Блог | Ядерний чад Лукашенка: агресивна риторика не робить Білорусь сильнішою

Політичний ландшафт Східної Європи нагадує пороховий льох, де Олександр Лукашенко захоплено розмахує запаленими сірниками. Його нещодавні заяви про готовність застосувати тактичну ядерну зброю (ТЯЗ) проти Польщі, України та країн Балтії звучить не просто як черговий виток пропаганди, а є симптомом глибокої деградації державного суверенітету Білорусі та небезпечним викликом глобальній безпеці.

Тривалий період часу статус без'ядерної держави був наріжним каменем зовнішньої політики Мінська. Однак референдум 2022 року фактично легалізував розміщення російського ТЯЗ на білоруській землі. Білорусь перестала бути без'ядерною державою, добровільно відмовившись від міжнародних гарантій в обмін на сумнівну роль "ядерного форпосту" Кремля. Це рішення перетворює країну з потенційного посередника, яким Мінськ намагався здаватися у 2014-2015 роках, на пряму військову ціль.

Очевидно, що агресивність Лукашенка не є самостійною діяльністю. Москва активно підживлює цю войовничість, використовуючи білоруського лідера як "балакучу голову" для озвучування найрадикальніших погроз, які Кремлю поки що незручно транслювати напряму. Передача комплексів "Іскандер-М" і переобладнання білоруських літаків під ядерні заряди саме ті інструменти, якими розпоряджається не Мінськ, а Генштаб РФ. Лукашенко тут лише адміністратор "майданчика".

Військова авантюра Путіна проти України від самого початку зробила білоруську сторону повноцінним співучасником. Надання території для наступу на Київ у 2022 році було лише першим кроком. Тепер, розігруючи "ядерну карту" проти Варшави, Вільнюса і Талліна, Лукашенко остаточно прив'язує долю свого режиму до результату російської агресії. Для Польщі це означає необхідність форсованого переозброєння. Тоді, як для країн Балтії запит на постійну присутність ядерних сил НАТО в регіоні.

Авторитарні режими РФ і РБ створюють небезпечний прецедент розмивання режиму ядерного нерозповсюдження. Коли ядерна зброя використовується як інструмент повсякденного шантажу сусідів, уся архітектура безпеки, вибудувана після Холодної війни, летить у тартарари. Це сигналізує іншим диктатурам: "Ядерна дубина, такий найкращий спосіб змусити сусідів боятися".

Однак найважливіший аналітичний висновок: ядерний шантаж Лукашенка сам по собі виступає свідченням слабкості. Після більш ніж чотирьох років виснажливої путінської війни ресурси російської армії не безмежні. Загроза ТЯЗ виникає саме тоді, коли конвенційних сил недостатньо для диктату умов.

Також Лукашенко розуміє, дивлячись на ув'язування РФ в Україні, що його власні збройні сили не здатні на масштабну операцію проти технологічно переважаючих сил НАТО або загартованої в боях української армії.

Коли аргументи закінчуються, а економіка тримається на російських дотаціях, залишається тільки лякати світ "червоною кнопкою", яка йому навіть не належить.

Агресивна риторика Мінська не робить Білорусь сильнішою. Навпаки, вона підкреслює її ізоляцію і перетворює на заручницю амбіцій Кремля. Польща, Україна і Балтія сприймають ці погрози всерйоз, але відповіддю на них, мабуть, стануть не умиротворення агресора, а подальша ізоляція режиму і зміцнення східного флангу НАТО.