Київ хочеться обіймати

Київ хочеться обіймати

Київ хочеться обіймати руками тепло і міцно, притискати до серця і казати: "Ну от, бачиш, знову тебе люблю. Хоч ти і мудак, переважно робиш мені нерви, але як тебе не любити?".

В нашому дворі, на Пейзажці, квітне бузок і ми виходимо з підїзду. Таня каже, що його б нам нарвати додому. А я кажу, що нас повбивають тут, на місці, ти шо, куди його рвати? Не можна ж. А Таня відповідає, що для бузка це ж, навпаки, корисно, він так розмножується.

Але ми все одно не наважуємося і йдемо собі далі.

Ранішній і вечірній променад по Пейзажці - це вже як традиція, бо ночі стали теплими і довгими. В продуктовому, біля "Ольжиного", продавщиці зустрічають нас як рідних, вгадують, що сьогодні, як і вчора, зрештою, як і позавчора, ми будемо пити шампанське з присмаком винограду, бо те, яке з присмаком полуниці, вже тиждень як не завозять. Продавщиці не прощаються - знають, що по дорозі додому ми ще зайдемо за одним сидром. Бо весна - вона така, і життя одне.

Київ хочеться обіймати

Хлопчик з морозивом кладе мені у вафельний стаканчик дві кульки замість однієї, мотивує це тим, що поки господарі не бачать, можна, бо хіба ж вам вистачить тієї однієї кульки з присмаком жувальної гумки, як в дитинстві? Звісно, ні. Смак дитинства мусить бути довгим і чарівним. Я лишаю йому чайові, просто так, бо хочеться. Мені добре і солодко.

Ми сідаємо на поляні, навпроти Історичного музею. Сонце, як і ми, теж повільно сідає за інший край планети. Я бідкаюся про те, що скоро знову треба кудись їхати, і я ловлю Київ за його короткі дні, ховаю його в пам'яті, плачу в супроводі його ранків і намагаюся міцно засинати під звуки нестерпних мотоциклістів, які ночами носяться по БЖ, не маючи страху в серці.

Ми сидимо на поляні, випадково зустрічаємо друзів, сміємося з ними, прощаємося з ними. Ми багато обіймаємося і я не втомлююся повторювати, що це найкрасивіше і найрідніше місто на планеті, але щоб любити його цілком і повністю, мені час-від-часу треба робити паузи, шукати себе в інших світах, вбивати себе в тих інших світах, аби цінувати те, що я завжди можу повернутися в його обійми. І відчувати, що я вдома. Знати, що він любить мене, а часу не існує. Тепер вже точно...

Та попри все гріє одне абсолютне знаття - навіть через тисячу років, тут, на цьому місці, на цій Пейзажці, хтось, дуже схожий на мене буде споглядати, як сонце сідає... а, може, встає... значить, треба жити далі, значить, можна все...

А поки... Сподіваюся, полуничне шампанське завезуть на наступному тижні...

Публікацию взято з Facebook-сторінки Оксани Шаварської.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Kyiv.City