УкраїнськаУКР
русскийРУС
Сергей Громенко
Сергей Громенко
Крымский историк, публицист

Блог | Хуже преступления. Почему Россия начала великую войну с Украиной

Хуже преступления. Почему Россия начала великую войну с Украиной

Полномасштабное вторжение в Украину – роковая ошибка Кремля. Если бы Владимир Путин знал, что не возьмет Киев через три дня, он, наверное, не рискнул бы напасть. Однако и одним только волюнтаризмом диктатора ситуацию не объяснить. На самом деле "большая" война стала итогом внутренних процессов, продолжавшихся в российских властях за последние 20 лет. И без осознания этого нельзя и надеяться на заключение продолжительного мира в Европе.

Видео дня

Далее текст на языке оригинала

     Вступ

Напад Росії на Україну в лютому 2022 року був викликаний трьома глибинними причинами та однією ситуативною обставиною. Обставиною була невідповідність справжнього становища Росії та України кремлівським уявленням. Незмінність влади, відсутність опозиції та цензура в медіа самі по собі здатні за десятиліття сформувати в будь-якого диктатора викривлену картину світу. До цього слід додати психологічні особливості Путіна та його тривалу ізоляцію під час пандемії 2020 року. Тож недивно, що російський президент прийшов до тих висновків, до яких прийшов – про непереможність Росії, штучність України та байдужість міжнародної спільноти до "великої" війни. Ілюзії взяли гору над реальністю.

Трьома причинами повномасштабного вторгнення були:

а) авторитаризм – цілком успішне застосування Кремлем стратегії зовнішньої експансії для розв’язання внутрішніх проблем ("маленька переможна війна" або ж "експорт хаосу") та готовність діяти так і надалі, зокрема в Україні;

б) імперіалізм – частково успішна боротьба Кремля за переділ світу і посідання Росією особливого місця ("вставання з колін", "багатополярний світ" і "можемо повторити") та прагнення відновити імперію, зокрема, за рахунок України;

в) великоросійський шовінізм та українофобія – особиста неприязнь Путіна до України як до успішного і небезпечного для Росії прикладу демократизації та європеїзації, що переросла в заперечення самого існування українців ("росіяни та українці – один народ").

Перетин цих трьох треків в одному місці (Україна) та часі (постковідна доба) вкупі з пануванням ілюзій і привели російського диктатора до ухвалення фатального рішення про захоплення України. 

     1. Авторитаризм: "маленька переможна війна".

Всупереч поширеним уявленням, Путіна турбує рівень лояльності з боку не лише еліт, але й простих росіян. Щонайменше один раз за свою кар’єру він був змушений відмовитися від початкового задуму через тотальний спротив населення – під час монетизації пільг 2004-2005 рр. Витрати на пропаганду та фальсифікація виборів є очевидними ознаками того, що для Путіна важлива картинка всенародної підтримки – хай навіть і нещирої. Щойно президентський рейтинг починає знижуватися, Кремль докладає всіх зусиль для виправлення ситуації – як батогом, так і пряником.

Організація зовнішньої експансії для вирішення внутрішніх проблем – старий як світ спосіб дій, характерний не лише для диктаторів, але й для демократичних урядів. І Кремль, слід віддати йому належне, навчився застосовувати його з максимальною ефективністю.

     2. Імперіалізм: "вставання з колін"

Всупереч іншій поширеній думці, Путін за роки президентства не перетворився з банального корупціонера-гедоніста на глобального терориста – він завжди був таким. Десятиліттями аналітики в Росії, Україні та на Заході перебували в полоні шкідливої ілюзії про природу путінської диктатури. Вони гадали, що раз молодий Путін з труднощами пережив "лихі 90-і", то стеля його життєвих прагнень як голови держави – особисте збагачення (палац в Геленджику чимало сприяв популярності цієї версії). 

Однак насправді Путін від самого початку поводився як психопат, з легкістю убиваючи росіян для досягнення власних цілей (від вже згаданого "рязанського цукру" до Алєксєя Навального) і не виказуючи жодного співчуття до випадкових жертв ("Курськ" 2000 р., "Норд-Ост" 2002 р., Беслан 2004 р.). Масштаб злочинів Путіна визначався винятково його можливостями та очікуваною реакцією міжнародної спільноти – точніше, її відсутністю. Тому з кожним новим десятиліттям, з кожним новим мільярдом доларів на рахунках Кремля зростала і кількість жертв путінізму. І так само Путін не пришов до думки про необхідність реставрації СССР, а завжди жив з нею.

З Мюнхенської промови, ультиматуму-2021, виступів Путіна 21 і 24 лютого 2022 року та з програми пізнішого університетського курсу "Основи російської державності" можна вивести основні твердження путінського режиму щодо себе самого та ключові вимоги щодо місця Росії у світі. В найзагальнішому вигляді вони можуть бути сформульовані так: а) Росія є окремою державою-цивілізацією, рівною за статусом США і Китаю, із власною сферою впливу, до якої входить Україна; б) місією Росії є не лише захист своїх інтересів, але й "світової справедливості": права на незахідні стандарти і "традиційні цінності". 

В практичному сенсі це означало повернення до моделі Першої холодної війни з розділенням на країни-наддержави та країни-сателіти. Змінювалася лише кількість полюсів – тепер їх мало бути три: США, Китай і Росія. Завоювання України ставало останнім аргументом в російській заявці поділу світу на трьох.

Успішне поглинання України Росією: 1) утверджувало Росію в якості другої за воєнним потенціалом країни у світі, зокрема, збільшувало її збройні сили; 2) окреслювало межі недоторканої сфери впливу Москви, послаблюючи позиції США і НАТО у Східній Європі; 3) перетворювало Росію на лідера світового антиамериканізму, а США занурювало в чергову іміджеву кризу; 4) долучало українські природні ресурси – від газу до зерна – до російських; 5) дозволяло якщо не розв’язати, то принаймні полегшити етнодемографічну кризу в Росії; 6) міняло баланс на нафтогазовому ринку Європи на користь Росії; 7) створювало умови для остаточного розв’язання проблеми Криму та зняття західних санкцій; 😎 відкривало шлях до формального відродження "СССР 2.0" у соту річницю першого союзного договору.

В кінцевому підсумку, якщо "Мюнхенська промова" лише декларувала відродження чергової російської імперії, то "взяття Києва за три дні" робило цю імперію реальністю. Без контролю над Україною про рівний статус зі США і Китаєм не могло бути й мови. І оскільки ані Захід не хотів погоджуватися із претензіями Москви, ані Київ не збирався капітулювати без бою, Путін вдався до "останнього доводу королів".

     3. Великоросійський шовінізм та українофобія: "один народ"

Якщо російські "маленькі переможні війни" та "вставання з колін" могли бути націлені на різні країни, не обов’язково спеціально на нашу, то третя причина "великої" війни була безпосередньо пов’язана з Україною. Точніше буде так – великоросійський шовінізм давно став стратегією для Кремля, і під його каток раз-у-раз потрапляли американці (як чужі політично), геї (гендерно), євреї (етнічно), мусульмани (як міграційно, так і релігійно) та, подекуди, інші групи. Але ненависть до українців культивувалася в Росії спеціально.

У багатьох колишніх імперій визволення їхньої найбільшої колонії чи периферії викликало потужний спалах реваншизму. Як Британія десятиліттями чіплялася за Ірландію, а Франція – за Алжир, так Росія досі не змогла змиритися із незалежністю України. Російсько-українська холодна війна за Крим тривала з 1992 до 1997 року, а зверхність Москви у стосунках із Києвом не зникала ніколи. І найголовніше – імперські шовіністичні та українофобські настрої були поширені не лише серед політичних еліт, але й серед російських обивателів. Тому Путіну було на що спиратися у своїй політиці.

Гібридна війна проти України переслідувала багато цілей: 1) покарати українців, які посміли вдруге скинути ставленика Кремля, чим відновити Путіну імідж мачо; 2) унеможливити для України приєднання до НАТО, залишивши її у сфері впливу Росії; 3) захопити ключовий порт Чорного моря – Севастополь – а заразом і кримський шельф з родовищами газу та газопроводами; 4) продемонструвати росіянам негативні наслідки "кольорових революцій"; 5) дати російському суспільству почуття втіхи від "повернення в рідну гавань" Криму – одного з найцінніших імперських символів – і тим подолати наслідки Болотної.

… 

Українофобія Путіна зіперта на двох основах, кожна з яких має одночасно персональний та інституціональний вимір. Путін як диктатор "за посадою" терпіти не може Україну за успішні процеси демократизації, європеїзації та націотворення – за те, що подає приклад опозиції, спокушає нижні щаблі еліти та руйнує однодушність простих росіян. Путін як диктатор "за покликанням" не може вибачити українцям втрату обличчя – повалення Януковича – і то аж двічі. Путін як загарбник "за посадою" розуміє, що без підкорення України неможлива жодна "велика Росія". Путін як загарбник "за покликанням", можливо, щиро вірить у розділений "триєдиний російській народ", а як ні, то точно до нестями ненавидить "англосаксів" і "бандерівців" – винуватців усіх бід Росії.

     Підсумки

Нема де правди діти – усі попередні 20 років правління Путіна підтверджували правильність обраного ним шляху: маленьких переможних війн для плебсу, вставання з колін на глобальному рівні та державного шовінізму і українофобії. Росія раз-у-раз перемагала, Україна відступала, а США та Європа де-факто заплющували очі на руйнування Кремлем світового порядку і окремих сусідніх країн. Отже, диктатор мав всі підстави вважати, що і цього разу ситуація розв’яжеться на його користь.

Взяття Києва за три дні стало би не тільки найвидатнішим успіхом особисто Путіна, але й найбільшим досягненням Росії після 1953 року. По-перше, чергова внутрішньополітична криза була б відстрочена ще на одне-два десятиліття. За захоплення "матері міст руських" росіяни вибачили б Путіну абсолютно все і назавжди. Сам диктатор міг би відродити новий СССР і очолити його, передавши власне РФ наступнику.

По-друге, світовий порядок був би остаточно зруйнований, а авторитарна вісь Москва-Пекін-Тегеран-Пхеньян взяла би гору над розгубленим і розпорошеним демократичним Заходом. Так, Кремль не повернувся би до розподілу світу на двох, як це було у ХХ столітті, але "працювати" одним з трьох світових наглядачів – не так вже й погано.

Ну і по-третє, деградація та вимирання етнічних росіян були б призупинені на багато десятиліть, а перетворення православної Росії на ісламський Русистан надовго відстрочено. А те, що це означало би зникнення української (а потім і білоруської) нації – то це лише Кремлю на користь.

Погодьтеся, мало який би деспот встояв би перед такою спокусою. А це означає, що без руйнування путінського режиму та перетворення Росії на нормальну державу Україна буде у небезпеці. Навіть після підписання перемир’я. 

Бо причини, які породили одну агресію, раніше чи пізніше породять іншу.

І нам варто бути до цього готовими.

disclaimer_icon
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...