Українці перемогли кучмізм - переможуть і сепаратизм

Після деактуалізаціі Федералістичні ідей на Сході України, "імперія завдає удару у відповідь". Той же вид, тільки з боку. На Закарпатті та деяких російських ЗМІ знову намагаються підняти так званий "русинське питання", прив'язавши його до різних "науково-практичним" заходам.

Тим часом, "проблема" закарпатських русинів за своєю надуманості подібна спробам відокремити східних і південних українців від центральних і західних. Адже такі спроби ігнорують незаперечний факт, що східними та південними українці стали в історичному сенсі зовсім недавно, переселившись переважно з Центральної та Західної України.

Так само при першій зустрічі з історією лопається і так звана "русинська проблема".

Факти такі. У першій половині І тисячоліття слов'яни перейшли через Карпати й заселили території сучасної Закарпатської області, в значній мірі спорожнілі внаслідок подій Великого переселення народів. Населяло Закарпатті слов'янське плем'я білих хорватів. Білі хорвати, до речі, жили й по ту сторону Карпат, у сучасній Галичині.

У 907 році білі хорвати в якості союзників Київського князя Олега брали участь у поході на Константинополь. У 983 році білі хорвати обох сторін Карпат були включені до складу Київської держави князем Володимиром Святославичем.

Але вже в першій половині 11 століття почалося захоплення Закарпаття угорцями. Таким чином, всього лише кілька десятиліть Закарпаття було міцно пов'язане з Києвом. Правда, пізніше, в 13 столітті, кілька десятиліть Мукачеве з округою входив до складу Галицько-Волинського князівства.

Однак, етнічна дистанція між предками центральних українців (полянами) і закарпатцями (білими хорватами) виявилася такою незначною, що цього вкрай короткого строку виявилося досить, щоб в ідентифікації та самоназві закарпатські русини міцно співвіднесли себе з Київською державою. Слід зазначити, що в 11-12 столітті, коли закарпатців стали називати русинами, Руссю називалася лише Київ з околіцейфактіческі, Руссю в 8-17 століттях я так тільки в 1721 році) єв ась цього зв'язку. в поході на Константинополь. .

Взагалі, в 9 - 13 століттях Руссю називалася тільки Центральна Україна (сучасні Київська, Житомирська, Чернігівська та Черкаська області). З 13 століття Руссю стала називатися вже вся Україна. Скажімо, русинами до 17 століття називали себе кияни, чернігівці, полтавці, новгород-сіверці, усвідомлюючи своє більш ніж чітке відміну від "московитів". Також ще в 20 столітті русинами назвали себе галичани, буковинці й ті ж закарпатці. Наприклад, галичанин Іван Франко.

Нинішня Росія в 11-12 століттях, за часом поширення на закарпатців етноніма "русин", була залежною і досить глухий Залеської провінцією Київської держави. Руссю вона не називалася, чому існує величезна кількість історичних підтверджень. При всьому бажанні російських ідеологів, цьому неможливо знайти спростування.

Взагалі ж Московія стала називатися Росією тільки після приєднання України - власне Русі, остаточно покінчив з назвою Московія за царським указом тільки в 1721 році.

Тому спроби московських ідеологів прив'язати русинський самоназва закарпатців, що виникло в 11-12 століттях, чи не до Києву - "матері міст руських", а до Москви і нинішньої Росії, виглядають сміхотворно.

Адже навіть змінивши ім'я Ося Бендер не став справжнім сином лейтенанта Шмідта. Наука, в тому числі історична, з легкістю спростувала б такі його претензії.

Ціле тисячоліття асиміляції закарпатців не зруйнували ні їх етнічне самоназва, отримане з Києва, ні їхнє усвідомлення зв'язку з етнічними братами по той бік Карпат.

Закарпатські русини - це органічна частина українського народу, законсервувала і зберегла досить багато архаїчних рис часів Київської Русі. Тому серйозно говорити про сепаратистському потенціал Закарпаття в самому регіоні можуть тільки маргінали, та й то лише ті, кому за це заплатять.

Для науки очевидно, що українці як етнос мають досить унікальну для такої великої нації ступінь етнічної єдності. Це стосується і ідеології - незважаючи на потужний прес совєтизації сепаратизму і федералізму так і не вдалося стати "українською справою" - його не підтримують ні в одному регіоні Східної України, і, здається, навіть в Донбасі. Таким чином, федералізм і сепаратизм в Україні залишився долею етнічних меншіств, і то лише їх частин.

Навпаки, традиційно найбільш яскраві тези в українському суспільстві спрямовані до єдності і проти сепаратизму. Це стосується не тільки сучасності. Скажімо, послання дітям Київських князів Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха, універсали гетьманів Богдана Хмельницького та Петра Дорошенка відрізняються рідкісним антісепаратісткім пафосом.

А "Слово о полку Ігоревім" є, по суті, гімном антісепаратізма.

Ідеологічний пафос будь-якого українського по природі руху відрізняється яскравою апеляцією до єдності. Саме тому "великі коаліції" і блоки в українській політиці завжди успішні, будь то Хмельниччина, Рух початку 90-х або "Наша Україна" трирічної давності.

Вузьку партійність українці розглядають як частковість. Тому, для успіху політичного руху, може бути корисний рада - під час виборчої кампанія регулярно проводити інформаційні приводи учасниками коаліції з маніфестацією підтримки "спільної справи".

У конкретних українських умовах дивує те, з якою завзятістю Віктор Янукович просуває ідеї федералізму. Це може свідчити про те, що урок пройшов даремно, і Янукович навіть після Майдану не зрозумів український народ. Ще більш імовірно, що про федералізм Януковича просто попросили в Москві. Кремлю плювати на політичні перспективи Януковича, але не плювати на теми, які хоч якоюсь мірою здатні послабити Україну.

Очевидно, саме виходячи з такої мотивації московські політтехнологи втюхивал Януковичу перед торішніми президентськими виборами теми мови, розколу на Схід і Захід і т. д.

Однак, народна психологія - страшна сила, і ті політичні сили, які намагаються педалювати теми федералізації чи іншого роду розколи, чекають не менш болючі розчарування, ніж ті, які їх вже збагнули.

Олександр Палій, історик, для "Оглядача"