Косівський "цвях" в "труну" Гельсінської акту. Частина 2

Продовження

Частина 1 читайте тут . "суверенітет МІСЦЕВОГО ЗНАЧЕННЯ" Звичайно, вищеописані радіальні сценарії, швидше за все, не скоро здійсняться. Точно також, як в даний час неможлива "третя світова війна" між НАТО і Росією через Косово. Москва, незважаючи на зрослу могутність, значно порозумнішала з 1914 року, і більше не бажає настільки ж по дурному "підставлятися" через проблеми з "братами-сербами". Велика частина з яких жадають вступу до ЄС, а значна частина - ще й лає Кремль за його "антизахідність". Тому команда Путіна-Медведєва вибрала набагато більш вдячний спосіб "допомоги братньому народу" - покупки у Белграда місцевої газорозподільної мережі та проекту газопроводу "Південний потік" по дну Чорного моря, через Болгарію та Сербію до Італії - природно, в обхід України. Проте , повторювати слідом за країнами НАТО "Косово не повинно розглядатися як прецедент" було б верхом наївності. Ну не логічно це - ще з часів Сократа людство звикло виводити з одиничних фактів якісь загальні поняття, які і стають "керівництвом до дії". Якщо ж абстрагуватися від конкретного випадку з Пріштіною, ситуація виглядає наступним чином. Національна меншина (представники якого, до речі, мають власну державу Албанію - зовсім поруч), спочатку переслідуване більшістю за сепаратизм, отримує допомогу від недоброзичливців своїх "патронів" - і, зрештою, відділяється від колишньої країни. А таких прикладів на пострадянському просторі більше , ніж достатньо. Найбільш ранній з них - Нагорний Карабах, формально частина Азейбаржан, давно анексувати Вірменією і стала фактично її частиною. За допомогою захопленого у сусіда так званого "Лачинского гуманітарного коридору" - через який успішно надходить не стільки гуманітарна допомога, скільки солярка для вірменських танків і боєприпаси для тамтешнього "експедиційного корпусу". До речі, азербайджанці з Карабаху вигнані ще 20 років тому - точно також, як і більша частина сербів з Косово. Грузія має цілих дві "гарячі точки" подібного роду - Абхазію і Південну Осетію. Обидві поки невизнані республіки всім світів на дух не переносять мінливі по американській вказівкою диктатор-президентські режими в Тбілісі, мають власні парламенти, уряди й армії. А також - розквартировані в них "миротворчі сили" Росії, яка визнала їх після грузино-осетинської війни серпня 2008 року. Сили ці служать надійною гарантією від можливих військово-об'єднавчих потуг Грузії, президент якої Михайло Саакашвілі неодноразово оголошував про нетерпимість даній ситуації. ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ Точно така ж ситуація з Придністров'ям, відстояти свою фактичну незалежність від Кишинева зі зброєю в руках. У 2007 році там, до речі, був проведений референдум про незалежність - результат якого Євросоюз і США, природно, не визнали. Ну так вони і вибори в Росії регулярно оголошують "недемократичними" - але що з того змінилося для росіян і їх еліти? Так і у випадку з визнанням суверенітету "молодших партнерів" Москви - навряд-чи тепер хтось сему завадить. Звичайно, на Заході підніметься хвиля критики - але, думається, навіть тамтешні жителі підсвідомо розумітимуть - на "єдині стандарти" після Косово вже не сошлешься. Так що "зелене світло" перекроювання світу включили на повну - і в цьому видно явний стратегічний прорахунок Вашингтона. Хоча - як знати, може це і не прорахунок - а далеко йде хитра комбінація? Якщо згадати тезу економістів та істориків про те, що "Америка повністю позбулася Великої Депресії тільки в ході Другої світової війни, завантаживши військовими поставками свою промисловість" - чому б і нині Вашингтону не розіграти "військову карту" для виходу з нинішньої кризи? Краще, звичайно, не за сценарієм глобального протистояння наддержав з самогубною ядерною війною - а з масою локальних конфліктів. Де або "маленькі, але горді гноблені нації" боротимуться проти "антигуманних гнобителів" за незалежність - або трохи більші за розміром, але теж "горді нації" настільки ж беззавітно відстоюватимуть свою територіальну цілісність від "підлих сепаратистів". Природно, "маленькими, але гордими" будуть числитися друзі США, а "підлими" - друзі американських недругів, в першу чергу Росії. Різниця, звичайно, як між "нашими розвідниками" і "іхніми шпигунами". Але, в принципі, ці філологічні дрібниці не так вже й важливі - головне, щоб воюючі сторони потребували американському зброю і дипломатичної підтримки. Тим більше, що американська армія - найпотужніша у світі, під шумок можна і власні інтереси повирішувати. Типу там захопити контроль над слабенькою у військовому сенсі, але багатою на стратегічну сировину країною, на манер Іраку. А гроші, одержувані зоряно-смугастими корпораціями, завдяки яким "маленькі американці" знову зможуть міняти кожні рік-два автомобіль, брати в іпотеку особнячки, які у нас можуть дозволити собі ну дуже небідні люди - зміцнять і тамтешню економіку, і стабільність режиму у Вашингтоні. Звичайно, це буде "бізнес на крові" - але ж ще знаменитий і практичний римський імператор Веспасіан, що оподаткував місцеві туалети, на скептичний питання власного сина коротко відповів: "Гроші не пахнуть". КУДИ НЕ кинь - всюди КЛИН Але, мабуть, в найважчому становищі опинився офіційний Київ. Адже інакше, ніж "підкладена свині" вчинок його західних партнерів назвати складно. Тому як в Україні ситуація схожа з югославської до найменших деталей. Сама "дрібна" небезпека - це, звичайно ж, Крим, абсолютно чужий переконанням "глав-пасічника", останні 5 років виконував обов'язки президента України, про існування в країні "єдиної української нації". Втім, якщо навіть кримчани не поставлять найближчим часом питання про незалежність - через кілька десятків років його можуть підняти кримські татари. Адже вони теж, за прикладом своїх косовських "братів-мусульман" відрізняються великою кількістю дітей у своїх сім'ях - на тлі вкрай "економних" в цьому сенсі росіян та українців. Нагадаємо, що в Косово албанці становили більшість краю саме за цим механізмом - серби там попросту "вимерли", не встигаючи в темпах зростання свого народонаселення. Так що, якщо в найближчому майбутньому татари стануть становити значну частину населення Криму - вони зможуть приступити до виконання програмних цілей свого Меджлісу - про перетворення півострова в "держава кримськотатарського народу". Само собою зрозуміло, остаточне рішення з цього приводу, звичайно ж, буде приймати не Київ - а НАТО, як і у випадку з Косово ... А небезпека велика - можливе самовизначення російськомовного Південно-Сходу в цілому. Свого часу, війська "атлантистів" готові надати помаранчевому Києву підтримку - все спільні навчання з військами блоку на Україні проходили саме за сценарієм придушення сепаратизму. Втім, і тоді ці "акції натовської солідарності" носили, в основному, декларативний характер. Адже Росія знаходиться значно ближче, та й американці після В'єтнаму ніколи не вплутуються в війни, чреваті великими втратами - собі дорожче. Навіть "яструб" Буш не кинувся стрімголов на допомогу своєму союзнику Саакашвілі, коли російські літаки звертали в прах грузинську військову інфраструктуру укупі з бойовим духом грузинської армії в серпні 2008. А про Обаму і говорити нічого. А вже тепер, коли нове керівництво Києва відмовило НАТО в "зворушливу дружбу", закріпивши в законі позаблоковий статус України - навіть прохання про таку "допомогу", схожою на інтервенцію, малоймовірна. Правда, в силу приходу до влади ставлеників Південного Сходу значно менш вірогідною стала і перспектива місцевого сепаратизму. Але ж коли в українській політиці була якась стабільність? Якщо в Києві "карта ляже по-іншому" в ході чергового Майдану - як знати, чи не повториться фарс Сєвєродонецька-2004 більш серйозною драмою? Втім, незалежно від конкретного вибору Києва своєї позиції, від нього вже ніщо не залежить. Світ вступив у нову фазу, де місце нехай декларативного "міжнародного права" зайняло "право сили", і боротьба великих держав за розділ сфер впливу - в якій Україні відведена незавидна роль "статиста".