистецтво

Сучасний український арт-ринок в дослідженнях зарубіжних експертів не фігурує: порівняно з європейськими країнами та Америкою оборот предметовов мистецтва в нашій країні вкрай малий. До того ж, цей ринок досі залишається "не білою", і провести хоч скільки точне дослідження не представляється можливим.

Наша держава, як прийнято скрізь у світі, мало б створювати умови для колекціонерів, насамперед у вигляді податкових преференцій, підштовхуючи їх до створення колекцій та пропаганді національного мистецтва. Цих умов у нас немає. Байдуже ставлення держави до мистецтва, не сприяє прояву інтересу у бізнесу до мистецтва. Бізнес-еліта України повинна була б хотіти, щоб сучасне українське мистецтво знали за кордоном, але й цього бажання теж не спостерігається.

До речі, п вори сучасних українських художників неодноразово відбиралися кращими західними арт-експертами для участі у престижних світових аукціонах: Sotheby's, Christie's, Phillips de Pury. Наприклад, минулого року ряд робіт наших художників продані за чималі суми на аукціонах Phillips de Pury і Sotheby's. Значить, на сучасне мистецтво України є попит?

"Обозреватель" запропонував поговорити про сучасне мистецтво України, його проблеми - академіку Національної академії мистецтв, автору багатьох мистецьких проектів ВІКТОРУ СИДОРЕНКО

Віктор Дмитрович, ваші роботи, як і ваших колег, продаються на престижних аукціонах Заходу. Це - показник рейтингу сучасного українського мистецтва, його успіху? Як сприймається сучасне українське мистецтво в Європі?

Ні, про рейтинг українського мистецтва мова поки не йде, це скоріше інтеграція окремих авторів до Європи, а не українського арт-ринку в цілому. Сьогодні актуальне, сучасне мистецтво України на міжнародному ринку представляють такі художники, як Арсен Савадов, Олександр Клименко, Олександр Ройтбурд, Олег Тістол та інші, їх роботи справді продаються на світових аукціонах. Але якщо ми говоримо про сучасне українське мистецтво, як про явище, інтегрованому в світовий ринок, то його немає. Міжнародного бренду "Україна" поки що не існує.

Хто створює моду і рух на арт-ринку? Колекціонери. Роботи художника стають модними і дорогими, коли вони стають "явищем", ось тоді світові музеї та дилери починають його купувати. Наприклад, таким явищем на світовому ринку є мистецтво країн Латинської Америки, Індії, Китаю.

Не окремий - дуже хороший художник, а мистецтво, представлене Країною. Російське мистецтво: його в світі вже сприймають саме так - мистецтво Росії. На жаль, українських художників досі асоціюють на Заході з російським мистецтвом. Поняття "мистецтво України", як, наприклад, мистецтво Бразилії, поки на Заході немає. Ще приклад - сучасне китайське мистецтво. Воно асоціюється з Китаєм, а не з окремими китайськими художниками. А це вже заслуга місцевих колекціонерів і держави в тому, що це мистецтво користується шаленою популярністю на Заході.

Ваша оцінка арт-ринку України: наскільки він розвинений, які його складові, структура?

Арт-ринок - це система торгівлі творами мистецтва, система відносин суб'єктів цієї торгівлі - від виробників до споживачів. Однак ринок мистецтва - це не тільки відносини "виробник - продавець - споживач". У ринкові відносини входить ще безліч обов'язкових складових, що знаходяться за межами прямих комерційних процедур. З истема передбачає взаємозв'язок основних її елементів, в нашому випадку - галерей, аукціонів, дилерів, експертів, баєрів, колекціонерів і любителів мистецтва. Як будь-який інший ринок, арт-ринок, при всій його специфічності, підкоряється загальним законам: у ньому є виробник (художник), є експерт (фахівець), є посередник (галерист) і покупець.

На мій погляд, арт-ринок присутній у нас в країні відсотків на тридцять. Не вистачає дуже багатьох складових, інструментів для успішного просування арт-об'єктів. Є небагато відомих художників, але широко відомі вони тільки у вузькому професійному колі. Інші не мають можливості виставлятися, і, як наслідок, про них ніхто не знає. Галереї не можуть платити за участь у престижних міжнародних ярмарках, і тому - мало або взагалі немає продажів картин і той же результат - наших художників майже ніхто не знає. Хоча самі інсайдери арт-ринку відзначають, що якусь подобу або модель ринку все ж таки присутня, хоча б у Києві.

Один з головних гравців ринку - галереї. Галерея - це, загалом-то, магазин, де продаються твори мистецтва. У кожної галереї є один-два "підгодованих" колекціонера, галерея продає їм роботи чотирьох-п'яти художників. Причому, кожна галерея ретельно "шифрує" своїх колекціонерів. Загалом, у нас поки дуже містечковий арт-ринок.

Водночас, галереї займаються дуже важливою роботою: проводять виставки, де відбуваються угоди, і після яких той чи інший художник стає популярним, і ціна на його роботи підвищується. Вони в якійсь мірі виховують свого клієнта, а далі - свого колекціонера. До речі, зараз тільки лише галереї і пропагують сучасне мистецтво, зберігаючи його в приватних колекціях, тому що в державних музеях воно не представлено. За останні двадцять років державні музеї не поповнюють свої фонди, зупинившись на соцреалізмі, на горезвісних "колгоспниця".

Художня критика, ще одна найважливіша складова арт-ринку, яка покликана мобільно реагувати на виставки, окремі твори художників, на що з'являються нові імена, втратила своє пряме призначення. Критика у нас просто жахлива - обслуговує тільки конкретне замовлення / галерею, а незалежної критики просто немає. Сучасне мистецтво не отримує професійної незаангажованої оцінки, що не систематизується і не узагальнюється.

Інша справа - мистецтвознавчі дослідження: тут проводиться певна наукова робота, спрямована на просування у світовому арт-просторі сучасного українського мистецтва. Потенціал такої діяльності величезний, потрібно тільки з'єднати воєдино як критиків, так і мистецтвознавців.

Дохід міжнародного ринку мистецтва щорічно досягає 22 млрд доларів. Чому ж арт-ринок України зараз не може бути реальним сектором економіки країни, а предмети мистецтва - фінансово-економічним інструментом?

Якщо говорити про світ, то потенціал зростання цін на твори сучасних авторів нічим не обмежений, тому художники працюють у відповідності з попитом. Прибутковість же від інвестицій тут може бути цілком порівнянна з тією, що дає фондовий ринок в ситуації стабільного зростання. За даними дослідження Artprice Index, ціни сучасних робіт вартістю до 700 фунтів ростуть не менше ніж на 16% на рік. Природно, що роботи деяких авторів зростають у ціні ще швидше.

Тепер про нас. У радянські роки в Україні практично відсутній головний елемент ринку - покупець (підпільні радянські колекціонери - не в рахунок). Покупець був один - держава, посередник - художній фонд, який розподіляв замовлення. Ціна цих замовлень не регулювалася ніким. Квадратні метри полотна були основним критерієм вартості. Всі інші критерії існували не для людей, а для музеїв, тобто знову-таки для держави.

За радянської системи існувала централізована економіка, потім утвердилися ринкові відносини, і система зазнала модернізацію. Але і в культурі необхідна модернізація. Це не означає, що культура має бути викинута державою на вільний ринок. Призначення культури все-таки - не задовольняти ринок, а формувати, насамперед, моральні та етичні цінності.

Створити "прошарок" людей, які в змозі купувати твори мистецтва і мають пристрасне бажання це робити, можна не тільки в третьому-четвертому поколінні, але вже і зараз. Якщо говорити про Захід, то, крім законів ринку, іноземці знають і культуру, так як освіта в західних університетах включає культурологічні курси. Наявність приватної колекції має для її власника ще й рейтинговий сенс - як показник респектабельності. У "їх" діловому світі з цим вважаються, але прикро, що це ще не дійшло до свідомості наших нових українців. Основа цього шару - середній клас, який на власні кошти і на власний смак створює приватні колекції. Але процес формування середнього класу досить тривалий. Як і тривалий процес збирання приватних колекцій.

Хто сьогодні купує сучасне українське мистецтво? До ідеї колекціонування сучасного "буржуа" може залучити тільки переконливий економічний важіль. Поки з тих, хто спонсорує мистецтво, не будуть зняті податки, доти вся культурна сфера, арт-ринок зокрема, приречена на напівзлиденне існування. Некомпетентність наших законодавців не дозволяє їм скористатися економічним механізмом Заходу у відносинах між бізнесом і культурою. А адже не дарма, не дарма такий прагматичний фінансист, як пан Сорос, щедро спонсорує культурні програми. Це благородно, це добре, але, перш за все - економічно вигідно.

Так, тут треба подивитися на ландшафт, де "живе" сучасне мистецтво. Майже вся наша "еліта" вийшла з передмістя і сіл. Потреба в сучасній культурі у них відсутня. Культура сільської людини традиційна, заснована на споживчих цінностях. А для люмпена взагалі тема "культур-мультур" позбавлена ??будь-якого сенсу ... Так навіщо ж такому суспільству сучасне мистецтво?

Що таке українська культура сьогодні - вже не знаю, так як питання її розвитку вирішуються не професіоналами, а дилетантами. Чи можна її визначати лише з позицій етнографії та фольклору? Навряд чи, вона набагато ширше і потужніше ...

З одного боку, природна функція суспільства - виробляти створювати мистецтво. З іншого - а чи потрібно нашому суспільству сучасне мистецтво, деякі вважають, що прожити можна і так. Адже є численні серіали і дамські романи, тобто попсова культура, що претендує замінити мистецтво. Питання ж в тому, якою країною хоче стати Україна, яке місце в світі вона займе. А місце країни у світі не в останню чергу грунтується на її культуру. Але .... у нас імідж такої держави, де все-таки переважають древні артефакти, тобто все те, що відноситься до минулого, а не сьогодення. А раз так, ніхто в світі цю країну не буде вважати частиною Європейської культури і цивілізації.

Далі, у нас склалася дивна ситуація: є мистецтво дуже високої якості, є соціальна група, скажімо, не бідних людей, а між ними - інформаційний вакуум. Майже за 20 років у нашій державі не склалася інфраструктура, що сприяє функціонуванню арт-ринку. Немає музею сучасного мистецтва. Ні системного мистецтвознавчого обгрунтування художніх процесів. Найчастіше галеристи не володіють технологією продажів. Колекціонер або збирач мистецтва будь-то наш, вітчизняний, або ж приїхав за кордону, не буде гаяти час на блукання по галереях, щоб дізнатися щось про якесь художника, його рейтингу. У аташе з питань культури немає можливості вивчення ситуації в Україні через відсутність потрібної інформації. Висновок: відомості про український арт-ринку мізерні, не професійні і нечисленні. І це в XXI столітті ...

На антикварному ринку сотні підроблених "Васильківських", "Левченко" і "Айвазовських". Їх купують, бо про них щось чули в початковій школі, а "ведмедики" красуються на цукеркових фантиках. А ось, щоб купити, наприклад, роботу сучасного художника, а тим більше молодого, треба, як мінімум, знати про нього і яке місце він займає в українській культурі!

У всьому світі вважається, що створення колекції сучасного мистецтва - вигідне вкладення капіталу. Але, на жаль, українські бізнесмени на ринок сучасного українського мистецтва не квапляться, цьому є вагомі причини, що криються все в тій же інертності суспільства в цілому.

Нарівні з іменами Мікеланджело і Леонардо, Рєпіна й Сурікова, в історії залишилися імена меценатів, колекціонерів, замовників твори мистецтва: Медічі, Третьяков, Терещенко, Харитоненко ... Через п'ятдесят-сто років нікому не буде діла, скільки металу виплавили, скільки платили за газ, не цікаві будуть всі "сталеливарні" активи. Наш бізнес увійде в історію не кількістю заводів, а колекціями творів мистецтва. Кожна епоха оцінюється тільки (!) Станом / розвитком / присутністю власної національної культури в суспільстві.

На жаль, наші нащадки навряд чи зрозуміють: чому майже за 20 років незалежності державою не сформовано національну культурну спадщину.

Держава веде себе, як собака на сіні: і само не підтримує тих людей, які своїми талантами його прославляють на весь світ, і меценатам не дає можливості реалізувати свої благі пориви. Як розворушити, як активізувати благодійність?

Наша держава не тільки не заохочує своїх громадян за те, що вони беруть на себе вирішення тих питань, які вона сама зобов'язана вирішувати, але і карає їх за громадянську позицію додатковими податками. Та ніде в світі нічого подібного немає!

Вітчизняні меценати викуповують на аукціонах твори українського мистецтва і повертають їх у країну, підтримують таланти, спонсорують виставки. Це дуже важливо для нас, як для постімперській країни, звідки все вивозилося.

Мені доводилося чути від деяких "керівників", що підтримка мистецтва - це марна трата часу, взагалі чиєсь "каприз", і я розумію, що ця людина так і залишився за своїм розвитком в кам'яному столітті. Так, якщо ми запитаємо у перехожого на вулиці, що важливіше для нього: будерброд або картина, то обиватель дозволено вибрати їжу. Що не дозволено чиновнику, службовцю держави, яке знаходиться в центрі Європи. У той же час хотілося б, щоб - талановиті та здібні українські художники і архітектори залишалися у себе в країні, а не виїжджали за хорошим життям за кордон.

Меценатство сьогодні - це ініціатива окремих, не байдужих людей. Або - збір грошей за наказом "згори", як це і було недавно у відношенні "улюблених" будівельних об'єктів вищого керівництва країни.

Нагадую - закону про меценатство в Україні до цих пір немає. Всі роки незалежності відзначені байдужістю влади до цієї проблеми. Законопроект "Про меценатство" чомусь "не прохідний" у вітчизняному парламенті. Як відомо, пропонується звільнити від податків всі кошти, які спрямовуватимуться на меценатську діяльність (внески засновників, пожертвування і т.д.). Тут дуже багато питань, як юридичних, так і моральних. Ще одна проблема - податкова політика в цьому питанні. Постраждати може держава: з одного боку - податкові преференції, з іншого - втрата податків. Закон повинен визначити поняття "меценатство", "спонсорство", "благодійність". Але для наших законодавців це надважка робота: підготувати такий проект Закону, щоб і держава не втратила, і культура придбала, просто нереально.

Держава повинна, просто зобов'язана підтримувати громадян, які хочуть брати участь у благодійній діяльності. Однак для них немає ні податкових пільг, ні інших стимулів, крім моральних. Колекціонерам сьогодні просто не вигідно привозити шедеври світового мистецтва в Україні. Тільки ввізне мито становить 44% від ціни картини. Загальні витрати на сплату мита, транспортування, страхування можуть перевищити половину вартості самого твору. Це що - ХХI століття? Ні, швидше - період татаро-монгольського ярма. Наші чиновники забувають про те, що, крім наповнення бюджету, вони відповідають і за збереження держави. А яке держава існує без культурної сфери?

До речі, США наприкінці 19 століття не мали ні художніх музеїв, ні арт-ринку. А з початку 20 століття стали збирати і накопичувати твори мистецтва світового рівня, створивши Метрополітен музей, Вашингтонську галерею. У США (звичайно, і в інших країнах світу) добре зрозуміли: державі необхідні меценати для створення культурного, духовного рівня цієї самої держави.

Досьє

Віктор Дмитрович Сидоренко, народився 31 грудня 1953 року в м. Талди-Курган, Казахстан, СРСР, живописець, куратор, педагог, автор художніх об'єктів і фотокомпозицій, багатьох наукових і публіцистичних текстів. З 1997 р. є дійсним членом і віце-президентом Національної академії мистецтв України. У 2001 заснував і очолив Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України - єдине науково-дослідна установа в Україні, яка здійснює фундаментальні наукові дослідження в галузі всіх видів сучасного мистецтва, розвиток професійного сучасного мистецтва і архітектури, впровадження нових мистецьких технологій і практик, становлення національної культури.