Збройна партія чорного пішака, або «Туринська шахівниця»-2

Другий уривок з книги «Туринська шахівниця». (Матеріал подається зі скороченнями)

Леонід Кучма проти Управління спеціальних операцій

Vivіт sub pectore vulnus. Цей латинський вислів розуміємо так: живе у грудях рана. Віктор Паливода, вочевидь, може сказати: “Ці слова — ніби про мене”. 11 липня 1995 року в Будапешті його заарештувала угорська поліція. Це було зроблено на вимогу української сторони, яка через Інтерпол оголосила Паливоду в розшук. Екстрадиція відбулася 19 вересня 1995 року в Чопі. В Україні на Паливоду чекав військовий суд. Однак перш ніж він постав перед трибуналом, йому довелося довгенько посидіти в камері слідчого ізолятора СБУ.

Що ми знаємо про цього чоловіка? …Широким журналістським колам його ім’я стало відоме після події 27 листопада 1991 року в Харкові на центральному ринку. Як писалося у газетах, якийсь зловмисник хотів вдарити ножем тодішнього голову Верховної Ради України Леоніда Кравчука. Однак цей удар прийняв на себе Віктор Паливода, одержав легке поранення. Охоронець, як ні в чому не бувало, продовжував опікуватися безпекою Леоніда Макаровича. Лише через дві години після цього лікарі оглянули його рану.

Деякий час (з 23 липня 1993 року по 21 липня 1994 року) Паливода командував Управлінням спеціальних операцій Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Втім, ледве не забув вказати ще одну посаду, яку він обіймав з 23 вересня 1992 року по 8 липня 1994 року, — виконавчого розпорядника Громадського координаційного центру сприяння Президентові України при дирекції фонду “Нове покоління”.

Можливо, Віктор Паливода й досі проклинає своє знайомство зі Стрешинським. Цей аферист фігурував у кримінальній справі, яку порушили проти Паливоди у Києві.

Мабуть, розуміючи, що на нього накинули оком Служба безпеки України та прокуратура, полковник Паливода вирішив від гріха подалі перебратися до Угорщини. Навесні 1995 року я кілька разів телефонував його дружині, просив влаштувати зустріч з Віктором Івановичем. Але відповідь була завжди одна й та сама: „Віктор Іванович у довготривалому відрядженні”. Але де саме, мені не говорили. Опального полковника Інтерпол відшукав і в Угорщині.

За які ж гріхи потрапив під слідство Паливода? Його звинуватили у “викраденні державного майна в особливо великих розмірах, а саме — пошукової апаратури, приладів зв’язку, що належали Управлінню державної охорони України”. Плюс до усього йому інкримінували зловживання владою, службову підробку. Отож спецтехніка “від Стрешинського” стала ахіллесовою п’ятою президентського охоронця. Історія ця досить заплутана. Але ми усе ж спробуємо розібратися, тим більше, що мені вдалося побувати на судових слуханнях справи Паливоди, брати коментарі до слідчих розробок у прокурорських працівників. Спілкувався також з есбеушниками. А відтак у журналістському досьє виокремив головне: афери Стрешинського болючим рикошетом вдарили по Віктору Паливоді.

За словами Віктора Івановича, один із чиновників Адміністрації Президента України познайомив його зі Стрешинським (тепер ми знаємо, що це був генерал Петенко). І сталося це у 1992 році. Парижанин (Стрешинський – ОБОЗ), очевидно, розумів, що Паливода — через свої зв’язки — допоможе йому “пробивати” контракти. А зв’язки у полковника, до речі, були пречудові. Він запросто міг зайти до якогось чиновника та підписати у нього документик.

Стрешинського характеризували як патріота України, що вболіває за свою державу, порядну людину. Цей “патріот” відразу ж натякнув: оскільки у нього є добрі зв’язки з німецькими бізнесменами, то він може посприяти у придбанні для охоронців глави держави спеціальної техніки (радіостанцій, металодетекторів, приладів для виявлення вибухових речовин), а також зброї.

І ось 19 січня 1993 року на адресу глави Української держави надійшов лист від президента панамської фірми “Global technologies international” Стрешинського. А в ньому — пропозиція: фірма узяла на себе зобов’язання безкоштовно надати службі безпеки Президента України (СБПУ) спеціальну техніку.

У слідчих матеріалах зазначалося: “Наступного дня Паливода звернувся до виконуючого обов’язки голови Державного митного комітету України з листом, у якому повідомив про надходження в аеропорт “Бориспіль” великої партії спеціальної техніки з Німеччини (вона призначалася для СБПУ). Він просив звільнити цей вантаж від сплати мита та митних зборів”. До речі, спецобладнання (вагою 273 кг) надійшло від німецької фірми “Sipe elektroniks” через компанію “Globe uorks”. Слідчий стверджував, що Паливода разом з прапорщиком Анікіним одержав це майно 3 березня 1993 року. А потім, мовляв, “зберігав його у приміщенні Громадського координаційного центру сприяння Президентові України, а також у дирекції фонду “Нове покоління”, приховуючи тим самим від обліку”.

Підсумуємо. Правоохоронці били на те, що спецтехніка надійшла на адресу державної структури, тобто СБПУ, тому є власністю держави.

Втім, розгорнемо далі кримінальну версію. Тягнеться ще одна слідча ниточка: “У другій половині липня Паливода сховав викрадену апаратуру на Київському заводі металоконструкцій, а у жовтні-грудні 1994 року — у приватної особи К. У подальшому він мав на меті використовувати її в особистих інтересах. 23 лютого 1995 року це майно було вилучено…”

Які ж захисні редути збудував полковник у суді? По-перше, він не визнав себе винним. А по-друге, своїми аргументами розбивав атакуючу конструкцію противника. За його словами, власником спецтехніки був фонд “Нове покоління”, який пізніше передав її Громадському координаційному центру сприяння Президентові України. Цими приладами користувалися Служба безпеки Президента України, Управління державної охорони, Управління спец-операцій. Після закриття Громадського координаційного центру сприяння Президентові України, Паливода передав це обладнання до компанії “Слід і К°”. Отож ні про яке викрадення майна не може бути й мови.

А тепер давайте перегорнемо назад кілька сторінок цієї історії. Наприкінці 1992 року Стрешинський, ніби між іншим, у розмові з Паливодою видав таку інформацію. Мовляв, він представляє в Україні інтереси фірми “Sipe elektroniks”. І тут же добряче розрекламував її. Вона, виявляється, постачає обладнання для правоохоронних органів та спецпідрозділів. Паливода зацікавився, оскільки, за його словами, на той час СБПУ “мала великі труднощі в оснащенні спеціальною технікою”. Через деякий час Віктор Іванович передав співробітнику фірми Стрешинського Андрію Важніку (Важнік, нагадаю, теж фігурував у матеріалах Туринського суду) список обладнання, у якому зацікавлена СБПУ.

У січні 1993 року відбулася телефонна розмова між Паливодою та Стрешинським. Полковник порадував парижанина доброю звісткою — він вилітає до Дюссельдорфа і там, під час переговорів з господарями фірми “Sipe elektroniks”, з’ясує усі питання щодо спецобладнання. Паливода слова дотримав. Обминемо увагою цю поїздку, оскільки тут — нічого сенсаційного. Натомість занотуємо ще один факт “благодійності” Стрешинського. У листопаді 1992 року він передав Громадському координаційному центру сприяння Президентові України відеообладнання фірми “Soni”.

А ось що говорив на допиті в Турині (жовтень 2000 року) Стрешинський: “…Разом з Паливодою ми поїхали до Німеччини, відшукали фірму “Sipe elektroniks”, якою керував Франк Петерс. Там ми купили апаратуру для секретних служб приблизно на 300 тисяч доларів, покупку оплачував я”.

Що ж було у цій посилочці? За однією з версій — спеціальна апаратура розвідувального призначення, в тому числі різноманітні електронні пристрої, прилади для виявлення „жучків”, сучасні засоби нічного бачення, лазерні та інші приціли, спеціальні сонцезахисні окуляри, які дозволяли бачити задній план... Крім того, Стрешинський заявив, що серед придбаного була аудіо- та відеотехніка для таємного запису (так це чи ні — важко сказати. Може, йдеться про вже згадане вище обладнання фірми “Soni”? Проте достеменно відомо, що “шпигунську тему” заперечували свідки, зокрема бізнесмен, керівник фонду “Нове покоління” В’ячеслав Шмельов. Відкидав це і Паливода). Як стверджував Шмельов, Громадський координаційний центр сприяння Президентові України (а він, до речі, був структурним підрозділом фонду “Нове покоління”) одержав радіостанції, металодетектори, пристрої для виявлення вибухових речовин… Втім, про Шмельова мова піде трохи нижче.

У Турині з вуст Стрешинського злетіло ще й таке: він товаришував з керівником особистої охорони Президента України Віктором Паливодою. Однак Паливода заперечує це, мовляв, з торговцем зброєю — ніяких дружніх взаємин, його знав тільки як боса фірми “Global тechnologies іnternational”.

Ще один цікавий момент: під час судового засідання у Києві полковник запевняв, що не знає, хто розрахувався за цей німецький товар.

Ця гучна справа нараховувала дев’ять томів. Свідками у ній проходили високопоставлені військовики з Державної служби охорони, митного відомства, Міністерства оборони, бізнесмени й навіть двоє прокурорських працівників. Справу слухав суддя військового суду Центрального регіону України Леонід Яковлєв. Захищав Паливоду адвокат Семен Островський.

У перерві засідання я підійшов до Паливоди і спитав:

— Вікторе Івановичу, коли будемо знати усю правду про те, чим займалося ваше Управління спеціальних операцій?

— Яку правду? — зробив здивоване обличчя Паливода. — Усе вже відомо. Ви ж писали у “Киевских Ведомостях” про нашу діяльність. Це була нормальна стаття. А ось прив’язка управління до можливих терактів стосовно Кучми — нісенітниця.

— Тоді чому Леонід Кучма, прийшовши до влади, миттєво — вже наступного дня! — розформував ваш загін?

— А ви самі проаналізуйте… Моєю думкою щодо цього ніхто не цікавився, зі мною на цю тему не говорили.

Спливе деякий час, і я знову підійду до Паливоди, щоб узяти бліц-інтерв’ю. Але це станеться після того, як суддя Яковлєв винесе виправдальний вирок і Віктора Івановича звільнять з-під варти.

— Що збираєтесь робити на волі, пане полковнику? — поцікавився я у недавнього в’язня, який хвилину тому залишив лаву підсудних.

— Жити, — оптимістично вигукнув колишній начальник президентської охорони.

…2002 рік. Віктор Паливода добровільно поїхав до Італії, де слухалася “справа Стрешинського + 8”. У Турині він виступав як свідок. Розповідав про свої стосунки зі Стрешинським, про службу в Адміністрації Президента України. Суддю, прокурорів цікавили, перш за все, питання торгівлі зброєю, вони також попросили Паливоду пригадати деякі нюанси купівлі спецтехніки у фірми “Sipe elektroniks”. Так от, Віктор Іванович тепер сказав, що покупку оплатило “Нове покоління” — переказало німцям 300 тисяч доларів. Втім, не все було так гладенько. Виявилося, що до Києва надіслали не весь вантаж…

Прокурорів ще цікавило таке: чи зустрічався коли-небудь Стрешинський з тодішнім Президентом України Леонідом Кравчуком? Якщо так, то про що вони говорили? Паливода пригадав, що така зустріч відбулася навесні 1993 року. Віктор Іванович не приховував, що саме він допоміг Стрешинському в аудієнції. У розмові з Кравчуком парижанин поскаржився на правоохоронців, які нібито незаконно пресингували його. Інших проблем Стрешинський не торкався.

А тепер давайте зробимо паузу в судовій темі, щоб докладніше познайомитися із загадковим Управлінням спеціальних операцій, себто в/ч А-2405.

… 23 липня 1993 року міністр оборони Костянтин Морозов підписав наказ “Про створення Управління спеціальних операцій”. Воно мало діяти у структурі Головного управління військової розвідки МО.

Мої знайомі офіцери з військової контррозвідки розповіли, що новий підрозділ повинен був забезпечувати роботу Верховного головнокомандувача Збройних сил України в умовах воєнного і надзвичайного стану.

А трохи раніше, за місяць до цього, Міністерство оборони одержало офіційний документ з адміністрації глави держави, в якому мова йшла про переведення полковника Паливоди з президентської структури до військового відомства. Ось тоді начальником управління і було призначено Віктора Паливоду.

Минув час. 20 липня 1994 року Леонід Кучма став Президентом України. Наступного дня, 21 липня, — задумайтеся лишень! — він ліквідував, як оком змигнув, Управління спеціальних операцій. Тобто миттєво відмовився від послуг групи професіоналів, які мали піклуватися і про його особисту безпеку. А може, він просто їх боявся? Не виключено, що діяльність спецгрупи на чолі з Паливодою саме в мирний час чимось збентежила Президента Леоніда Кучму, змусила його в чомусь засумніватися. Але в чому? Можливо, він, ще перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, щось знав про це таємне управління. Втім, я чомусь схиляюся до попередньої версії — Кучма просто злякався…

Факти. Серпень 93-го. Газети повідомили: до Служби безпеки та Управління державної охорони надійшла інформація, що планується замах на прем’єр-міністра України Леоніда Кучму. Дехто з журналістів висловив припущення, що цю новину навмисне пустили у світ люди з оточення Кучми, які вже почали розігрувати передвиборні комбінації. І ця версія дуже близька до істини.

Але ми собі завважимо: цілий рік у країні існувало Управління спеціальних операцій, себто група озброєних людей, асів військової справи. Чим вони займалися? Крутиться на думці й таке запитаннячко: що змусило Костянтина Морозова і Леоніда Кравчука дати дозвіл на створення особливого підрозділу?

Ще раз намалюємо ситуацію в країні у 1993 році. Особливо загострилося становище влітку. Звичайно, у високих кабінетах влади знали, що у державі вариться, печеться щось зле. Дехто покладав надію на силові методи розв’язання кризи. У липні представники найвищих ешелонів влади, політичних партій мусували тему запровадження надзвичайного стану. І саме липнем датується початок роботи Центральної комісії з проведення Всеукраїнського референдуму 26 вересня 1993 року про довіру (недовіру) Президентові, Верховній Раді. Крім того, липень запам’ятався різкою заявою Соціалістичної партії, яка вимагала скасувати інститут президентства…

Ось у яких складних умовах зростало Управління спеціальних операцій. З цього приводу я розмовляв з деякими незалежними військовими експертами, і всі вони припускали, що перед хлопцями Паливоди керманичі могли поставити дуже серйозні завдання, одне з них — силовими методами впливати на розвиток ситуації в Україні. Впливати в ім’я держави чи в ім’я окремих амбіційних політиків?

„Сьогодні є три варіанти розвитку подій в Україні, — писав тоді в „Киевских Ведомостях” один із політологів — Вибух, стагнація, відродження… Кількість конфліктів, їх масштаби збільшуватимуться”. У зв’язку з цим він не виключив можливості виникнення в Україні значних зон соціальної нестабільності, припустив, що після 26 вересня 1993 року становище може ускладнитися.

Цих прогнозів, як на мене, не могли не знати ті, хто був близький до перших осіб держави. Чи не тому припасли козирну карту — команду Віктора Паливоди, — яка повинна була навести порядок? І ніхто не замислювався над тим, як це поєднується із законом. Невже не знали, що військова розвідка на території своєї країни не проводить жодних заходів?

Управління спецоперацій розміщувалося на Банковій, навпроти президентської адміністрації, у відомому будинку з химерами, вивершеному колись архітектором Городецьким. До речі, сусідом по будинку був і фонд „Нове покоління” В’ячеслава Шмельова. Шеф управління полковник Паливода і Шмельов тісно контактували один з одним. Саме Паливода був присутнім на переговорах Шмельова з представниками Міністерства оборони, коли йшлося про намір „Нового покоління” монополізувати торгівлю армійською зброєю та боєприпасами, майном, нафтою тощо. Яку роль у цьому було відведено полковникові Паливоді, які поля мала перекривати ця потужна фігура?

Управління спецоперацій лише формально належало до системи Головного управління військової розвідки. Воно мало особливий статус, особливі повноваження. І це підтвердили у Головному управлінні розвідки МО.

…У розмові зі мною керівники ГУР характеризували Паливоду як енергійного і цілеспрямованого офіцера, який завзято узявся за нову справу. Восени 93-го було розроблено штатну структуру Управління спецоперацій загальною чисельністю 250 штиків. Передбачалися свої служби — фінансова, кадрова, відділ матеріально-технічного забезпечення. Один із співробітників управління, що побажав залишитися невідомим, розповів мені: у цьому загоні були служби планування операцій, структури безпеки, візуальної розвідки, відділ спеціального нагляду... Паливода зробив ставку й на цивільних, зокрема на парапсихологів. Дехто з них спеціалізувався на телепатії (читання чужих думок на відстані). Управління було оснащене як технікою, так і різноманітною зброєю. Наприклад, хлопці мали водолазне спорядження, зброю для знищення об’єктів під водою.

Міністерство оборони готувалося передати команді Віктора Паливоди гелікоптери, катери на підводних крилах. Я підозрюю, що ця організація мала навіть свої квартири у Києві — щось на кшталт конспіративних.

…А хто спрямовував роботу Управління спецоперацій? Глава держави? Навряд чи. У Леоніда Кравчука, напевно, були турботи важливіші, ніж розвідувальні операції офіцерів Віктора Паливоди. І потім, що б не говорили опоненти Леоніда Макаровича, все ж таки цей політик не був прихильником авторитарних методів управління і силового розв’язання кризи. Отже, хтось діяв за його спиною? Яку гру вів Паливода? Цей полковник неначе вирушив в автономне плавання. Хто його контролював? Саме зараз є слушна нагода процитувати думку одного з політичних експертів про те, що в разі нестабільності невипадково з’являються „люди, які беруться вирішувати за всіх, цілком упевнені в тому, що тільки вони можуть упоратися з державними завданнями...”

Прогнози. У 1993 році дехто з аналітиків висунув версію, що під час надзвичайного стану одна з гілок влади, можливо, ізолює дві інші як такі, що не виконують своїх конституційних обов’язків.

…25 червня 1994 року міністр оборони України підписав директиву про розформування Управління спеціальних операцій. Хлопцям полковника Паливоди дали два дні на те, щоб вони звільнили приміщення (будинок з химерами на вулиці Банковій) і забралися геть звідтіля...

Чи можна назвати полковника жертвою? Але як тоді зрозуміти його контакти з Дмитром Стрешинським? Чому ж Паливода не виставив цього афериста, що гадюкою повзав по урядових кабінетах, за двері? Не зумів розкусити його? Чи не бачив нічого протизаконного у діях парижанина? Між іншим, Стрешинський на допиті в Італії заявив: “…Я скористався знайомством із Паливодою”. Не вірю у те, що Паливода, колишній співробітник КДБ, не замислювався над таким: з якого це дива міжнародний торговець зброєю хоче одержати з боку глави держави режим максимального сприяння? Невже не прогнозував, чим це може обернутися у майбутньому?

Можливо, хтось через арешт Паливоди намагався “дістатися” до Леоніда Кравчука. Може, цим замовником був Леонід Кучма? Моя версія така: в оточенні Кучми визрів план: щоб одержати активну позицію (наприклад, показати безкомпромісність у боротьбі з корупцією, а заодно тримати Кравчука на міцному гачку), потрібно було швидко жертвувати фігурою. Нею виявився начальник особистої охорони колишнього глави держави. Очевидно, згодом Віктор Іванович зумів розгадати цю лукаву комбінацію гамбітного початку, однак не захотів загострення. Він, певно, зрозумів, що через нього влада намагалася боляче вколоти Кравчука. Однак вирішив мовчати, бо знав, схоже, азбучну істину: якщо дати волю язикові, то за це можна не тільки свободою, а й життям поплатитися. Мабуть, на той час іншого виходу в Паливоди не було. Але усе це — лише припущення.

Леонід Фросевич, «Туринська шахівниця»

Далі буде.