Відео дня
Український вибір Європи
Як відомо, говорити про "європейський вибір України" стало хорошим тоном серед всіх без винятку вітчизняних політиків. Навіть з числа тих, кого традиційно зараховують до "проросійські". Виняток являють собою хіба що комуністи - так деякі маргінальні квазі-комуністичні сили, начебто соратників Вітренко. При цьому мало хто замислюється про погляд з іншого боку - європейської. Навіть не в плані згоди на нашу євроінтеграцію - політичної фантастикою поки займатися не будемо - а хоча б у сенсі ставлення Європи до нашої внутрішньополітичної кухні.
В даний час велика частина проєвропейськи налаштованих наших співгромадян (особливо - з правого берега Дніпра) як і раніше знаходиться в блаженної впевненості, що європейці душі не сподіваються в нашої демократії. Ну, або хоча б у тому, що під цим терміном розуміється насправді. Тому як монополізація "бренду" "демократичні сили", досконала політиками зразка Тимошенко за мовчазної згоди ідеологів Партії Регіонів співвідноситься з істинним змістом цього найважливішого завоювання людства дуже слабо. Приблизно також, як світ і любов відповідали назвам провідних міністерств жахливого тоталітарної держави, виведеного в оруеллівська романі "1984". Нагадаємо, що Міністерство Миру займалося там безперервної загарбницької війною, а Міністерство Любові - політичним розшуком і тортурами політв'язнів.
Так і записні "демократи" поводяться, в кращому випадку, в якості "гегемонів" щодо тих, хто відзначається ними "не-демократами". Правда, повтору ТігрЮліних закликів п'ятирічної давності "обгородити Донецьк і Луганськ колючим дротом" поки не спостерігається - але, як кажуть, "ще не вечір". Чого тільки не зробиш в праведній та безкомпромісній боротьбі з "антиукраїнськими" і, відповідно, "антинародними" і "антидемократичними" силами, що мали нахабство в умовах необачно дарованого їм загального виборчого права привести до влади "ворога демократії".
Проте, подібних " дрібниць "" захисники демократії "в Україні зазвичай не помічають. І розраховують, що їх не будуть помічати і європейські політики, яких прийнято почитати друзями нашої країни. Ну як же - був адже Майдан, справжня, хоч і безкровна революція, як не крути - але порушення звичайних легітимних норм завоювання влади. І все це було санкціоновано Заходом - а на різні там юридичні "дрібниці" вирішено було "закрити очі".
Європейське "вето" на Майдан-2.
Тим більше справжнім "холодним душем" для українських, м-м, "демократів" стала майже одноголосна реакція США і Євросоюзу на підсумки останніх президентських виборів. Гаразд би там медвепутінская Росія підтримала Януковича - а то ж і інші світові лідери теж! Навіть господар перш беззавітно благоволив до помаранчевих квітам Вашингтона Барак Обама. І європейці теж хороші - незважаючи на спішне вступ Тимошенко в "Європейську народну партію", що об'єднує таких "китів", як Саркозі і Меркель, останні в лічені дні після другого туру привітали Віктор Федоровича з обранням. І це незважаючи на лічені три з хвостиком відсотки переваги, які "біло-сердечні" штабісти наперед пояснювали "масовими фальсифікаціями".
Але ж як сподівалася Юлія Володимирівна на "рімейк" 2004 року, як готувалася. І "цілком незалежного", але все одно, "рідного чоловічка" Онопенко очолювати Верховний Суд делегувала, і відповідну атмосферу "Це є наш останній і рішучий бій" в суспільстві нагнітала. А вийшов облом. Тобто, звичайно, нашкребти грошенят для наймання Майдану-2 ЮВТ ще б могла. (Справжній Майдан, правда, не вийшов би ніяк - його колишні ідейні борці давно розчарувалися в безжально "кинули" їх кумирах). Але й то хліб - особливо з урахуванням того, що велика частина жителів столиці все-таки підтримала "жінку з косою". Не секрет адже, що ще однією особливістю "демократії" зразка ЮВТ є теза: "У кого Київ - у того і Україна", без особливого врахування думок цієї самої решти України.
Але - дільце не вигоріла. Запам'ятувала ТигрЮля про те, що нормальна "кольорова революція" проходить тільки при серйозній політичній підтримці ззовні. Хоча б для подальшого визнання її переможців - без якої вони перетворюються на звичайних бунтівників. А підтримки-то цієї так і не послідувало.
У чому ж справа? Невже європолітики (і навіть їх американські колеги) раптово прозріли в істинної суті властолюбної дамочки, цинічно використовує святі поняття лише для того, щоб прийти до влади - після чого відразу ж не менш цинічно ними "підтертися"? Повністю, звичайно, такого варіанту виключати не можна. Але, взагалі, можна помітити, що "демократія" без лапок - продукт найчастіше "для внутрішнього споживання" самих європейців і американців. А за межами "першого світу" - вже як вийде.
Чи зможе прозахідний лідер "країни, що розвивається" утриматися в її рамках - слава Богу. Не зможе - ну так що ж, головне - щоб людина була хороша. Навіть якщо він, як Саакашвілі в 2008 році розганяє мітинги опозиції з такою жорстокістю, яка коштувала б західному політику кар'єри, а то і свободи. Та до того ж, м-м, "спостерігає" дивні раптової смерті своїх супротивників, начебто Бадрі Патаркацишвілі навіть далеко за межами країни, в Туманному Альбіоні. Так що, переможи другому турі Тимошенко, думається, її перемога була б визнана світовим співтовариством не менше синхронно, ніж Януковича. Навіть Росією - з прем'єром якої полум'яна патріотка з косою взаємовигідно співпрацює, починаючи з 2005 року. Але от санкції на "Майдан-2" від своїх однопартійців з євростолиці несамовита претендентка так і не отримала.
Іспит на демократію
І все-таки, чому ж настільки в кращу сторону змінилося ставлення європолітиків до лідера Партії Регіонів? У першу чергу, звичайно, виходячи зі звичайної прагматики. Будь-яка революція хороша в "гомеопатичних" дозах, бажано, при як можна більш короткому терміні її "експозиції". Інакше романтичне "очищення суспільства" загрожує виродитися якщо не в повномасштабну громадянську війну - то вже розруху точно.
В принципі, Майдан в сенсі корінного зламу підвалин як мінімум управлінської еліти закінчився восени 2005 року. Коли після спровоцірованого Тимошенко "корупційного скандалу" щодо "любих друзів", Ющенку довелося спертися на майже загнаного в кут Партію Регіонів. Підсумком стало блискавичне падіння рейтингу як особисто Віктора Андрійовича, так і помаранчевої ідеї в цілому. Не так щоб дуже катастрофічно - але сили супротивників знову зрівнялися. А Янукович знову повернувся до статусу впливового українського політика.
"Іспит на профпридатність" в європейському сенсі був зданий їм в 2006-2007 роках, коли прем'єрство Віктора Федоровича аж ніяк не ознаменувалося якимось міфічним "паханізмом" - зате принесло чималий зростання економіці. Та й пішов лідер "донецьких" після мінімального програшу на виборах цілком по-європейськи, спокійно і солідно - не в приклад свою нібито "демократичної" конкурентці, яку днями довелося ледь не "виносити" з будівлі Кабміну.
??Але і в опозиції Партія Регіонів довела, що зберігає значний вплив на українське суспільство в цілому - про що свідчить успіх з блокування "наполеонівських" планів Ющенко-Тимошенко-Яценюка з втягування країни в НАТО. Що загалом-то і є "демократія" - розуміється не як набір гасел на свою підтримку, з метою протягнути себе кохану в головне крісло країни - а опора на людей.
Все це переконало європейців відмовитися від міфу про те, що позиція конкурента Ющенка на виборах 2004 року була сильна лише підтримкою "злочинного кучмізму" і гвалтування волевиявлення електорату шляхом виборчих фальсифікацій. Тим більше, що його вплив зберігся незважаючи на жорстокий "післямайданних" пресинг. А реальну силу поважають - як мінімум, при дотриманні останньої певних формально-демократичних норм. І якщо опоненти цієї сили нездатні перемогти в чесній передвиборній боротьбі - Заходу немає ніякого резону і далі сприяти розколу країни через бажання любителів тріскучих фраз про "європейський вибір" завоювати абсолютну владу.
Подарунки за чужий рахунок
Взагалі, підтримка "помаранчевої революції" спочатку була переважно американським проектом. Європейці солідаризувалися з Вашингтоном переважно "за компанію". Ну і злегка через власні зрослих амбіцій "Сполучених Штатів Європи", "право мають" влаштовувати вигідні для себе геополітичні розклади хоча б у державах під боком.
Але американці-то, якраз, з самого початку були прагматиками, і ставили перед собою реальні цілі, згідно власним можливостям, включаючи фінансові. Україна за президента Ющенка бачилася Бушу "передовим плацдармом" для стримування Росії, важливим елементом "пояса кольорових революцій" зразка Грузії. Так що максимальна "благодійність" США щодо Києва полягала хіба що в бажанні скоріше прийняти його в НАТО. Але вже для хоча б часткової компенсації різко підскочили через нову політики Ющенка цін на російський газ в багатющій скарбниці Вашингтона грошей не знайшлося. А реальні вигоди - у вигляді тієї ж "євроінтеграції" - обіцялися американцями за чужий рахунок. За рахунок Європи, тобто.
Сама ж Європа повною мірою відчула на собі мудрість іронічного афоризму: "Перш, ніж задумати бажання, подумай - а раптом воно здійсниться?" Здавалося б - ось воно щастя, Україна залізною рукою виведена з орбіти московського впливу, грізний привид відродження "імперії зла - СРСР "відступив остаточно. Але тут виявилось, що радіти особливо і нема чому. Окрім, хіба що, майже щотижневих візитів Віктора Андрійовича в євростолиці з настирливим вимогою якнайшвидше прийняти Київ до Євросоюзу. Через що, зрештою, скажімо, канцлер Німеччини Ангела Меркель останні роки віддала перевагу буквально слідувати протоколу - і залишати сумнівне задоволення розмовляти з українським гостем його колезі-президенту, нічого в ФРН реально не вирішального.
Зате перебої в постачанні російським газом в зимові місяці через майже щорічних російсько-українських "газових воєн" змушували задуматися про ціну "нової української політики" навіть самих далеких від політики європейських обивателів. Що, зрештою, і остаточно визначило катастрофічний провал євроатлантичної інтеграції Києва на Бухарестком саміті НАТО - Європа не захотіла ні сваритися з Росією, ні "ламати через коліно" впливову українську опозицію на чолі з Януковичем. Бідність - не порок, а ... злочин!
Взагалі, весь цей час українські демократи ніяк не могли зрозуміти, що "вхідний квиток" в європейське співтовариство, після першого періоду розширення Євросоюзу, нині полягає лише в одному - підтягування рівня життя в країні-кандидаті хоча б до рівня небагатих країн ЄС. Всі інші "гріхи" - у вигляді корупції, "непрозорості" та іншого можуть бути прощені (як, наприклад, щодо аж ніяк не блискучою формальної демократією Туреччини), а бідність - ні. Тому що за неї доведеться розплачуватися багатим країнам спільноти, їх громадянам, зрештою - а кому сподобається така благодійність?
І не варто за це зневажати наших сусідів. Наприклад, чи багато наші співгромадяни жертвують коштів на допомогу, скажімо, голодуючим дітям Африки? Та навіть і реальному безробітному або хворому сусідові, ледве зводять кінці з кінцями? А проблеми України для Європи виглядають приблизно також. Ну про яке "європейському" рівні життя можна говорити, якщо середня зарплата навіть в благополучному Києві не дотягує до посібника безробітного в нормальній європейській державі? А якщо згадати про жебрацьких зарплатах "бюджетників" - так і поготів.
"Останнім цвяхом в труну" ілюзій українських євроінтеграторів, безсумнівно, став вибухнула економічна криза. Навіть багатій Америці стало не по кишені утримання численної імперії своїх сателітів. Тому віце-президент Джо Байден в ході осіннього візиту в Київ ввічливо і попередив Ющенка про те, що в його послугах "наглядача" за американськими інтересами по країнах СНД Вашингтон більше не потребує. Але, виявилося, що і Європа не особливо потребує послуг більш "проєвропейської", ніж її до мозку кісток проамериканський "заклятих друг", Тимошенко. Ну, прийди вона до влади - знову почнуться канюченням членства в ЄС, або, хоча б, "безвізового режиму". Кому треба це напружує "дежавю"?
До слова сказати, тут вже порушуються інтереси навіть начебто об'єктивних союзників Києва по проамериканському "клубу" - східноєвропейських країн. Адже це їх громадяни нині можуть абсолютно вільно відбирати роботу у своїх колег з держав багатою "старої Європи" - приїжджаючи туди як двірників, сантехніків, будівельників та іншої малокваліфікованої робочої сили. А Хлинов туди ж бурхливий потік абсолютно легальних трудових мігрантів з майже 50-мільйонний України? Виникне конкуренція, безробіття - а кому це треба?
Про елітах же багатих європейських країн і говорити нічого. Вони нині з жахом думають - чим закінчиться для курсу євро (та добробуту власного електорату) гігантські бюджетні дефіцити Іспанії, Італії, Греції. Громадян останньої в німецьких ЗМІ нині йменують найчастіше "пройдисвітами" і "дармоїдами". І в Берліні, Парижі, Брюсселі найменше горять бажанням збільшувати число "бідних родичів" ще й за рахунок величезної за європейськими мірками України.
Так що, не буде особливим перебільшенням сказати, що перемога Януковича на виборах була сприйнята в європейських правлячих колах з неприхованим полегшенням . Це ж скільки виграшних піар-позицій можна закрити на цьому грунті. Мовляв, дивіться - які ми демократичні, визнали перемогу нашого недруга і заклятого "русофіла". З іншого боку, цим же "русофільством" можна пояснити своїм Розпропагандовані місцевими ЗМІ співгромадянам, чого Україна досі не приймають до Європи. Набагато приємніше адже усвідомлювати себе не скупуватими прагматиками - а прекраснодушними романтиками в дусі: "Ми б і раді вас прийняти - але, на жаль ..."
Зате тепер євростолиці НЕ будуть вимотуватися риторичними благаннями Києва "ну прийміть ж нас скоріше!". Новий президент займеться тим, чим і завжди - спробою зрозуміти економіку, а з нею - і "європейськість" країни. Чи вийде у нього це - важко сказати. Але те, що це ніколи не виходило у Тимошенко, здатної лише на популістка подачки за рахунок кредитів - можна сказати точно. І європейські політики про це теж непогано обізнані.
Так що, не тільки вибір українців (а тим більше, не "фальсифікації" і "зомбування Південного Сходу) визначили наш нинішній політичний розклад. Він виявився, як не можна краще, відповідним глобальним і європейським політико-економічним реаліям. Інший результат лише продовжив би паразитування безплідних "євроінтеграційних" ілюзій у вітчизняному суспільній свідомості - при одночасному усе більшій відсунення реальних європейських перспектив України.
Карикатура Ігоря Лук'янченка, "Параска.інфо"