Ніна Матвієнко. Репертуар для ангелів "золотого віку"

Будуть збирачі фольклору, будуть доктори філологічних наук та мистецтвознавства з фольклористики, будуть виконавці та стилізатори народних пісень. Але не буде природних носіїв.

Сучасна людина вже не та, що раніше, — сучасна людина втратила повноту буття — органічну цілісність існування. Відірвана від традиційної культурної матриці прогресом, освітою, інформаційною сферою — телебаченням, газетами, Інтернетом, така людина або пристає до інтелігенції, або перетворюється на жлоба. Попри всю несхожість, це два різновиди смерті органічної людини.

Інтелігенція створила для себе свою рефлексивну міську культуру, для жлобів є кітч та маскульт. Традиційна ж культура — явище іншого порядку. Насправді, це не довершене естетство, як часто здається інтелігентам із позитивістською свідомістю, а залишки магічних ритуалів. Колись у добу, яку тепер прийнято називати "Золотим Віком", ці ритуали цілком свідомо передавалася з покоління в покоління жрецькою кастою, але після кризи цієї касти процес став несвідомим — од ритуалів лишилися тільки уривки, уламки та обрядові пісні. Проте середньостатистична сільська бабуся є людиною з органічним та цілісним світоглядом — вона залучена до магічного Всесвіту, тоді як навіть найрозумніший міський інтелігент позбавлений подібної органічності.

У сучасному ж світі народна культура — це вже не так культура сільських дядьків та бабусь, як культура міської інтелігенції. Але остання схильна розуміти традиційну культуру поза сакральним контекстом — як підставу для національної консолідації, як засіб виховання патріотизму.

Сучасний світ — він жорсткий, жорстокий, безжалісний, він не залишає місця для світлих почуттів та зворушливих сентиментів, він не залишає ніші для села та традиційної народної культури. З точки зору держави нового типу — "держави-корпорації" — традиційне село з усім народним космосом — це зайвий мотлох, що лише споживає такі дорогоцінні нині енергоресурси та потребує чималих капіталовкладень в соціальні програми.

Великоруську деревню як цілісне і органічне явище знищили ще у 1960–1970-х; епітафією цій культурі стала російська "деревенская проза" (Віктор Астаф’єв, Василь Бєлов, Валентин Распутін, Василь Шукшин, Федір Абрамов, поет Микола Рубцов). Останні десятиліття великоруську деревню, особливо північну, "нечорноземну", вже ніхто не розглядає як людський ресурс — як будівничих актуального життя. Розглядають хіба як "трущобних людей", зиску від яких менше, ніж витрат на їхнє утримання.

Смерть східноукраїнського села — не як сільськогосподарського виробника, а як середовища органічного існування органічної людини, як середовища, що має перспективи самодостатнього розвитку, була відкладена у часі. Але десь приблизно на початку 1990-х, разом із розвалом Радянського Союзу, стало очевидним, що ані традиційне село, ані радянське колгоспне село не мають перспектив існування у нових соціальних реаліях. І що епітафією цій культурі, можливо, залишаться компакт-диски Ніни Матвієнко.

Людям сільського походження властиве циклічне розуміння часу — ніякими Апокаліпсисами їх, як правило, не залякаєш: "Все минеться, все якось буде", — люблять вони говорити. Навпаки: міським людям властиве лінійне сприйняття часу, на підсвідомому рівні вони знають: Кінець буде — Армагеддон десь поруч! Уродженка житомирського села Ніна Матвієнко не вірить в майбутнє, в її розумінні Кінець (головною ознакою якого для неї є смерть традиційної культури) вже прийшов. Тому найкраще, що можна зробити зараз, — це зафіксувати цю музику у пам’яті слухачів та на компакт-дисках, а також спробувати продовжити їй життя в сучасному культурному процесі — за допомогою консервативно-революційної стратегії просування. Можна зробити її модною в молодіжному середовищі — за прикладом Олега Скрипки та Тараса Грималюка.

Примітно, що музичне покоління, до якого належить Ніна Матвієнко, а це Ігор Поклад, Володимир Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук, вокальний ансамбль "Мрія", ВІА "Кобза", білоруські "Песняры", — прийшло в культурний процес з принципово новою настановою — поєднання народної традиційної пісенної культури та актуальних музичних тенденцій на кшталт "The Beatles". Їхні фолк-рок та етно-поп стали антитезою щодо естетики української естради 1960-х (Платон Майборода, Ігор Шамо, Олександр Білаш, Степан Сабадаш) з її орієнтацією не на народну пісню, як багато хто помилково вважає, а на український романс, латиноамериканську музику, Френка Синатру та французький шансон.

У справі фіксації народної культури можна піти ще трохи далі: закласти саме такий народно-автохтонний варіант української музики в якості "еталонного" зразка в освітню систему (на противагу радянській псевдонародній "шароварщині"). Примітно, що улюблений тип співу Ніни Матвієнко — a’capella, баян же в її сприйнятті — це щось на кшталт "адської машини" міщанського прогресу або колгоспно-радянського квазі-фольклору. Мабуть, Ніну Матвієнко можна було б розкрутити по всьому світі — приблизно за тою самою моделлю, що свого часу Сезарію Евору. Та не сталося. Вона, між тим, не дуже й переймається. Або виду не подає.

Спостереження над народною музикою підводять до вкрай важливої філософської дилеми: чи в сучасному світі треба обирати між прогресом та "Золотим Віком", між актуальністю та органічністю? Чи можна якимось складним чином поєднати ці, здавалося б, несумісні речі в постіндустріальному житті?

Поки відповідь така: поєднати можна, але це вимагає не лише екологізації середовища існування і антиглобалістського курсу на побудову "всесвітнього села" замість "всесвітного мегаполісу". Це вимагає нової людини, яка б поєднувала в собі органічний світогляд та рефлексивність міських інтелектуалів. Але чи є ніша для таких людей в сучасному світі — це питання без відповіді.

…Коли співає Ніна Матвієнко, хочеться плакати.

І не лише тому, що в її піснях виявляється надмірність людського буття і ота сама туга за "Золотим Віком". І не лише тому, що весь тварний світ, увесь Космос пронизаний невидимими вібраціями і що найкращими співцями є ангели.

Місія Ніни Матвієнко суто жрецька — відновлювати в сучасних та майбутніх людях оте гостре відчуття органічності, відчуття Всесвіту як повноти божого творіння. Дати їм побачити неземні світи та почути гармонію небесних сфер.

Можливо, через це, коли співає Ніна Матвієнко, хочеться плакати?

Андрій ОКАРА

Читайте також: Ніна Матвієнко: "Ніби сидиш на острові, який підточує вода"