Відео дня
Революція закінчена, а тепер - путч!
Як відомо, історія розвивається по спіралі. Тобто кожен новий її виток в чому повторює попередній. У тому числі і за ознакою "брязкання зброєю" - як аргумент в політичному конфлікті.
Ось і нині, ледь Тимошенко встигла заселитися в будинок Кабміну після Януковича, вже вималювався черговий конфлікт по лінії "президент-прем'єр" - цього разу з питання Фонду держмайна. А адже Юлі Володимирівні навіть не обов'язково використовувати чужі напрацювання минулорічної кризи - у неї і власний досвід є. Так, в темну вересневу ніч 2005 року, напередодні відставки з посади глави уряду, "помаранчева принцеса" вже збирала на приміській дачі нарада "силовиків". Повістка сей "таємної вечері" була гранично проста: оголошення імпічменту Президенту за "потурання корупції" та отримання грошей на виборчу кампанію від Бориса Березовського. Простими словами - за небажання Ющенка здати своїх і справді "засвітилися" в не надто пригожих делишках соратників, замінивши їх креатурами Тимошенко. А вже намір звільнити свій уряд леді Ю визнала форменим "оголошенням війни", тому й вирішила перейти до інших способів продовження спору. Як кажуть, "війна - це продовження політики, тільки іншими засобами".
Якщо судити з мемуарів екс-соратників Юлії Володимирівни, їй вдалося переконати стати на свій бік багатьох керівників силових відомств - Міноборони, СБУ і Генпрокуратури. З урахуванням же того, що процедура законного імпічменту не прописана в деталях донині, мова могла йти лише про державний переворот, який не був здійснений з однієї-єдиної причини - його не схвалив тодішній посол США в Україні Гербст. Після чого полум'яна революціонерка вирішила на якийсь час відкласти примірку костюма Піночета, а доти зайнятися підготовкою до повернення у владу більш легітимними методами.
Погано забуте старе.
Справедливості заради треба відзначити: Тимошенко аж ніяк не була "першовідкривачем" в "священному" справі розпалювання збройних внутрішніх конфліктів на території України. Її істеблішмент грішив цим малоблагородним заняттям, мабуть, всю відому історію - як мінімум, з часів Київської Русі. Правда, в ту епоху феодальної роздробленості дрібні війни між окремими сеньйорами спалахували повсюдно. Але в Європі вони, найчастіше, мали вигляд свого роду "бойових навчань", хоча часом і досить кровопролитних, що дозволяють військовим не розслаблятися в період між далекими походами.
А ось русичам в цьому відношенні патологічно не щастило. Спочатку вони своїми міжусобицями так послабили Київська держава, що воно легко впала під ударами армії Батия. І якщо зростаюче в силі московське князівство змогло позбутися цієї "дитячої хвороби" самоствердження кожного окремого князька, то українці і далі продовжували з'ясовувати, хто з них головніший.
Загострення цієї небезпечної "болячки" особливо сильно виявлялися в короткі періоди державної незалежності. Наприклад, після смерті Богдана Хмельницького його спадкоємці 3 десятиліття настільки запекло боролися за владу, що ця епоха отримала похмуру назву Руїна. Два, а то й три гетьмана одночасно спустошували міста і села своїх суперників. Так, за 40 років до багаторазово проклинається розорення Меньшиковим Батурина один з "булавоносцев" безжально спалив Полтаву, жителів якої частково посадив на кіл, частково продав у рабство туркам. А населення тільки Правобережної України в період Руїни скоротилося в 10 разів ...
Як відомо, фактична анексія українських земель Москвою за Петра поклала кінець всьому цьому неподобству. Втім, варто було тільки одряхлілої імперії звалитися в 1917 році - свари між доморощеними "гетьманами" і "гетьманчиків" спалахнули з новою силою. Скоропадський, Грушевський, Петлюра, Махно, білогвардійці - всі вони так прагнули до абсолютної влади, що врешті-решт поступилися її більшовикам. Останні після перемоги знову встановили в республіці відносну єдність. Правда, ціною за це стали жорстокі репресії і Голодомор.
Мабуть, в компенсацію за перенесені страждання Провидіння нагородило України незалежністю майже небаченим перш шляхом - без єдиного пострілу, одним розчерком пера "біловезьких зубрів" - Єльцина, Кравчука і Шушкевича. Що забезпечило і відносно мирний період у політиці. Адже тоді в Україні вже не було бойових груп, які боролися за незалежність на манер УПА 30-40 років, які могли б стати опорою тих чи інших політичних сил. А спішно "приватизовані" військові колишньої Радянської армії теж не поспішали самі грати у велику політику. Особливо після ганебного провалу опереткового путчу з ГКЧП у серпні 1991 року.
"Рожевий період" закінчився лише в 2004 році - під час скандально відомої президентської кампанії Ющенка і Януковича. Хоча мітинг на Майдані і носив мирний характер, у обох сторін відверто свербіли руки продемонструвати силу. Всім пам'ятний невідомо ким відданий наказ дивізіям внутрішніх військ йти на Київ з бойовими патронами - для розгону мітингувальників, скасований лише в останній момент. Менш відомо, що знаходиться поряд з Ющенком командувач Сухопутними силами генерал армії Петрук жорстко заявив: "60% армії на боці революції" і навіть пропонував Віктору Андрійовичу викликати в Київ кілька танків з навчального центру "Десна". Втім, організаторам Майдану вистачило витримки відмовитися від такого "данайські дару", що може лише скомпрометувати спочатку мирний сценарій будь-який "кольорової революції" - будь то в Югославії, Грузії чи Україні, і викликати повноцінну громадянську війну.
Про який зірвався путч осені 2005 року вже йшлося вище. А події весни 2007 року, коли країна пару місяців "стояла на вухах", спостерігаючи за заявами тих чи інших силовиків, в особливих коментарів не потребують. Як, втім, і те, що згоди антикризової коаліції на дострокові вибори Президенту вдалося домогтися, лише використовуючи як козир відповідні до Києву колони Внутрішніх військ, командувач якими генерал Кіхтенко однозначно перейшов на бік Віктора Андрійовича, відмовившись підкорятися главі МВС.
Формальні начальники, реальні настрої ...
Таким чином, українські і політики, і громадяни морально цілком готові до силового сценарію вирішення виниклих конфліктів. Хоча, природно, далеко не все такий сценарій схвалюють. На жаль, реально стримуючих факторів для бажаючих "поборотися" у сучасній Україні просто немає - у нас не прийнято судити не тільки переможців, але навіть і переможених. А вже за підготовку путчів, незважаючи на наявність цілком певної статті Кримінального кодексу, поки ще нікого навіть не присоромили.
Так що саме час провести "стройовий огляд" наявних сил тих чи інших політиків. Хоча, тут доведеться враховувати стільки різних факторів ... Приміром, Президент є Верховним Головнокомандуючим і йому офіційно підпорядковані армія і Служба Безпеки. А от кому підпорядковуються міліція і Внутрішні війська, за чисельністю значно перевищують число службовців Міноборони?
Думається, за ким піде Юрій Луценко - поки не знає і він сам. З одного боку, ну дуже не любить Юрій Віталійович головного президентського "сірого кардинала" Віктора Балогу, і нещодавно знову запропонував відправити його у відставку. Та й "Народна самооборона" досить відверто заграє з БЮТ і навіть в деяких моментах з Партією регіонів. З іншого боку, Луценко не може не розуміти: підсумок всіх політиків і їхніх партій, які ризикнули увійти в тісний контакт з Тимошенко, - повне "розчинення" і фактична політична смерть в тіні авторитарної "помаранчевої леді". Для амбітного головного міліціонера такий варіант абсолютно неприйнятний.
Не менш заплутана ситуація і з Внутрішніми військами. Президентський закон, що передбачає їх всеціле підпорядкування Ющенко, благополучно "похований" в парламенті - не без допомоги скривдженого звільненням з Міноборони Анатолія Гриценка. Тобто зараз Головне Управління Внутрішніх військ МВС керується взаємосуперечливими законом про міліцію і торішнім указом. А командувач ВВ Кіхтенко взагалі має унікальне положення: при такому "подвійному підпорядкуванні" його і зняти-то без власної згоди фактичні неможливо. Адже при появі відповідного чи то наказу Луценко, чи то указу Ющенка бравий генерал тут же може заявити, що визнає лише юрисдикцію "конкурента" - в піку звільняти його політику. Відповідно і використання сорокатисячним "жандармерії" тепер залежить лише від особистого вибору її командування.
Та й лояльність армії до Президента викликає дуже великі сумніви. У першу чергу, судячи з усього, у самого Віктора Андрійовича. Наприклад, ще влітку минулого року був звільнений командувач основною ударною силою Міноборони - Сухопутних військ. А на початку нинішнього року змінили і начебто вірного соратника глави держави, міністра Анатолія Гриценка. Прийшов йому на зміну Юрій Єхануров відразу ж зажадав написати заяви від усіх членів Колегії Міністерства. Якщо так чинить Луценко в обидва свої "пришестя" в МВС, це принаймні логічно, хоч не прагматично - "чистять кадри від проклятих кучмістів", хоч і замінюючи їх найчастіше повними профанами. А в чому ж завинили соратники послідовного прихильника НАТО та випускника американського військового ВНЗ Гриценко, щоб виганяти їх "оптом"? Лише одним - недостатньою вірністю главі держави, на думку самого Ющенка.
Подібне становище і з "спадкоємцями залізного Фелікса". Місяці не проходить, щоб на сайті глави держави не з'явився указ про зміну якого-небудь великого діяча СБУ - і в Києві, і на місцях. А поправки до закону про службу, прийняті ще в позаминулому році, дають Віктору Андрійовичу цілком законне право звільнити п'яту частину її складу. Воістину грандіозне поле діяльності для "випалювання крамоли розпеченим залізом". Ось тільки, думається, самі "чекісти" далеко не в захваті від постійних чисток і президентського пресингу. Недарма побутує версія про те, що головною причиною, утримати Ющенка від силового розгону Верховної Ради з можливим арештом депутатів, стала відмова групи "Альфа" виконати сумнівний наказ.
Так що, схоже, як і минулого року, єдиною силовою структурою, на яку Президент може повністю розраховувати, є лише Управління Держохорони, очолюване вірним соратником Віктора Андрійовича Валерієм Гелетеєм. Та й там після подій навколо Генпрокуратури в травні 2007 співробітники масово писали заяви про звільнення.
"Що маємо - не бережемо, втративши - плачемо".
Таким чином, зробити точний прогноз, за ??ким при загостренні ситуації підуть ті чи інші силовики (і чи підуть взагалі?), Зараз досить важко. Заспокоює одне - зараз навіть саме "силове" рішення в боротьбі за владу навряд чи торкнеться широкі маси, вистачить і невеликого "палацового перевороту". "За ідею" на Майдан - будь-то "помаранчевий" чи "біло-блакитний", як показали минулорічні події, - люди вже не вийдуть. Хіба що за "добові" від партійних вербувальників з гарантією особистої безпеки, прапорами помахати. Аж до того, що після участі в одному мітингу піти покричати до конкурентів - як то кажуть, "ласкаве теля дві матки ссе".
Тобто розганяти многосоттисячние натовпи народу військам вже не буде потрібно. Та, втім, рядові солдати-призовники - і Міноборони, і Внутрішніх військ - на таке майже і не годяться. Радянська армія не дарма комплектувалася за принципом "відправляти служити подалі". Наприклад, українців відправляли в частині куди-небудь в Середню Азію, а узбеки осідали в Україні. І у випадку "години Х" солдатикам, як мінімум, не довелося б "втихомирювати" зі стріляниною своїх друзів, що залишилися на "громадянці". Нині ж у нашій країні служать зазвичай "в городах" - ну куди вже тут доручати їм вирішувати внутрішні конфлікти?
До речі, з "моральним стимулом" при путчу навіть для офіцерів на пострадянському просторі справи йдуть неважливо. Чи то справа в Латинській Америці - там у випадку удачі переможці відразу організовують "хунту", займаючи в ній самі "хлібні" посади. А ось Єльцину, щоб розстріляти власний парламент в 1993 році, теж довелося посадити в танки чисто офіцерські екіпажі. Але ні самі офіцери-танкісти, ні їх начальство все одно не отримали особливої ??вдячності за успішне виконання завдання - лише "оптову" амністію від новообраної Держдуми. А потім сліди тих, хто розстрілював Верховна Рада, просто загубилися - їх "по-тихому" звільнили в запас. Хоча, за чутками, дехто до пенсії і не дожив, пав жертвою "народних месників" ліво-патріотичного спрямування.
Ось у такій "невдячності" політиків тим, хто робить за них "чорну роботу" і може критися головна небезпека для доль української демократії. Адже спочатку-то "демократія", включаючи і ту, що була на території нашої країни, була "військової". Україна за Богдана була козацькою державою - гречкосії, чи то пак мирні селяни, не мали ніякого впливу на обрання політичного керівництва держави. Але й гетьманом міг стати лише військовий, дослужився до найвищої посади з самих низів, а не який-небудь бухгалтер або продавщиця пально-мастильних матеріалів.
Поки у нас армія, набирається за призовом, - проблема не занадто актуальна: строковиків перші півроку більше хвилює проблема злих сержантів або "дідів", останні півроку - як би швидше піти на дембель. Але от коли стараннями Юлії Володимирівни та батьків, які не бажають віддавати своїх чад до армії, заклик буде замінений контрактом ... Тоді в Україні цілком легально знову з'являться свої професійні "козаки". І якщо політики з "гречкосіїв" занадто часто використовуватимуть козачі "шаблі" для розборок між собою, у козачої "старшини" спільно з рядовими контрактниками може з'явитися думка: "А на кой хрен нам взагалі треба слухатися цих цивільних? Якщо по Мао Цзе Дуну "гвинтівка народжує владу" - так і належати вона повинна тим, хто цю "гвинтівку" тримає в руках.
Що, це не "по-європейськи"? Ну так, тільки ж і рівень життя в Україні зараз на рівні якщо не африканських, то латиноамериканських країн. А там військові диктатури - цілком звичайне явище. До речі, невизивают особливої ??критики США, поки місцеві "рятівники нації" не націоналізують нафтовидобувну промисловість і борються з комуністами. "Сомоса - це, звичайно," сучий син ", але це наш" сучий син ", - сказав про нікарагуанському диктатора президент Теодор Рузвельт більше 100 років тому.
Демократію, звичайно, можна отримати на блюдечку з блакитною облямівкою (як це й сталося у нас в 1991 році), але потім її ще й розвивати, і захищати треба. Якщо ж вожді народу втрачають смак до демократичних процедур, демократія приречена. Як, втім, і самі ці вожді, яких при всевладдя військових у кращому разі чекає жалюгідна доля безправних "дійних корів" для гаманців людей у ??формі. Хотілося б сподіватися, що українським "державним мужам" (і леді) вистачить інстинкту самозбереження, щоб не доводити свої свари до знищення демократії як інституту. Хоча, враховуючи минулі роки, впевненості в такому сприятливому результаті все-таки замало ...
