Блог | Петро Порошенко йде дорогою Гейдара Алієва: навіщо Україні перемир'я?
Чи є укладене в Мінську перемир'я капітуляцією українських властей перед Москвою? Навіщо воно знадобилося Володимиру Путіну, війська якого розгорнули - вже без будь-якого маскування під сепаратистів - успішний наступ в Приазов'ї? Чому Захід погодився з фактичною анексією ще однієї частини української території Росією - і це при тому, що після анексії Криму і Барак Обама, і європейські лідери попереджали Путіна не переходити "червону риску" і не лізти на український материк?
Відразу скажу - на ці питання немає ніякого сенсу відповідати просто тому, що перемир'я - це взагалі ще не мир і навіть не тінь світу. Це просто якесь перегрупування сил, що необхідно сторонам хоча б тому, що в сформованій ситуації в тупику опинилися і Москва, і Київ.
Київ - тому, що українському керівництву - і українському суспільству - здавалося, що перемога над бешкетують бандитами, які утримують міста Донбасу, близька і потрібно лише кілька зусиль, щоб остаточно вигнати їх з нашої землі. Але це за умови, що в справу не втрутяться регулярні російські війська - а якраз це і сталося.
А ось з регулярною російською армією українським збройним силам і добровольчим батальйонам воювати вже набагато складніше - порівнювати ресурси просто не варто.
Тому перед українським політичним і військовим командуванням стала куди більш важливе завдання - захисту вже звільненій і ще не захопленої території, тобто недопущення ситуації, коли нові десятки тисяч українських громадян стануть заручниками бандитів, що приходять в обозі окупантів або виявляються їх поплічниками в завойованих містах.
І це - не фігура мови: Росія на захоплених територіях - від Криму до Донбасу - спирається саме на кримінальщину. А жити під владою бандитів хоче не кожен.
Але й у Путіна непроста ситуація. Російський президент категорично не хоче визнавати присутності регулярних російських військ на українській території - тому його пропагандистська машина буквально перекручується, щоб приховати - а тепер вже якось пояснити - загибель російських військових на українській землі.
До того ж перші результати економічних санкцій вже почали позначатися на рівні життя росіян і нове загострення відносин із Заходом не на руку Москві. Так, Путін явно не хоче зупинятися, але пауза йому потрібна хоча б для того, щоб зрозуміти, що робити далі і для якого роду дій у нього є ресурси і суспільна підтримка.
Виходом з цього тупика для обох сторін і виявилося перемир'я, яка не стало навіть натяком на можливі шляхи вирішення проблеми окупованих територій. Не випадково лідери ДНР і ЛНР вже після підписання документа стали говорити, що вони не залишають мрії про незалежність своїх територій і навіть зажадають змінити Мінський протокол.
Але факт залишається фактом - в самому протоколі є слова про можливе прийняття закону про особливий економічний статус окремих районів Донецької та Луганської областей - і ніякої згадки про ДНР і ЛНР, їх суб'єктності та політичні права. І цей протокол представники придуманих Москвою республік підписали без всяких посад. А от посол Росії Михайло Зурабов - з посадою.
Звичайно, можна поміркувати, яким буде справжній статус окупованих територій - у складі України чи поза її, у вигляді автономії або ж як "районів з особливим економічним статусом", як пропонує президент Порошенко.
Але, як мені здається, це ще дуже несвоєчасні роздуми - бо статус ДНР і ЛНР залежатиме не від їх побажань, а від волі і можливостей Росії і України. І, звичайно, від того тиску, який цивілізований світ буде чинити на окупанта. А поки що ми не можемо робити прогнозів навіть на вечір понеділка - так про яке ж статусі йдеться?
На ранок понеділка ясно тільки те, що масоване вторгнення російських військ на територію України призупинилося - і неясно, чи буде воно взагалі відновлено. Це і є найголовніше питання українського виживання.
У Путіна більше не залишилося ніяких козирів, крім цього вторгнення й окупації української території. І якщо він не зважиться на велику війну - то програє. Втім, якщо вирішиться - то теж програє, просто загинуть сотні тисяч українців і росіян.
Але якщо вторгнення не буде, контрольовані зараз Росією райони Донбасу не зможуть стати колодою на дорозі українського майбутнього. Вони маргіналізуються у складі України чи поза нею.
І в цьому виборі особисто мені близька позиція Гейдара Алієва, який вибрав не нескінченну війну за повернення території, а розвиток тієї території, яка перебувала під контролем Баку - і в результаті вийшов сучасний Азербайджан.
Поки що Петро Порошенко йде дорогою Гейдара Алієва - але не знаю, чи вистачить у нього сил, мужності і суспільної підтримки дійти до кінця.
