Україна дуже багата на копалини, але швидко розбагатіти не вдасться: замміністра економіки Перелигін про те, чи розпродадуть країну іноземцям

Україна має одні з найбільших у Європі запаси критично важливих мінералів – зокрема, графіту, титану, літію, урану та цирконію. Однак, самої їхньої наявності недостатньо не те, що для миттєвого збагачення країни, а й перетворення цих ресурсів на реальні інвестиційні проєкти.

Причина проста: багато українських геологічних даних збиралися ще за радянських часів, тому сьогодні їх потрібно оновлювати, перевіряти та оцінювати за сучасними міжнародними стандартами. До цього додаються воєнні ризики, висока вартість капіталу, складність страхування великих промислових об’єктів і тривалі терміни підготовки гірничих проєктів.

Про перспективи українських критичних мінералів, підготовку родовищ до приходу іноземних інвесторів, страхування воєнних ризиків, а також що зараз відбувається з угодою про рідкісноземельні мінерали зі США, OBOZ.UA говорив із заступником міністра економіки та довкілля України Єгором Перелигіним.

Україна має величезні запаси цінних корисних копалин

– Україна багато говорить про критичні мінерали та їхній потенціал для економіки й залучення інвестицій. Але чи достатньо ми знаємо про власні родовища – їхні запаси, якість сировини та економічну перспективність? І чи цієї інформації достатньо, щоб ми перетворили розвідані родовища на зрозумілі, підготовлені та привабливі для інвестора проєкти?

– З одного боку, ми країна-лідер в Європі із запасів, наприклад, графіту та титановмісних мінералів. Ми точно перебуваємо в "топ-3" в Європі по літію. Насправді, якщо брати популярні переліки критичних мінералів, зокрема ті, що використовуються США та Європейським Союзом, то ми з легкістю можемо закрити від 20 до 30 позицій.

З іншого ж боку, саме поняття критичних мінералів є різним як для різних країн, так і для різних форматів і моделей економіки.

Сьогодні часто вживається термін "критичні мінерали", але під ним маються на увазі рідкісноземельні елементи чи рідкісні метали. Скажімо, американці дуже конкретно і чітко визначили, що це, умовно кажучи, мінерали, які необхідні для економічної або національної безпеки США, які мають вразливість до порушень у ланцюгу постачання; та виконують важливу функцію у виробництві продукту, відсутність якого матиме значні наслідки для економічної або національної безпеки США. І це тлумачення максимально адаптується під будь-яку економіку.

У нас же дуже багато часу пішло на те, щоб зрозуміти, що ми вважатимемо критичними мінералами. Адже за часів СРСР такого поняття не існувало. І це проблема. Адже більшість наших родовищ відкривалися за радянських часів. Оскільки вони класифіковані за, власне, застарілими радянськими стандартами. І багато з них не проходили через фазу оцінки запасів за західними стандартами...

– Кількісний підхід?

– Саме так. Країна сказала – люди зроблять. Західні стандарти – такі, наприклад, як австралійській JORC чи канадські National Instruments 43-101 – враховують економічну доцільність видобутку. В т.ч., з точки зору собівартості видобутку та виробництва, подальшої реалізації, дистрибуції готової продукції. А Радянський Союз цього не враховував.

Тому в нас, на жаль, багато родовищ потребують додаткового вивчення або додаткового розвитку. Тобто, їх треба проліцензувати і продати на аукціонах. А інвестор чи оператор, який на них зайде, буде вимушений провести переоцінку, захистити запаси за західними стандартами, підготувати дуже-дуже комплексне техніко-економічне обґрунтування (ТЕО). І лише тоді ці родовища можна буде вважати повноцінними для західного інвестиційного світу.

– Якщо дивитися з точки зору інвестора, наскільки багато українських родовищ уже сьогодні готові до практичного запуску проєктів? Адже великий геологічний потенціал ще не означає, що видобуток буде рентабельним. Тому якщо дивитися суто з фінансової точки зору: скільки в Україні вже сьогодні є родовищ, які реально можуть бути економічно вигідними і готовими до залучення капіталу?

– Якщо коротко: тут і зараз не так багато родовищ готових одразу до старту – їх лише кілька десятків. І то – необхідно буде почати цей старт не з капітального будівництва, а з project preparation, definitive feasibility study (підготовки проєкту і створення детального техніко-економічного обґрунтування. – Ред.) та контрольного буріння. Однак, є розуміння, що за деякими умовами і факторами ця невелика кількість родовищ економічно доцільна.

З іншого боку, вони охоплюють різні позиції. Йдеться і про уран, і про титан, і про циркон, і про графіт, і про літій. Ще кілька десятків родовищ дуже близькі до того, щоб стати інвестиційно привабливими.

Водночас слід розуміти: навіть після того, як кожне з цих родовищ буде проліцензовано, а право користування надрами на ньому буде придбано, все одно знадобиться час для того, щоб запустити повноцінний видобуток. Чому? Бо дуже багато моментів ще потребуватимуть глибокого доопрацювання.

– Наприклад?

– Річ у тім, що, скажімо, технічна документація та, наприклад, система видобутку та переробки не прораховуються одразу. Це можна зробити лише на стадії ТЕО. Саме ж це ТЕО можна провести лише тоді, коли цим родовищем хтось володіє.

Тому будь-яке родовище, яке буде проліцензовано, має пройти деякий етап підготовки, деякий етап калькуляції. І має бути підготовлений кінцевий, інженерний продукт, який відповідатиме раніше згадуваним західним стандартам – щоб дійсно підтвердити їхню рентабельність.

Додатковий – і великий – нюанс полягає в тому, що Україна знаходиться в активній фазі повномасштабної війни. І через це бодай попередньо прорахувати окремі нюанси дуже складно. Наприклад, одним з головних елементів собівартості виробництва є електроенергія. І ми ж розуміємо, що в поточних умовах запланувати конкретну ціну на неї дуже непросто. Та ж історія з розрахунком вартості людської праці. А є ж ще такі моменти, як реагенти, допоміжна хімія тощо.

– Але ж якісь плани створюються чи створюватимуться?

– Звісно, треба будувати сценарії – скажімо, на випадок зупинки війни або мирної угоди. І залежно від того, в якому сценарії яку енергетичну модель обере держава, як сформується ринок і моделюватиметься та ж ціна на електроенергію.

Водночас вже зараз ми дуже багато напрацьовуємо інструментів та кроків, які можемо здійснити спільно з нашими американськими партнерами для того, щоб допрацювати геологічний фонд наших критичних мінералів. Перш за все, це стосується трьох-чотирьох ключових центральних регіонів країни, де, умовно кажучи, проходить український кристалічний щит. У нас уже є кілька дуже цікавих ідей і є розуміння, що ми зможемо отримати ту якість геологічної інформації та статусу родовищ, яка нам наразі дуже потрібна.

– Розкажіть про ці ідеї.

– Наприклад, ми хочемо повноцінно реанімувати геологічну розвідку. В контексті цього йдеться про кілька компонентів: розвідка ГІС (за попомогою геоінформаційних систем) як наприклад аеророзвідка за допомогою сучасних технологій – дронів, сканерів, радарів тощо. І звісно – буріння, сейсміка, моделювання та робота в лабораторіях з керном.

Також, з нашими стратегічними партнерами такими як Сполучені Штати, ведется работа над фінансуванням підготовки проєктів – в т.ч., документальної, – що реалізовуватимуться за західними стандартами. Ми хочемо більше підтверджених родовищ в країні в цілому.

– І за яких умов Україна стане реально конкурентною на світовому ринку?

– Якщо собівартість розробки українських родовищ вийде бодай на рівень того ж Казахстану, ми точно будемо цікавими нашим партнерам. Звісно, я не говорю про те, що ми не можемо, наприклад, конкурувати з Китаєм, адже там дуже потужна система державного стимулювання окремих процесів в надрокористуванні, в гірничодобувній галузі, в металургії. Але наш продукт точно може бути конкурентним за деяких умов.

Ще один шлях до створення якісної та конкурентоспроможної пропозиції й підвищення маржинальності – рух у напрямку глибокої переробки. Тобто не лише розвивати видобуток, а розгортати повний цикл – від глибокої переробки сировини до виробництва готової продукції.

Іноземці "роздерибанять" Україну?

– Разом із тим, у нас велика війна. І виходить, що з одного боку, Україна має величезний ресурсний потенціал, але з іншого – високі воєнні ризики. Чи не ризикуємо ми через це втратити стратегічних, довгострокових інвесторів – і натомість отримати тих, хто прийде лише за швидким прибутком? І як цього взагалі уникнути?

– Безумовно, війна завжди впливає на будь-які економічні чи інвестиційні рішення. Але, насправді, в тій ситуації, в якій опинилась країна, треба шукати потенційні можливості. Від інвесторів та потенційних компаній-операторів не вимагатиметься заходити і одразу запускати видобуток ресурсів чи будувати шахту або кар'єр. Чому? Бо, як уже зазначалось, з великою ймовірністю родовище спочатку треба буде підготувати – і з точки зору геології, і з точки зору дорозвідки, і з точки зору інженерного та технологічного планування. А це кілька років.

Скажімо, фаза геологічної розвідки плюс підготовки ТЕО може легко зайняти 3 роки, наприклад. Іноді – з лабораторними тестами та промисловими експериментами – вона може зайняти навіть більше, 4-5. А фаза капітального будівництва може тривати 2-3 роки, а то й більше якщо ми говоримо про складні переробні процеси. Тобто, це дуже-дуже довгі часові горизонти.

Водночас, цю підготовчу роботу треба починати робити ледь не одразу. Бодай тому, що вона є більш інженерно-науковою, часто, так би мовити, "лабораторною" та "кабінетною". І, відповідно, менш вразливою до воєнних ризиків.

Тому, на мою думку, хто б не цікавився сьогодні нашими родовищами, з великою вірогідністю, майже 99,9%, компанії, які захочуть сюди зайти, будуть вимушені виконати бодай якусь конкретну розвідувальну та підготовчу роботу. Навіть, так би мовити, спекулятивні інвестори. Бо ж навіть якщо потім вони залучать інших стратегічних інвесторів чи перепродадуть проєкт, він вже перебуватиме на певній стадії розвитку.

– Натякаєте, що країна все одно залишиться у виграші?

– Абсолютно. Бо по критичних мінералах сьогодні нема гравців, які готові ризикнути отримати якийсь зиск за короткий строк – це просто неможливо.

Адже треба розуміти: маржинальність рудних концентратів на сьогоднішній день досить низька. А первинний продукт, який виходить з гірничо-збагачувального комбінату – це або чорновий концентрат, або чистовий концентрат. Але це завжди рудний концентрат.

Тому тут питання вже не так в інвестиціях, кредитах чи операторських можливостях. Тут вже йдеться про розбудову системи збуту та дистрибуції, із залученням правильних офтейкерів – тобто, покупців, які заздалегідь погодяться купувати продукцію і таким чином забезпечать комерційний ланцюг певними гарантіями. Тому що інакше планувати виробництво дуже важко.

– А маржинальність рудних концентратів низька, бо...

– Бо світова економіка і світові ринки стали дуже конкурентними. З багатьох позицій є країни, які просто шалено домінують, використовуючи принцип економіки масштабу. Тобто, виграють оператори з низькою собівартістю виробництва та ті, хто ефективно інтегровані у світові вартісні ланцюги. А це як питання доступу до електроенергії за конкурентними цінами, так і до необхідних реагентів, і до можливостей гарантувати комерційний збут значної частини продукції на 3-5 років вперед.

Наприклад, якщо ми говоримо про кобальт, то ми бачимо, що Конго "тримає" ринок і з точки зору видобутку. Якщо ми говоримо про нікель, то тут Індонезія. У гідрометалургії Китай абсолютний чемпіон.

Ба більше, Китай абсолютний світовий чемпіон з переробки 19 з 20 ключових критичних мінералів та матеріалів. Зокрема це стосується переробки сировини для виробництва акумуляторів та виробництва компонентів по всьому вартісному ланцюгу – як наприклад прекурсорні матеріали, та вже готові катоди, аноди. Тому швидко заробити гроші не вдасться. Відтак, інвестори, які заходитимуть на наш ринок, мають розуміти, що це гра в довгу. Адже для того, щоб проєкт зміг вийти на генерування грошових потоків, треба буде не просто добути копалину, а й забезпечити, зокрема, її збагачення, та в ідеалі – її переробку.

Загалом же, за останні 2 роки домінуючі країни (Китай для більшості критичних мінералів та Індонезія для нікелю) забезпечили понад 75% усього приросту світового постачання переробленої продукції в критичних мінералах.

Водночас, поняття єдиних світових цін стане більш ефемерним та буде втрачати репрезентативність. Цікавим трендом останніх 12-18 місяців стало не тільки відновлення цін, а і посилення такого явлення як "географічний ціновий розрив". Наприклад, в Європі галій коштував приблизно у п’ять разів дорожче, ніж на внутрішньому китайському ринку, диспрозій і тербій також приблизно у п’ятеро дорожче, германій майже втричі дорожче.

– А як взагалі відбуватиметься добір інвесторів? Тобто, як держава стежитиме за тим, щоб це не перетворилося на банальний розпродаж наших надр? Чи будуть відбирати інвесторів за певними критеріями і контролювати, щоб вони не просто видобули ресурс і заробили, а й вкладалися в розвиток?

– Насправді, вже сьогодні наше "надрове" законодавство є досить непростим. Зокрема, воно встановлює чіткі параметри ініціації аукціону з продажу дозволу на розробку родовища, а сам аукціон проходить через систему Prozorro. Тобто це в б-я випадку будуть конкурентні торги.

Так само є процедура підготовки пакета документів для виставлення об’єкта на аукціон. Усі ці правила однакові як для іноземних, так і для українських інвесторів.

Угоди ж про розподіл продукції (УРП) – це вже інша історія. Це case-by-case проєкти, яких сьогодні небагато – їх можна буквально порахувати на пальцях однієї руки. Вони мають індивідуальний характер і проходять через досить складну міжвідомчу комісію, до якої залучені представники різних державних органів: Мінекономіки, Мін’юсту, Міненерго, податкової, Держгеонадр та інших відповідальних відомств. Тобто в процесі беруть участь усі ключові стейкхолдери (зацікавлені сторони проєкту. – Ред.).

І якщо подивитися на історію, то в Україні було не так багато УРП, які дійшли до етапу видобутку і сьогодні дають результат. Тобто це радше виняток із правила – механізм для дуже складних родовищ та об’єктів.

Тому і з цієї причини швидкий прихід великої кількості спекулятивних чи проблемних інвесторів сьогодні фактично нереальний. Адже будь-яке ліцензування об’єктів надр має проходити через одну з цих двох процедур. Іншого шляху немає.

Сьогодні світ влаштований таким чином, що капітал концентрується у великих, зрозумілих активах з частково зниженими ризиками. Передусім у міді. Тоді як greenfield-проєкти (які створюютьсяз нуля. – Ред.) та нові учасники залишаються без достатнього фінансування, або з "космічними" ставками по вартості капіталу. Скажімо, Міжнародне енергетичне агентство оцінює загальну потребу у капітальних інвестиціях у видобуток та переробку до 2040 року в понад 750 млрд доларів.

Тому для України вкрай важливо сьогодні стати частиною цих інвестицій. Розуміючи "селективний" підхід великого капіталу, можемо легко зробити припущення – що проєкти будуть мати стратегічний вимір, будуть орієнтовані на ланцюги постачання наших ключових партнерів, та відповідатимуть західним стандартам. Оскільки саме стандарти і сертифікація продукції, це важливий інструмент посилення західних вартісних ланцюгів.

– З іншого боку, чи не ризикує Україна в гонитві за інвесторами продати свої ресурси дешевше, ніж могла б? І в результаті втратити не лише частину доходів сьогодні, а й можливості заробити на них у майбутньому?

– Тут треба розуміти, що позитивний фінансовий потік з гірничодобувної галузі утворюється не з аукціонів чи ліцензування. Він утворюється від розбудови інфраструктури і виробничих комплексів. Тобто це сукупність активностей, операцій, утворення доданої вартості в комплексі з експортним потенціалом цієї галузі.

А тому на простому продажу родовищ країна заробить мінімально. Головними ж джерелами доходу стануть, так би мовити, непрямі потоки: створення робочих місць та супутньої інфраструктури, збільшення експортного потенціалу та притоку інвестицій в економіку, створення паралельних супутніх виробництв.

– Що мається на увазі?

– Скажімо, в нас є гірничо-збагачувальний комбінат. Але ж це не просто підприємство "саме в собі". Це ж ще й купа сервісів, які його обслуговують – величезні гаражі, СТО, вагоноремонтні депо, лабораторії тощо. Це супутні виробництва – починаючи від виробництва дерев'яних палет та "біг-бегів" і закінчуючи хімічним виробництвом наприклад сірчаної кислоти. А ще – підприємства, які роблять життя працівників комфортнішим – ресторани, кафе, перукарні, роздрібні магазини, тощо.

Моделі є різні, але в будь-якому разі Україна з одного боку отримає інфраструктуру, працюючий бізнес, створені робочі місця, податки та валютні надходження від експорту. А з іншого – мультиплікатор паралельних робочих місць і паралельних бізнесів, які будуть сформовані навколо.

Ба більше, якщо ми рухатимемось шляхом утворення промислових кластерів, то отримаємо можливість вийти на певним чином преференційні ланцюги постачання до Європи вже з переробленою продукцією і в довгостроковій перспективі з виробництвом вже готових компонентів.

– І коли цього слід очікувати?

– Наразі сказати неможливо – ми ще не на тому етапі. Але не раніше, ніж ми зможемо реалізувати 3-4 ключових проєкта по видобутку, збагаченню і переробки літію, титану, урану, графіту, можливо, ще цирконію й берилію абощо. У більшості випадків ця реалізація почнеться лише після закінчення війни. Плюс навіть після того знадобиться до 3-5 років на повну розбудову інфраструктури. Тому це питання, на жаль, не найближчих років для більшості проєктів.

Чи вигідною виявилась угода про рідкісноземельні мінерали зі США

– Всі вже підзабули, але ж Україна має т.зв. "ресурсну" угоду з США, укладання якої супроводжувалось не одним скандалом. А чи не може так статися, що через цю угоду американські інвестори отримають певну перевагу перед, скажімо, європейськими чи українськими? Тобто, наскільки реальною є ситуація, що навіть якщо хтось інший запропонує Україні вигідніші умови, ми все одно будемо змушені віддати перевагу американцям?

– Дивіться: американський інвестор, який хоче заходити на якесь родовище через Американський-Український інвестиційний фонд відбудови (U.S.-Ukraine Reconstruction Investment Fund – URIF) так чи інакше має пройти через аукціон. Інший шлях – УРП, де є конкурентна процедура, є конкурентний процес. По суті, є конкурс, який треба виграти. А виграє його той, хто дасть найкращі умови. І угода про створення фонду не впливає на це.

Якщо ж говорити про право купувати продукцію, яку видобувають на конкретному родовищі. За угодою і за форматом нормативної бази, якщо до оператора об'єкта чи проєктного спонсора приходять потенційні покупці, в перший період виходу продукції він має повідомити про це Фонд. Там же мають право зробити свою пропозицію – однак вона має бути: а – ринковою, б – не має бути гіршою, ніж вже наявна.

І на нашу думку, це досить конкурентна позиція. Адже вона створює бодай мінімальну гарантію того, що ніхто не зможе маніпулювати факторами якогось ексклюзиву. І в цьому, на нашу думку, є великий плюс. Бодай тому, що угода не зупиняє наших колег з Європи – всі, хто хочуть працювати з українськими надрами, мають змогу це зробити.

– А не виникає конфліктів між, скажімо, американцями та європейцями?

– Певно, не буде перебільшенням сказати, що всі наші стратегічні партнери мають своє місце в цьому процесі. І як на мене, поки у нас якихось ризиків для порушення цього балансу нема.

Скажімо, з одного боку ми отримуємо величезну допомогу від європейської сторони в технічних моментах – наприклад, цифровізації архівів, цифровізації геологічних даних. З іншого – як вже зазначалось, у нас йде напрацювання великого плану підготовки робочих кроків по геологорозвідці з американською стороною, а також підготовки проєктів, з якими можна буде вийти на аукціони. Тобто, наразі у нас є два треки – і вони йдуть паралельними напрямками.

– А якщо конфлікти, все ж виникнуть?

– Нині, можу запевнити, йде постійне спілкування між всіма сторонами. Тобто якоїсь проблемної ситуації ми не бачимо. Однак якщо б вона виникла, ми одразу б намагалися всіх зібрати за одним столом – щоб вирішити питання.

– А в яких українських надрах взагалі зацікавлена Європа?

– Наприклад, один з графітових проєктів отримав статус стратегічного для Євросоюзу. У них є Європейський акт критично важливих сировинних матеріалів, який дозволяє надавати статус стратегічного конкретному українському приватному проєкту або будь кому проєкту, якій є важливим для Європейського Союзу. Такий статус є у Балахівського родовища графіту.

І для нас, як для держави, це дуже добре. Бо з одного боку, до процесу можна залучити різноманітні європейські інституції – впритул до Єврокомісії. А з іншого – є можливість залучити європейські гроші та європейських офтейкерів.

Більше скажу: ті проєкти, які цікавили наших європейських партнерів, вони рухаються. Звісно, є фактор війни, але вони рухаються.

– Однак, є політика. Відтак, чи може статися, що ми оберемо американського інвестора не тому, що він дає Україні найкращі умови, а бо нам важливіші політичні дивіденди від партнерства зі США?

– Не хочу говорити гаслами, однак повторюсь: процес отримання права користування надрами – непростий і дуже орієнтований на конкуренцію. З іншого боку, капітал сьогодні – це абсолютно критичний ресурс. Проєкти дорогі.А ті, що є, спочатку мають отримати підтвердження рентабельності.

З іншого боку, кожна сторона має свої стратегічні інтереси. І, відповідно, свої преференції. І вони про це говорять відкрито, вони публікують дуже багато відповідної інформації.

Інший момент – у наших американських партнерів є більше шляхів диверсифікації отримання необхідного ресурсу, ніж у європейських. Зокрема, через ту ж Африку і Азію. і, скажімо, по тому ж графіту у європейців більший інтерес, ніж у американців.

У той же самий час, конкурс УРП на ділянку "Добра" вийграла американська компанія з дуже амбітними планами. І це дуже непросте родовище літію, яке потребує величезних інвестицій і складних технологічних рішень.

– Але ж доступ до критичних ресурсів щодалі, то більше стають питанням національної безпеки...

– Так, але більшість міжнародних установ та інституцій, які потенційно можуть підтримувати такі проєкти, історично створювалися не для цього. Їхнім завданням було сприяння адаптування економік до сучасних вільних ринків, сприяння експорту, стимулювання внутрішніх інвестицій тощо. Тобто це не були інституції, орієнтовані саме на розвиток стратегічної галузі критичних мінералів з її дуже специфічними проблемами та викликами.

І через це, на мою думку, в них виникають проблеми з інвестуванням в equity-проєкти (проєкт, у який інвестор вкладає власний капітал і натомість отримує частку у самому бізнесі або проєкті. – Ред.). Їм часто складно фінансувати імпорт стратегічної сировини, довгострокові офтейки, заходити в капітал і тим більше працювати у високоризикових юрисдикціях. І це справді проблема. І на нашу думку, вона й має вирішуватися такими інструментами, URIF чи іншими аналогічними фондами.

Річ у тім, що сьогодні такий фонд має допомагати створювати, стимулювати та вирішувати проблематику сучасних ланцюгів постачання. Там де треба – підтримувати стратегічну галузь через створення ринку. От, наприклад: ми створили фонд URIF – він поки що невеликий, і наразі ми маємо лише одну інвестицію. Але вже найближчими місяцями будуть інші – вони готуються.

– Лише одна? Чому все так повільно, минуло ж більше року?

– Бо з одного боку, виробничо-видобувна галузь планується і взагалі мислиться на понад 20 років наперед. А з іншого, створити та запустити equity-фонд – це питання навіть не одного року. Те, що ми змогли запустити його в роботу за такий короткий термін, стало можливим лише завдяки тому, що команди з двох країн працювали разом над створенням цього інструменту день і ніч.

Крім того, проблема в тому, що через саму організацію роботи URIF цей процес може бути дуже довгим – адже є сотні питань і складних моментів, на які потрібно дати відповіді, і всю цю інформацію має підготувати сам проєктний спонсор. Саме тому це досить складна і тривала історія.

Крім того, у нас немає завдання просто взяти, швидко знайти проєкти і проінвестувати. Нам потрібно, щоб ці проєкти реально "забустили" і українську промисловість як таку, і всю економіку загалом. Тобто вони мають закривати одразу декілька сфер інтересів держави.

Разом з тим, зараз у нас є пайплайн (перелік проєктів, які зараз перебувають у роботі та потенційно можуть отримати фінансування. – Ред.) приблизно з 30 перспективних проєктів, які потрібно довести до реальної інвестиції. І робота над пошуком нових проєктів не припиняється.

Скажу більше: у мене є дуже позитивне й оптимістичне бачення наступних 12 місяців. Відверто кажучи, гадаю, що ми побачимо кілька профінансованих проєктів вже восени.

– Натякнете на них?

– Трошки натякну. Нині ми розглядаємо кілька проєктів в енергетиці, інфраструктурі та в критичних мінералах.

– Повертаючись до URIF. Коли йде відбір проєктів в рамках фонду – який фактор є ключовим? Це економічна дохідність, промислова політика України чи стратегічний інтерес США?

– Насправді, всі три. Звісно, проєкт має бути плюсовим – тобто, мати чіткий план генерації грошового потоку, і позитивну динаміку. Це перше.

Друге – проєкт має мати адекватний стандарт підготовки, який може пройти внутрішні процеси оцінки, в т.ч. і Фінансової корпорації розвитку США. Це дуже-дуже важливо.

Третє – проєкт має відповідати стратегічним інтересам України і враховувати стратегічні інтереси США. Тому виконання всіх цих факторів має бути забезпеченим.

Україна страхуватиме іноземних інвесторів

– Разом із тим, держава субсидує страхування воєнних ризиків, знижуючи в такий спосіб їхню ціну для приватного капіталу. Але де проходить межа між державним страхуванням, яке зменшує інвестиційний ризик, і прямим субсидуванням проєкту, що без державної підтримки є економічно нежиттєздатним?

– Так, у нас діє невелика система страхування воєнних ризиків. Вона "спроєктована" більше як компенсаторна і орієнтована на прифронтові регіони. Ця система покриває максимум 30 млн грн збитку. Водночас зараз ми працюємо над поліпшенням цієї системи. Але, ця програма не орієнтована на великі гірничодобувні чи металургійні підприємства.

Паралельно ми як держава почали працювати з іноземними партнерами над системою страхування воєнних ризиків більш комплексного і загального характеру. Ми хочемо побудувати систему, яка покриватиме те, що називається first loss – тобто, перший збиток.

Логіка така: якщо гарантом компенсації за правилом першого збитку стане держава, це зможе відкрити можливість для зацікавленості в страхуванні подальших шарів з боку страхового ринку. Адже оператори страхового ринку розумітимуть: з найскладнішими випадками розбиратиметься держава.

Втім, говорити про конкретний формат і про конкретну конструкцію цього зараз я не буду. Це тема для окремої дискусії.

– Але ж в критичних мінералах і металургії йтиметься про величезні суми – там самі об'єкти коштують сотні мільйонів доларів. Потягнемо?

– Це є ключовою проблемою, яку ми намагаємось вирішити. Бо ж дійсно, український ринок сьогодні не здатний застрахувати 300-400 млн доларів капітальних інвестицій в умовний великий гірничо-збагачувальний комбінат. Це просто фізично неможливо. Відповідно, компаніям треба виходити на зовнішні ринки – і залучати перестрахувальників. А з цим в світі зараз величезна проблема. Як з ціною, так і з ємностями.

Річ у тім, ціни на перестрахування зараз просто величезні – 8-10-12% у валюті. І можете собі уявити, наскільки це здорожчує капітал, гроші і проєкт. Тому ситуація дуже непроста.

– А які ризики найбільше хвилюють самих інвесторів? І чи є серед них такі, які Україна наразі не може або не готова страхувати?

– Один з головних таких ризиків – всі бояться за високотехнологічні статичні об'єкти або фіксовані активи, зокрема ті, що важливі для виробництва. Тому що наразі, наприклад, все, що є по ліву сторону Дніпра, застрахувати проблемно, а перестрахувати майже неможливо.

Перш за все, це виробничі комплекси, переробка, технологічні ланцюги, це перше. Крім того, йдеться про об'єкти енергетики. Втім, ми працюємо над пошуком рішень для цих питань.