Мать вашу!

Мать вашу!

"У матчі" Динамо "-" Рома "поміняли чорно-білий м'яч на помаранчевий. Кияни виграли ". Це рядки з інформаційного повідомлення "Української правди". Такого символізму, який пережила Україна під час Помаранчевої революції, нація не бачила ніколи. Досить було з'їсти апельсин, щоби стати учасником Майдану, або вдягнути помаранчевий светр і перетворитися на борця за свободу і незалежність.

Відео дня

Сніжним і тривожним ранком листопада 2004-го я їхала до нашого офісу на бульварі Лесі Українки. Віктор Ющенко ще десь проводив переговори з Кучмою і Януковичем. Включений телефон приніс купу sms-ок про маневрування внутрішніх військ під Києвом, російське ТБ повідомило, що людей на Майдані стає менше ... І раптом мало не під авто вилетіла кумедна та кудлата зграя безпритульних капловухих собак. Вони бадьоро й радісно перекидалися в першому снігу. На шиї в кожного пса була пов'язана помаранчева стрічка Нашої Революції. Поряд прошурхотів колесами чорний Lexus з саморобною наклейкою на дверцятах і вікні "Гарячий чай". Я зрозуміла: ми перемогли!

... Потім. Що було потім? Була надія і впевненість. Завтра все буде добре. Ну післязавтра, в самому крайньому випадку. Але все-таки щось не так сталося відразу. 2005. Пів на другу ночі. Пинзеник і Терьохін у мене в кабінеті на 7-му поверсі Будинку уряду. Реекспорт нафти. Роман Зварич. Якісь мільйони доларів. Міністра економіки не пускають до секретаріату президента. Петро Порошенко дає доручення уряду ... "Навіщо ви чіпаєте російських нафтотрейдерів?", "Навіщо стільки прес-конференцій, Юлія Володимирівна?", "Юлія Володимирівна, ви створюєте образ сильного дієвого прем'єра і слабкого безхребетного президента ..." Зателефонував Турчинов: "Керівництво не хоче скандалів і забороняє займатися" РосУкрЕнерго "... Прес-конференція Зінченка ...

Як же можна було так глумитися над Майданом. Через що? За які цінності? Майдан дав нації заряд на сто років. Його змарнували за кілька місяців. Бездарно і грубо.

Десь у Полтавській чи Хмельницькій області той самий дядько, що простояв два місяці на холодному Майдані і радів як дитина помаранчевим кулькам та підтанцьовував "Гринджолам" ("Разом нас багато ..."), включав новини, дивився, як учорашні герої революції та польові командири регресують до банальних чиновників та тилових щурів, і вимикав телевізор зі словами "Мать вашу!".

Учасник французького руху Опору під час Другої світової війни Жан Поль Сартр написав колись: "Ніколи ми не були такими вільними, як під час фашистської окупації". Ми - учасники Помаранчевої революції, також були вільними, чесними і справедливими у своїй боротьбі. Нас об'єднала революція, об'єднав Майдан, але чомусь роз'єднала спільна робота, яку ми мусили виконати, давши клятву людям.

Дійсно, дуже важко було робити цю революцію. Але в тисячу, в мільйон разів виявилося складніше зберегти її здобутки, здійснюючи владу. Я от думаю: можливо, Будинок уряду і секретаріат президента варто перемістити на Майдан географічно? Може, є там щось таке, що наповнює позитивною енергетикою, що не дає говорити неправду? Майдан - точка совісті нації.

Петро Олексійович на сцені Майдану плакав, як мала дитина, від радості і захоплення, коли мільйон голосів співав національний Гімн. Хіба він прикидався чи натирав очі цибулею? Та ні, не думаю. Тоді на Майдані все було щиро. Все було чесно. Чому ж тоді все пішло не так і не туди, коли ми зняли помаранчеві стрічки і пішли з Майдану - хто на Грушевського, хто на Банкову? Чому ж так швидко висохли сльози радості на наших обличчях? Чому тепер мокрими були не очі, а руки, спітнілі від нечистих грошей і сумнівних проектів? Чому неповторна лірика революції перетворилася на графоманство нової влади? Чому так швидко наші брати і сестри з Майдану стали "електоратом Тимошенко" і "електоратом" Нашої України "? Хто виграв від цього? Хто переміг?

У нас був шанс. Чи втратили ми його остаточно? Ні, ні, ні і ще раз - ні! Я готова повторити це для кожного з нас - 48 мільйонів. Не ми створили Майдан. Майдан створив нову реальність, нову Україну. А тому я готова персонально підняти руки тим, у кого вони опустилися. Я хочу повернути надію тим, хто зневірився. Кожен з нас повинен стати Жерцем Майдану. Сто раз покаятися, сто разів пробачити, сто разів почути один одного.

Річниці Майдану не буде. На революції людей не звозять автобусами за рознарядкою профкому чи партійної організації. Революції не мають тарифів: 20 гривень за годину (30 - з прапором, 40 - з мегафоном). Такі речі відбуваються раз на сто років. Вони не режисуються і не повторюються. Але можна відродити нашу єдність, можна повернути надію, можна відкопати в наших душах під мотлохом взаємних образ та наскоків те, що сплітало тоді наші руки, те, що об'єднувало величезним помаранчевим шаликом, привезеним Русланою з Європи. Європи, яка завмерла в захопленні від України.

Я закликаю вас, усіх моїх соратників і побратимів. Вас насамперед, Вікторе Андрійовичу! Давайте не святкувати цю річницю Майдану. Не ходити на телебачення. Не грати на публіку і не пускати театральну сльозу на екранах телемоніторів.

Давайте в цей день просто зустрінемося. Без телекамер і журналістів, без прес-релізів і анонсів. Давайте сядемо разом і просто пригадаємо, як це було. Давайте ще раз спробуємо пережити те, що ми разом пережили тоді. Давайте повернемо шанс людям.

Я впевнена, у нас все вийде, ми все подолаємо. Коли-небудь ми будемо згадувати сьогоднішню драматичну політичну ситуацію в державі, як нетривале непорозуміння. Адже можна здолати команду Ющенка, можна наїхати на "команду Ющенка", але нікому не вдасться перемогти Майдан, обдурити історію. Можна знизити рейтинг і втратити імідж, але знищити і забути дух Майдану не дозволено нікому!

Сьогодні при владі інші люди. З іншими цінностями і прагненнями. І навіть їх змінив Майдан, навіть вони не можуть сьогодні діяти так безоглядно та самовпевнено, як до нашої революції. Вони цього ще не розуміють. І в цьому - наша сила, наша віра, наша правда.

... Віце-прем'єр Клюєв розпорядився замалювати революційні гасла на будівлі Головпоштамту на Хрещатику. Бідні й наївні. Вони так і не зрозуміли, що замалювати історію не можна, неможливо заляпати фарбою силу волі і мужність тих людей, які їхали два роки тому до Києва через міліцейські "їжаки", бар'єри та перепони.

Мені боляче дивитися хроніку Помаранчевої революції. Мені прикро, що ми втратили два роки. Але я знаю, що рано чи пізно, а краще - швидше, все, про що ми мріяли на Майдані - втілиться в життя. Майдан - це назавжди. Дороги назад немає, як би його хто й шукав. Майдан дав людям сміливість і хоробрість бути людьми.

Тому що сьогодні кожен з тих, хто стояв на Майдані, готовий підписатися під словами чудового журналіста Валерія Панюшкіна з московського "Коммерсанта", написані тоді, в тривожному листопаді 2004-го: "Я сиджу в номері київського готелю і боюся, що яка-небудь гнида віддасть наказ стріляти. Але зараз я допишу, вийду на Майдан і перестану боятися ... "