Блог | "Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848—1849". Уривок із книги Крістофера Кларка
Весна 1848 року ознаменувала час, коли Європу воднораз огорнули надія і страх, вона відчула крихкість усталеного століттями політичного порядку. Повстання у Парижі, Відні, Берліні, Мілані, Празі та десятках інших міст не були ізольованими епізодами, а стали першою загальноєвропейською революцією модерної доби. За інтенсивністю та географічним розмахом вона не мала прецедентів і охопила майже весь континент: від Португалії до Галичини й від Скандинавії до Сицилії. Люди по всій Європі стали учасниками масової політики та вимагали соціальної емансипації, громадянських прав і національного самовизначення.
Історик Крістофер Кларк описав ту нову тоді політичну реальність як "камеру зіткнення елементарних частинок у центрі європейського ХІХ століття", коли були випробувані й переосмислені головні політичні ідеї модерної Європи — від соціалізму та демократичного радикалізму до лібералізму, націоналізму й консерватизму. Повстанці ставили запитання, які й сьогодні звучать напрочуд актуально, наприклад, як поєднати політичну свободу з соціальними правами, представницьку демократію — з волею натовпу, а капіталізм — із вимогами соціальної справедливости? Хоча революції 1848–1849 років були швидкоплинними, саме вони визначили нове обличчя Європи.
Досліджена на величезному матеріалі й вишукано написана "Революційна весна" пропонує широку панораму подій з аналізом політичних й інтелектуальних зрушень епохи та проводить тривожні паралелі з нашим часом.
"Революційна весна" стала "Книжкою року — 2023" за версією New Yorker, The Economist, Financial Times.
Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою "Дім Європи".
Переклад Андрія Павлишина
Придбати книгу Крістофера Кларка "Революційна весна: боротьба за новий світ, 1848—1849", видавництво "Локальна історія", 2026 рік можна тут.
ВСТУП
Завдяки поєднанню інтенсивности й географічного розмаху революції 1848 року були унікальними — принаймні, в європейській історії. Ані Велика французька революція 1789 року, ані липнева революція 1830 року, ані Паризька комуна 1870 року, ані російські революції 1905 і 1917 років не спричинили такого трансконтинентального каскаду. 1989 рік, либонь, є вдалішим для порівняння, проте тривають суперечки щодо того, чи можна вважати тогочасні події революціями. У 1848 році, навпаки, рівнобіжні політичні потрясіння спалахнули на всьому континенті, від Швейцарії та Португалії до Валахії та Молдавії, від Норвегії, Данії та Швеції до Палермо та Іонічних островів. Це була єдина справді європейська революція, що будь-коли траплялася.
Однак у певних аспектах вона також була глобальним потрясінням, чи, принаймні, європейським струсом у глобальному вимірі. Звістка про революцію в Парижі справила глибокий вплив на французькі Карибські острови, а заходи, вжиті Лондоном, щоб уникнути революції на британському континенті, викликали протести й повстання на всій периферії Британської імперії. У молодих країнах Латинської Америки європейські революції також активізували ліберальні і радикальні політичні еліти. Навіть у далекій Австралії лютнева революція здійняла політичні хвилі, хоча звістка про лютневі події дійшла до Сіднея в колонії Новий Південний Вельс лише 19 червня 1848 року, — це нагадування про те, що австралійський історик Джеффрі Блейні колись скорботно описав як "тиранію відстані".
Ці революції залучили широку мережу харизматичних і обдарованих дійових осіб — від Джузеппе Ґарібальді до Марі д’Аґу, авторки (під чоловічим псевдонімом) найкращої тогочасної історії революцій у Франції, від французького соціаліста Луї Блана до лідера угорського національного руху Лайоша Кошута, від блискучого консервативно-ліберального соціального теоретика, історика й політика Алексіса-Шарля-Анрі Клереля де Токвіля до валаського вояка, журналіста й аграрного радикала Ніколає Белческу, від молодого поета-патріота Шандора Петефі, чиє декламування нової національної пісні угорців електризувало революційні натовпи в Будапешті, до бентежного священика Фелісіте де Ламенне, чия безуспішна боротьба за примирення віри з політикою зробила його одним з найвідоміших мислителів світу до 1848 року, від письменниці Жорж Санд, яка готувала "революційні бюлетені" для Тимчасового уряду в Парижі, до римського народного трибуна Анджело Брунетті, якого ласкаво називали Чичеруаккйо, або "Кругловидий", справжньої людини з народу, котра багато зробила для розгортання римської революції 1848–1849 років; не кажучи вже про незліченну кількість жінок, які продавали листівки й газети на вулицях європейських міст або боролися на барикадах (вони дуже помітні у візуальному відтворенні цих революцій). Для політично свідомих європейців 1848 рік став всеохопним моментом спільного досвіду. Він перетворив їх усіх на сучасників тих подій, закарбувавши в їхній пам’яті спогади, що триватимуть стільки ж, скільки їхнього віку.
Ці революції були пережиті як європейські потрясіння — доказів цьому безліч; проте в ретроспективі вони були націоналізовані1. Історики й ті, хто керує пам’яттю європейських націй, абсорбували їх у специфічні національні історії. Передбачувана поразка німецьких революцій була всотана в національний наратив, відомий як Sonderweg, або ж "особливий шлях", де вона сприяла утвердженню тези про особливий шлях Німеччини до модерну, шлях, що завершився катастрофою гітлерівської диктатури. Щось подібне трапилося в Італії, де поразку революції 1848 року розглядали як запрограмований авторитарний дрейф нового Італійського королівства, тобто вона проклала шлях до "походу на Рим" у 1922 році, а відтак до захоплення влади фашистами. У Франції в провалі 1848 року вбачали початок бонапартистської інтермедії Другої імперії, яка, зі свого боку, проклала шлях до майбутнього тріумфу ґоллізму. Себто, зосередження уваги на передбачуваній невдачі 1848 року теж призвело до того, що ці історії перетворилися на множину рівнобіжних наративів, зосереджених на національній державі. Ніщо не демонструє краще величезну силу національної держави як способу формування історичного минулого, ніж ці пов’язані між собою потрясіння та їх фрагментація в сучасній пам’яти,— ми й досі все ще відчуваємо цю силу.
Події 1848 року відбувалися у три етапи. У лютому й березні заворушення поширилися усім континентом, наче лісова пожежа, перекидаючись з міста на місто і запалюючи численні точкові спалахи в містечках і селах між ними. Австрійський канцлер Меттерніх утік з Відня, прусську армію вивели з Берліна, королі П’ємонту–Сардинії, Данії та Неаполя видали конституції — все це здавалося таким легким. То був момент майдану Тахрір: можна було би пробачити, якби хтось подумав, що рух охопив усе суспільство; ейфорія одностайности п’янила: "Я мусив вийти на зимовий холод і йти, і йти, поки не знесилився, — писав один німецький радикал, — лише для того, щоб заспокоїти кров і сповільнити биття мого серця, котре перебувало в стані безпрецедентного і розгубленого збудження і відчувало, що ось-ось проб’є дірку в моїх грудях"2. У Мілані геть незнайомі люди обіймалися на вулицях. Такими були весняні дні 1848 року.
Проте розбіжності всередині цього руху (приховані в перші години конфлікту) незабаром стали очевидними: у травні радикальні демонстранти намагалися штурмувати і повалити Національну асамблею, створену внаслідок лютневої революції в Парижі, натомість у Відні австрійські демократи протестували проти повільності ліберальних реформ і створили Комітет громадської безпеки. У червні на вулицях великих міст сталися запеклі сутички між ліберальним (у Франції — республіканським) керівництвом і радикально налаштованими юрбами. У Парижі це вилилося у жорстокість і кровопролиття "червневих днів", коли загинули щонайменше 3 000 повстанців. То було довге спекотне літо 1848 року, яке Маркс задоволено діагностував як момент, коли революція втратила свою невинність, а солодка (проте оманлива) весняна одностайність поступилася місцем запеклій міжкласовій боротьбі.
Восени 1848 року ситуація ускладнилася. У вересні, жовтні та листопаді в Берліні, Празі, Відні та Валахії спалахнули контрреволюції. Парламенти були закриті, повстанців заарештували та засудили, військові масово повернулися на вулиці міст. Проте водночас у центральних і південних німецьких державах (особливо в саксонських Бадені та Вюртемберзі), на заході та півдні Франції, а також у Римі, де після втечі папи римського 24 листопада радикали зрештою проголосили Римську республіку, спалахнуло друге, радикальне повстання, в якому домінували демократи і соціал-республіканці різного штибу. На півдні Німеччини повстання другої хвилі було придушене лише влітку 1849 року, коли прусські війська зрештою захопили фортецю Раштат у Бадені, останній бастіон радикального повстанського руху. Незабаром, у серпні 1849 року, французькі війська розгромили Римську республіку й відновили папство, на превеликий жаль тих, хто колись шанував Францію як покровительку революцій на всьому континенті. Приблизно тоді ж завершилася запекла війна за майбутнє Угорського Королівства, коли австрійські та російські війська окупували країну. До кінця літа 1849 року революції переважно добігли кінця.
Ці похмурі й часто вельми жорстокі дні розплати означають, зокрема, що в наративі цих потрясінь бракує моменту рятівного завершення. Сáме стигма невдачі відштовхнула мене від революцій 1848 року, коли я вперше познайомився з ними в школі. Складність і поразка — непривабливе поєднання.
Чому ж тоді ми повинні сьогодні докладати зусиль для осмислення подій 1848 року? По-перше, революції 1848 року насправді не були невдачею: у багатьох країнах вони призвели до хутких і тривалих конституційних змін, й Європа після 1848 року вже була або стала геть іншим місцем. Цікавіше думати про це континентальне повстання як про камеру для зіткнення елементарних частинок у центрі європейського XIX століття. Люди, групи й ідеї влітали в неї, зіштовхувалися, зливалися або дробилися і з’являлися в зливах нових утворень, сліди яких можна простежити впродовж наступних десятиліть. Політичні рухи та ідеї, від соціалізму й демократичного радикалізму до лібералізму, націоналізму, корпоративізму й консерватизму, зазнали у цій камері випробувань, але всі вони зазнали змін, що мали всебічні наслідки для новітньої історії Європи. Революції також зумовили — попри те, що про них все ще говорять як про "невдачу", — глибоку трансформацію політичних і адміністративних практик на всьому континенті, європейську "революцію в урядуванні".
По-друге, питання, які ставили повстанці в 1848 році, не втратили своєї актуальності. Звісно, є винятки: ми більше не сушимо голову над питанням про світську владу папства чи "питанням Шлезвіґ-Гольштайну". Але ми все ще непокоїмося про те, що станеться, коли вимоги політичної чи економічної свободи конфліктуватимуть з вимогами соціальних прав. Свобода преси — це все дуже добре, не втомлювалися повторювати радикали 1848 року, але який сенс у високоморальній газеті, якщо ви занадто голодні, щоб її читати? Німецькі радикали унаочнили цю проблему в жартівливому протиставленні "свободи читати" (Pressefreiheit) і "свободи їсти" (Fressenfreiheit).
Над 1840-ми роками нависала примара "пауперизації". Як могло трапитися, що навіть люди, які працювали повний робочий день, ледве могли прогодувати себе? Цілі галузі виробництва — ткачі тут були найпереконливішим прикладом — опинилися в скрутному становищі. Та що означала ця хвиля зубожіння? Чи була ця прірва нерівности між багатими і бідними просто богоустановленою властивістю людського стану, як стверджували консерватори, а чи симптомом відсталости та зарегульованости, як стверджували ліберали, або ж чимось, породженим політичною та економічною системою в її нинішньому втіленні, на чому наполягали радикали? Консерватори вбачали порятунок у благодійности, ліберали — в економічній дерегуляції та промисловому зростанні, проте радикали були налаштовані менш оптимістично: їм здавалося, що весь економічний лад заснований на експлуатації сильнішими слабших. Ці питання нікуди не зникли. Проблема "працюючих бідняків" сьогодні є одним із найгостріших питань соціальної політики. А взаємозв’язок між капіталізмом і соціальною нерівністю все ще привертає пильну увагу.
Особливо складним було питання праці. Що робити, коли сама праця стає дефіцитним товаром? Спад ділового циклу взимку й навесні 1847–1848 років позбавив роботи багато тисяч чоловіків і жінок. Чи мали право громадяни вимагати, щоб у разі потреби праця була розподілена між ними як щось необхідне для гідного існування? Саме спроба відповісти на це запитання викликала появу контроверсійних "Національні робітні" в Парижі та їхніх численних аналогів в інших частинах Європи. Проте завжди було нелегко переконати працьовитих фермерів Лімузена платити додаткові податки для фінансування програм створення робочих місць для чоловіків, яких вони вважали паризькими неробами. З іншого боку, саме раптове закриття цих робітень, яке викинуло 100 000 безробітних чоловіків на вулиці столиці, спровокувало насильство під час паризьких червневих днів 1848 року.
Дюссельдорфський художник Йоган Петер Газенклевер візуалізував цю проблему у своєму полотні Робітники перед міською радою. На картині, написаній в 1849 році та широко експонованій у різних версіях, зображена делегація робітників, чия виробнича програма, що передбачала земляні роботи в різних рукавах річки Райн, була щойно припинена восени 1848 року через брак коштів. Вони подають петицію протесту батькам міста Дюссельдорф у розкішній залі засідань міської ради. Крізь велике вікно видно оратора на площі, який звертається до розлюченого натовпу. Карл Маркс любив цей образ за сувору демонстрацію того, що він вважав класовим конфліктом. Наприкінці великої статті для New York Tribune він похвалив маляра за те, що той із "драматичною жвавістю" в одному образі відтворив стан речей, який прогресивний письменник міг би лише мріяти проаналізувати на багатьох друкованих сторінках3. Питання про соціальні права, бідність і право на працю роздирали революції влітку 1848 року. Не можна сказати, що вони відтоді втратили свою актуальність.
