Муки Тараса Бульби і Миколи Гоголя

Муки Тараса Бульби і Миколи Гоголя

Два фільми

До екранізації „Тараса Бульби” півстоліття тому першими узялися кінематографісти Голлівуду. Як і мало бути, літературний твір, де український патріотизм проходив скривавленою ниткою, було спотворено до невпізнанності. Від мавпячих фізіономій творців американського «кіна» чекати іншого ставлення до всього українського - все одно, що вірити в „добру справу” Іуди Іскаріота - „найближчого” до Месії „друга і послідовника” Ісуса Христа.

Видео дня

Київського бурсака, згодом козака Андрія стейсівські кіномавпи - пуповина багатьох закопана на одеському Привозі - перевтілили з молодшого сина полковника Бульби у старшого сина. Одягнули на українця „русскую рубаху-косоворотку”. Оскільки з „косоворотки” виглядала голівка скоріше синочка гея-француза Жана Маре, аніж сина українського полковника Тараса Бульби, „прикид” голлівудського „рашен-казака” асоціювався з вбранням полових ахвіціантов расєйських кабаків.

Полковник Бульба, якого у Гоголя міг підняти лише кінь-важковик Чорт, на америкен-екрані з’явився учетверо меншим калібром. Там, де у Бульби мали б бути пишні козацькі вуса, бісові стилісти залишили тонко виголені татарські. Коли ж кіно-нащадок москаль-чингізідового роду під балалаєчний супровід пішов навприсядки танцювати, співаючи „калінку-малінку”, репінські шаровари і приклеєна до голови пакля („оселедець”) сприймалися як недоречність. Добре, що козлину борідку не приклеїли полковнику Бульбі, а могли б ще й до рота українця вкласти „...твою мать!”. За те велика подяка „голлі...йудівській” кінофабриці!

На задньому плані замість українських білих хат-мазанок – почорнілі курні ізби північно-східних моксель-сусідів, або ж туземні негритянські халупи часів рабовласництва в Сполучених Штатах. Крім масових потасовок - в пороховому диму не так впадав в око мальований ідіотизм „казаков-кавбоєв” – інший екранний час займала пиятика з циганами. Яка ж то „русская душа” да без чаркування з кучерявими прохвостами з Молдаванки, що мавпуючи „кого изволітє” на великій американській батьківщині клоунадою заробляють копійчину?

Запорожські козаки у Гоголя вміли погуляти, проте знали міру.

Вся Сечь вдруг преобразилась. Шинки были заперты: ни одного человека не было пьяного. Необыкновенная деятельность сменила вдруг необыкновенную беспечность”. Так козаки готувалися до бойового походу.

Остапу, старшому синові Бульби, що у Гоголя був уособленням тієї частини українського народу, яких за вірність батьківщині колесували, четвертували, заживо спалювали, мордували по сибірах, вирізали їм на спинах тризубці – цьому героєві та його подвигу в іудиній кіноверсії не знайшлося зайвих метрів кіноплівки.

...Вже не в Техасі, а в Запоріжжі у лютому 2007-го „Мосфільм” (об’єднання „Арк-фільм”) почав зйомки російського варіанту „Тараса Бульби”. Є одна пом’якшувальна обставина – режисер цієї екранізації українець Володимир Бортко («Собаче серце», «Ідіот», «Майстер і Маргарита», «Бандитський Петербург») народжений у Москві, проте на кінематографічні ноги зіпнувся у Києві. Є обставина, що насторожує – підлітком Володимир Бортко виховувався у родині Олександра Корнійчука - відомого „інтернаціоналіста” з українським прізвищем. Який же варіант повісті Гоголя буде головним при втіленні кіноверсії яскравим російським режисером? Перший, де Україна називається Україною, а не „Маларосієй”? Чи другий варіант „Тараса Бульби”, де акценти були перероблені Гоголем на догоду царствуючим „азіопам”, маніакально прагнучим привласнити крім першоімені України, ще й славне козацьке минуле сусіднього народу з південно-східних слов’ян?

Створити український фільм в Україні немає за що, та, головне, немає кому. Народжені українцями режисери таланти профукали на москальсько-більшовицьку кінноту будьонних, щорсів, корчагіних...

Два письменника

Російська імперія заохочувала талановитих українців до забуття рідної мови. Наступний етап зросійщення - забуття свого коріння, батька-матері, національної ідеї. На приправлених українським „маслом” шовіністичних дріжджах розросталася „руская інтелігенція”, диво-дивовижне у болотяно-ведмежому краю. Поповнювалася рекрутами з європейсько-цивілізованих „окраїн-україн”.

Рицарська смерть предків за національну ідею в наші часи поступилася „гуманній” погибелі: від регулярно переповненого шлунку; від одержаної милості – дармового даху над головою; від вимученого холуйством, або придбаного за хабарі ученого ступеня ново-українських „проФФесорів”. Дресирування „онучат голих” коритом-пряником ефективніше приручення батогом. Озирнітеся на обласканих шевченківським лауреатством учорашніх шестидесятників, лицарів дисидентства... Коментарі зайві!

Ось яку оцінку в „Истории русской литературы ХІХ века» (Москва, 1911р.) мали ранні твори письменника з великою долею українського патріотизму.

Произведения Гоголя, написанные на сюжеты из малорусского народного быта и старины, всецело могут быть отнесены к романтической школе. Историческое значение повестей и художественное значение Тараса Бульбы очень велико, но все же эта романтическая струя не является настоящей родной стихией Гоголя. Полного развития его талант достигает в тех произведениях, в которых Гоголь, освободившись от романтизма, является художником-реалистом».

- Прощавай, Бульба! Прощавай, Остапе!

- Здравствуйте, уважаемые Чичиков, Акакий Акакиевич, Манилов, Плюшкин…

Чи не про Українську Повстанську Армію були написані ці рядки?

Поднявшие оружие действительно имели право поднять его: если соседняя нация угоняла скот или отрезывала часть земли, или комиссары налагали большую повинность…

Написано тоді, коли не було закривавлених енкаведистів – наступників червоних йуд-комісарів, більшовистсько-царського полковника Муравйова з покручем роду Коцюбинських, ані „братьев-славян” охочих відтяпати від України Крим, Тузлу, Азовське море. Тоді не було в Україні Степана Бандери зі 150-тисячною повстанською армією... Йшов 1834 рік, гусячим пером про святе право українських повстанців захищати свою землю писав Микола Гоголь.

Проти якої ж „сусідньої нації” український народ „мав право” піднімати зброю?

Грубый ХV век… во время правого и неправого понятия о землях, сделавшихся каким-то спорным, нерешенным владением, к каким принадлежала тогда Украина. Вечная необходимость пограничной защиты против трех разнохарактерных наций – все это придавало какой-то вольный, широкий размер подвигам сынов ее и воспитало упрямство духа». (М.Гоголь, повість „Тарас Бульба”, збірник „Миргород”, 1835р.)

Ворогів України, по Гоголю, аж цілих три різнохарактерних націй. Хто ж вони? Шукаємо роз’яснення в „Русской литературе” (Київ, „Радянська школа”): „Татары и турки – с востока и юга, польская шляхта с запада терзали украинский народ”.

Коли ж це мусульмани - турки і татари - були різнохарактерними націями? Мусульманське південне прикордоння, по Гоголю, і є однією з трьох „різнохарактерних націй”. Поляки на заході – другий оплот ворогів України. Не вистачає третьої дійової особи. З північного сходу.

Отакого маємо романтичного Гоголя, з недомовками-недописками.

Через сім років „художник-реаліст” переписує ці ж події, проте вже „правільним язиком”:

Тяжелый ХV век, когда вся южная первобытная Россия, оставленная своими князьями, была опустошена, выжжена до тла неукротимыми набегами монгольских хищников, когда бранным пламенем объялся древлемирный славянский дух и завелось казачество – широкая разгульная замашка русской природы».

Трьох націй - ворогів України - вже немає. Залишилися одні „монголи”. Синів же України - українських козаків – Гоголь, ніби засоромившись, перетворює в „замашку русской природы”.

З глибоким сумом повідомляємо: після травлі петербурзько-московськими цензорами-україножерами у 1842 році Гоголь власноручно виправив текст повісті „Тарас Бульба”.

Спочатку свора критиків на чолі з „нєістовим” Віссаріоном Бєлінським накинулася на письменника за сатиричну повість „Мертві Душі”. „Собакевічі і Ноздрьови у нас не водятся!” – обурилися літературознавці „істінно русской пріроди і породи”.

Додалася хвороба Гоголя, що потрясла увесь організм письменника. Вимушене лікування по курортах. Після публікації виправленого варіанту „Тараса Бульби” – в радянській школі кілька поколінь вчилися по спотвореному варіанту – милостивий цар-государ простягає руку до „гордості рассєйской словєстності” з двадцятьма тисячами золотих рублів. І наш шановний земляк Микола Васильович їде до Італії поправляти своє здоров’я.

Хотілося друкуватися, ще й здоровому бути. Знайома історія! Ткніть пальцем у будь-якого першого ліпшого члена СПУ, з радістю відкриється вам, що „волів би, творити як великий наш земляк Гоголь”, це означає крутити флюгером національної гідності. Учорашні спілчанські годувальники - благодійники з ЦК КПУ – наказали довго жити. А віце-прем’єр гуманітарій гаспадін Табачник ще не здогадався пригодовувати „онучат голих” іудиними срібняками.

І викреслила з „Тараса Бульби” рука іншого Гоголя те, що написав перший Гоголь у 1834 році, і вперше надрукував у 1835-му:

Прощайте, паны-браты-товарищи! – говорил он им сверху, - вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! Я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам, и что кусочки моего тела не оставят на земле – да то уж мое дело… Будьте здоровы, паны-браты-товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!.. Черт побери! Да есть ли на свете, чего бы побоялся казак?

И вписала рука хворого письменника нову кінцівку до повісті:

Прощайте, товарищи! – кричал он им сверху. – Вспоминайте меня и будущей же весной прибывайте сюда вновь, да хорошенько погуляйте! Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся казак! Постойте же,придет время, узнаете вы, что такое православная вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.. (Жириновський, який грає „русского патриота”, відповідаючи „Таймс” про улюблені літературні твори, згадав цей рядок) Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая пересилила бы русскую силу!

Можна злукавити на базарі, вибираючи собі їстівний шматок. Проте злукавити, підбираючи собі долю, - неможливо. Птах не раз приземлиться й злетить. Син народу припиняє політ без вороття. Краще об твердь розбитися, ніж повзати.

Роздвоєння особи, як рок переслідує в Україні її синів. Дорогий мій Гоголю, в цій біді ти не самотній! Два Тичини („Партія веде”); два Рильських („Перший сокіл Ленін, другий сокіл Сталін”); два Гончари („Прапороносці”); два Дзюби („Грані кристалу”)...

Чому б і Гоголю не присудити Шевченківську премію? Посмертно. За „своєвременноє” переродження, що, скоріше за все, і стало першим кроком до його божевілля.

...Убив мученик Бульба зрадника сина, і не народив від панянки Андрій батьку Тарасу онуків-католиків. Бог простив...

Вбив мученик Іван Гонта „своїх-чужих” дітей. Бог простив...

Спалив мученик Гоголь другу частину „Мертвих душ”...

Чуєш, Тарасе? Де ти, полковнику?!

1 квітня 2007 року виповнилося 198 років з дня народження Миколи Васильовича Гоголя