Значить, це комусь потрібно
Перше, що кидається в очі при уважному погляді в телевізор, - його абсолютна герметичність. Там як і раніше передвиборчий березень. Там як і раніше перетягування каната. Тільки на відміну від горезвісного передвиборчого ролика блоку Литвина - абсолютно незрозуміло хто, з якого кінця, куди і навіщо намагається відтягнути увагу остаточно затужила телеглядача. Але тільки на перший погляд. Як підказує досвід - якщо в телевізорі туга, значить, це комусь потрібно. Той же досвід свідчить і про те, що найефективніші спецоперації на вітчизняному ТБ відбуваються не з волі, а по безвілля, не по умислу, а через недоумство.
Нинішній стан громадської навіть не апатії політичної, а глибокого огиди - насправді головний реальний актив партії влади, кращий з можливих піар-ефектів її поствиборного коаліційної маневрування. Остаточно відвернути, емоційно відлучити від політичного процесу непідконтрольний (як виявилося за підсумками виборів) електорат - по суті, дуже грамотний хід. Чи буде "помаранчевої" урядова коаліція, сьогодні більшості телесмотрящего населення, за великим рахунком, вже "фіолетово". Та будь вона, ця коаліція хоч якої ширини, хоч якої висоти - соціальний спокій, нехай і нагадує скоріше суспільно-політичну кому, ніж громадянський спокій, вже забезпечено.
І роль телебачення в цьому акті народного знешкодження переоцінити неможливо.
Причин такої телевізійної капітуляції - декілька. По-перше, колосальна інерція, що не дозволила телеканалам зійти з передвиборних рейок своєчасно. По-друге, дає про себе знати болісний для телевізійного топ-менеджменту пошук оптимальної в умовах післяреволюційної кон'юнктури заходи політичної лояльності, тим більше що конфігурація основних об'єктів цієї самої лояльності все ніяк не устаканиться. Ну і, не в-останніх, без так і не того, що сталося в країні громадського телебачення представляти інтереси суспільства в телевізорі просто нікому і нема чого.
Таким чином, головним і стає політичний інтерес головного. Головний в нашій країні, як відомо, поки ще Президент. Для Президента головними все ще залишаються його партійні товариші. Для них головне - не допустити Юлю в прем'єри і при цьому не довести народ до майданної кондиції. Для цього потрібно тільки одне - щоб народу стало "по барабану". Ось йому практично вже і стало.
По суті, не парламентська кампанія, а саме історія з коаліційної заминкою виявилася головним післяреволюційний тестом вітчизняного ТБ на суспільну осудність. Перебдев по частині різнобарвного піару в період законної агітації, телеканали розслабилися і втратили чи то нюх, чи то совість. Тепер вже піаритися як попало може хто як хоче. Хочуть переважно фігуранти коаліційного процесу (решті ніби як і немає чого), причому практично кожні "7 хвилин". Ця нова знахідка "1 +1" - річ ексклюзивна, спеціально призначена для політичного піару. Від паркетної протокольності цих діалогів в студії так і віє пріснопам'ятної мантрою Піховшека - Медведчука про "влада сильна, як ніколи". Втім, цілком опозиційний Віктор Пінчук, обзавевшійся власної "Свободою слова" з Савіком Шустером на ICTV, сильний теж як завжди. У тому сенсі, що теми та гості програми, як експонати його приватної колекції сучасного мистецтва, хоч і численні, але відомі "по каталогу".
Словом, політики у телевізорі зі своїм постійним "входить - не входить, чудово виходить" представляють собою цілком несамовите видовище, хоча всім зрозуміло, що їх великий подарунок українському народу - повітряну кульку "помаранчевої" коаліції - лопнув. Тільки на відміну від казки про Вінні Пуха і всіх-всіх-всіх тут інший причинно-наслідковий зв'язок. Там кульку спочатку лопнув, а потім вже входив і виходив, а наші партійні боси всіх мастей його просто замучили. Збаламучений постійним маневруванням перманентно входять і виходять з переговорного процесу, телевізійний інформаційний потік і є сьогодні та каламутна водичка, у якій новітнім партократам належить зловити свою рибку. Що їм при цьому вдасться не замочити - вже, їй-богу, не цікаво. Ясно одне - вітчизняне ТБ перебуває у владі синдрому пролонгованих виборів. І виступає при цьому всього лише дзеркалом української революції. Тому що відсвяткувавши її перемогу, ми, здається, теж дещо поквапилися.
Анна Шерман, "ПРОФІЛЬ"