Країна без "плану Б"

Вважаю, що Україна не забуде сьогоднішнього ПП у Вільнюсі ще довго. Справа не тільки в Евромайдане, а й у вагомих суспільних очікуваннях. У сучасному світі зовнішньополітичні кульбіти, подібні українському, не проходять безслідно.

Блискуча ізоляція Віктора Януковича у Вільнюсі була підкреслена тим фактом, що про неготовність підписати Угоду про асоціацію з ЄС керівництво нашої країни повідомило європейським партнерам за тиждень до саміту "Східного партнерства". Ситуація виглядає, м'яко кажучи, дивною: президент держави з значними повноваженнями допомогою юридично мізерного рішення уряду здійснює різкий зовнішньополітичний розворот.

У результаті Віктор Янукович опинився в положенні гірше губернаторського: в ЄС настійної вимоги Києва на паузу в євроінтеграції не зрозуміли, а в Кремлі, схоже, на повному серйозі обговорюють перспективу інтеграції Віктора Медведчука в якості свого намісника в систему української влади. Інакше який сенс так тісно інформаційно прив'язувати лідера "Українського вибору" до його куму Володимиру Путіну?

Як виявилося, не тільки Юлія Тимошенко, але і її давній політичний опонент, вважає за краще діяти без "плану Б". З точки зору електоральної нове опускання країни на геополітичний шпагат виглядає для Януковича практично не небезпечним, оскільки на південному сході країни у нього не з'явилося нових конкурентів. Але президенту в будь-якому випадку доведеться враховувати фактор Евромайдана, учасникам якого розвиток подій у Вільнюсі доведеться не до душі.

Віктору Федоровичу, та й Володимиру Путіну, варто усвідомити, що старі еліта і правила гри поки несміливо, але все активніше витісняються новими, поки несистемними громадськими рухами. Це не опозиція, відносини з влади якої більше нагадують "боротьбу нанайських хлопчиків", це поступово наростаючий вплив на суспільні процеси "покоління незалежності" - молодих людей, народжених після 1991 року.

Україна (принаймні, така сьогодні офіційна версія) не збирається повністю відвертатися від Європейського Союзу. Зближення з Митним союзом, де всі ходи можливі під диктовку Москви, виглядає малоймовірним. Фінансово виснажена підготовкою до проведення Олімпіади в Сочі Росія не здатна запропонувати Україні масштабні грошові вливання, та й ставлення до України в Кремлі в кращому випадку поблажливе. Тому офіційному Києву варто перепочити, оглянутися по сторонах і спробувати врятувати нараставшую до останнього часу зовнішньополітичну суб'єктність.

Очевидно, що в сучасному світі тактика інтеграції у форматі лихий кавалерійської атаки неможлива. Українцям впору згадати про козаків - самої кваліфікованої піхоті свого часу. Керівництву країни слід взяти на озброєння їх досвід і підготуватися до тривалої облоги структур, в які Україна планує інтегруватися. Приміром, саме час відновити посаду віце-прем'єра з питань європейської інтеграції з відповідною структурою, необхідної для проведення ефективних переговорів з ЄС.

Очевидно, що одними зусиллями державної влади добитися бажаної євроінтеграції буде непросто. Необхідна і копітка робота структур громадянського суспільства, вже зафіксували взаєморозуміння з європейськими колегами. Є і ще один момент: у зближенні з Європейським Союзом вельми зацікавлені генерали українського бізнесу, яким належить фінансувати не тільки аналітичні структури, але і лобістів, здатних стати українськими шерпами в кулуарах ЄС. Угода про асоціацію 29 листопада перестало бути фетишем частини українських політиків, воно має трансформуватися в план дій для тверезомислячих політиків.

Цікаво відзначити, що інформовані джерела в європейських колах не вважають саміт "Східного партнерства" у Вільнюсі провальним, визнаючи не під запис, що практично не розраховували на підписання Угоди про асоціацію з Україною. Зате в ЄС задоволені парафуванням угод про асоціацію з Молдовою і Грузією, чому Росія не змогла ефективно протистояти, оскільки була зайнята тиском на Україну.

Ще одне важливе завдання для української влади: направити в спокійне русло енергію студентського протесту. Молодим людям вдалося нейтралізувати опозиційних політиків, які розглядали акції протесту як інструмент боротьби за владу, і цей факт формує додаткову відповідальність. Можливо, найбільш точним виходом було б проведення призову фахівців з бізнес-структур на державну службу і реальний кадровий конкурс серед молоді для оновлення управлінців нижньої і середньої ланки.

Головна проблема в реалізації благих намірів - фактично йде президентська кампанія, в ході якої політики не готові сідати за круглий стіл без попередніх умов. Але Україні необхідно навчитися розробляти "план Б", щоб не переживати надалі приниження загальноєвропейського масштабу.