Сажи Умалатова проти Михайла Горбачова

Наприкінці січня Михайло Горбачов, перший і єдиний президент Радянського Союзу, опублікував в “Новой газете” статтю, яку я би назвав програмною. Суть її зводиться до необхідності проведення референдуму щодо ліквідації нинішнього путінського режиму.

На Горбачова нині мало реагують, навіть коли він говорить правильні речі. Йому навічно приліпили клеймо людини, що зруйнувала Радянський Союз. Горбачов чимось нагадує мені Ющенка, який теж інколи нині говорить правильні речі, але вже не є моральним авторитетом для багатьох, а тому до нього не прислухаються.

Поза тим у цій програмній статті Горбачова є багато цікавих речей, на яких слід зупинитися з огляду на те, що вони могли би здатись українській демократії й тим, хто називає себе опозиціонерами. Єдине застереження: те, що проголошує Горбачов, - теорія, а до практики, як відомо, ще дуже далеко.

Отже, перейдемо до основних положень статті Михайла Горбачова.

Насамперед він пише:

“Декабрь 2011 года изменил общественно-политическую ситуацию в России. Общество пробудилось. Оно заявляет о своих правах. Если поначалу власть надеялась пережить протесты, то вскоре стало ясно: не получится. Не “пронесёт”.

Пришлось реагировать. Наверное, был соблазн прибегнуть к силовым действиям, как раньше, но разум взял верх. Предпочли маневрировать, признав массовые протестные акции свидетельством демократической зрелости общества. Но простые и понятные требования протестующих — отменить сфальсифицированные выборы и назначить новые — власть отказывается принять”.

Горбачов справедливо вважає, що “власти определились в своей стратегии: “сосредоточиться”, сохранить статус-кво, обеспечить избрание В.Путина президентом”. У цій ситуації для демократичного суспільства “важнейшая стратегическая задача видится в том, чтобы изменить характер властных отношений, исключив возможность монополизации власти любым человеком или группой лиц. В демократическом государстве не должно быть так, чтобы одна партия или «группа единомышленников» приватизировала власть. Власть не должна стоять над обществом, над законом”.

Безперечно, зміни потрібні, а тому, на думку Михайла Горбачова, слід змінювати Конституцію. Він пояснює, чому в російському суспільстві нині склалася така ситуація:

“Придерживаясь буквы и духа основ конституционного строя, нужно направить усилия на изменение сложившейся структуры властных отношений. Конституция 1993 года принималась в условиях яростной борьбы исполнительной власти в лице президента Ельцина с законодательной, представленной Верховным Советом. Победившая исполнительная власть продиктовала общую конструкцию властной структуры — демократическую по форме и авторитарную по сути, наделив президентскую власть фактически неограниченными полномочиями”.

Щоправда, як бачимо, Горбачов не дає рецепту, як змінити Конституцію. Референдумом такого складного питання не вирішиш, перед цим потрібно попрацювати спеціалістам, виписати механізми зміни Конституції, які неодмінно мають спрацювати.

Покінчивши з однією тезою, у правильності якої не доводиться сумніватися, він переходить до іншої – теж, на мій погляд, вірної.

“Один из парадоксов современной политической ситуации в России в том, что выплеснувшееся наружу возмущение граждан подтасовками на думских выборах стремятся оседлать и использовать праволиберальные круги. Рост протестных настроений в обществе они восприняли как одобрение политики 90-х, как шанс на ее возобновление сегодня”.

Проте, на думку, Горбачова, “большинство россиян отдает предпочтение требованиям, которые принято определять как “левые”. Широко распространено мнение о несправедливости сложившегося общественного устройства. Вызывает недовольство крайняя степень имущественного неравенства. Люди хотят, чтобы в стране соблюдался принцип равенства возможностей, равенства граждан перед законом”.

Але знову Горбачов відходить від відповіді, яким чином подолати цей конфлікт між “правими” і “лівими”, а лише зазначає: “Правые склонны третировать позиции левых политиков как “социальный популизм”, питаемый “социальной завистью”, стремлением “отнять и поделить”. Высокомерие самонадеянной “элиты” может дорого стоить обществу. Системный кризис мирового капитализма, как и ситуация в российской экономике указывают на то, что проблема выбора стратегии социально-экономического развития не утратила своей актуальности”.

Фактично ті, кого Горбачов вважає “правими”, підтримують нинішню владу Путіна.

Далі Горбачов у своїй статті пише про стратегію розвитку російського суспільства, від чого залежить майбутнє Росії. За Путіним, ця стратегія виглядає так:

“Какую повестку дня на будущее предлагает власть? Проект предвыборной программы Путина, как и его статья в “Известиях”, свидетельствует о намерении сохранить всё как есть, внеся лишь кое-какие “коррективы”. Основные положения этой программы не вызывают возражений в праволиберальных кругах.

Утвержденный Госдумой прежнего состава бюджет на 2012—2014 годы предусматривает существенное перераспределение государственных расходов в пользу силовых структур — за счет социальных расходов (образования, здравоохранения, ЖКХ). Эти установки идут вразрез с требованиями времени, обусловленными становлением постиндустриального общества, “экономики знаний”, с необходимостью опережающих инвестиций в развитие человека — в образование, науку, здравоохранение, в социальные услуги”.

І знову вкотре зіштовхуємося з тим, що Горбачов говорить правильні речі, але не дає механізмів їх утілення в життя. Закрадається сумнів: а чи знає він, як повернути Росію на 180 градусів, а не просто казати, що “Путін поганий”? І чи не переживаємо ми своєрідне дежавю, коли Горбачов не знав, що робити з Радянським Союзом, як подолати страшний сталінський спадок?

На його думку,“в ХХ веке Россия “испробовала” две противоположные модели общественного развития. Советский “государственный социализм” позволил продвинуть вперед индустриализацию страны, но ценой огромных человеческих и материальных потерь. Запущенная в начале 90-х неолиберальная модель, рассчитанная на повышение эффективности производства, привела к неприемлемому росту социального неравенства, к поляризации богатства и бедности”. І тут чи не вперше він пропонує альтернативний шлях розвитку Росії: “Возможен ли какой-то другой путь? Опыт стран Западной Европы, особенно Скандинавских стран (не лишенный, конечно, противоречий и проблем), позволяет дать утвердительный ответ на этот вопрос. Условия функционирования рынка и частного капитала должны определяться обществом, а не наоборот, т.е. в соответствии с давно известной простой и ёмкой формулой: “Рыночная конкуренция — насколько возможно, планирование — насколько необходимо”. Втім, вектор розвитку задано, а знову ж таки механізмів втілення в життя цієї ідеї нема, навіть натяку на це.

І тут ми підходимо до того, заради чого, власне, й була написана ця стаття. Все до геніального просто: соціал-демократична ідея, якою в Росії опікується саме Горбачов, є, на його щире переконання, панацеєю від усіх бід:

“В обществе, как показали итоги думских выборов, растет запрос на политику в духе социал-демократического проекта. На политику, которая предполагает сочетание рынка и частного предпринимательства с активной ролью государства в экономической и социальной сфере. Такой подход присутствует и в программах ряда российских партий. Если учитывать также преобладающую ценностную ориентацию общественного сознания, то почва для социал-демократического консенсуса — налицо.

Одним словом, речь идет о создании общества, в котором комфортно было бы всем российским гражданам — независимо от социального положения, этнической принадлежности или веры. Отвечающую этой цели политику могли бы поддержать не только политики, разделяющие социал-демократические ценности, но и представители других политических сил”.

Отже, самодержавний режим Путіна, зрозуміло, треба змінювати, розвиваючи натомість соціал-демократичні цінності. Крім того, пише Горбачов, “мне видится появление в России новой, сильной демократической партии, способной взять на себя инициативу обновления Конституции, которое диктуется самой жизнью”.

А тому цілком очевидним і прогнозованим є фінал статті: “Реальный путь к этому — референдум. Вот что говорится в Законе о референдуме: “Референдум наряду со свободными выборами является высшим непосредственным выражением власти народа”. На референдум можно вынести один вопрос: поддерживаете ли вы политическую и конституционную реформы, которые ликвидировали бы “самодержавие” и гарантировали народовластие?”.

Відчувається, що Горбачов поставив не крапку, а три крапки, бо сам сумнівається у втіленні в життя запропонованої ідеї, хоча з теоретичної точки зору тут не підкопаєшся.

Стаття Горбачова в “Новой газете” попри свою програмність не стала основою для обговорення. Влада проігнорувала її. Праві ліберали, яких покритикував Горбачов, теж вдали, що сказане їх не стосується. А ось прогнозовано широким фронтом проти Горбачова піднялися ті, кого він дратував з 1985 року, коли став Генеральним секретарем ЦК КПРС. І першою на захист “російських цінностей” встала сумно-відома Сажи Умалатова.

Свого часу ім’я цієї чеченки, яка хоче бути святішою за корінного росіянина, гриміло на весь Радянський Союз. Її батьків свого часу вислав Сталін, але це не завадило Сажи Умалатовій зробити кар’єру спочатку в СРСР, а потім у Росії. Вона вчасно потрапила в обойму партноменклатури, засвітилася перед потрібними людьми. 1989 року вона стала народним депутатом СРСР, а вже наступного року на четвертому з’їзді прославилась тим, що вимагала відставки Михайла Горбачова з посади президента СРСР. 1991 року вона так само публічно виступала проти обрання Бориса Єльцина президентом Росії.

Після того, як Радянський Союз наказав довго жити, вона 1992 року стала головою громадської організації “Постоянный Президиум Съезда народных депутатов СССР”. Відтак під час відомих подій восени 1993 року виступила на боці Верховної Ради Росії, була захисницею Будинку Рад. Після поразки не покинула політику, але вже була на других ролях.

Друге дихання їй дав прихід до влади Путіна. Вона створила й очолила “Общероссийское общественное Движение в поддержку политики Президента Российской Федерации”. Як кажуть, фірма на всі часи.

Ніхто не сумнівався, що Сажи Умалатова, яка, до речі, критикує Януковича й підтримує Тимошенко, виступить проти Горбачова, але не сподівалися, що це буде зроблено в такій різкій формі. Якби не стаття Сажи Умалатової, опублікована нею на власному блозі в соціальній мережі Гайдпарк, можливо, ніхто би й не звернув серйозної уваги на статтю Горбачова. Сама назва опусу чого вартує: “Пора повесить Горбачёва вверх ногами!”

Втім, як такої критики програмних положень статті Горбачова нема. Сажи Умалатова діє за давнім більшовицьким принципом “сам дурень”, зосереджуючись на особистості Горбачова, ніж на тому, що він сказав по суті.

Насамперед Сажи Умалатова зазначає: “На сей раз автор разродился тривиальными идеями об истоках истинного народовластия - программно призвал “ликвидировать самодержавие нового образца” и предложил провести соответствующий референдум”.

Вона ніяк не може пробачити йому розвалу Радянського Союзу, звинувачуючи у всіх існуючих і неіснуючих гріхах: “Известный проводник идей “пятой колонны” и главный “реализатор” легендарного плана Даллеса всегда был большим специалистом по всякого рода референдумам, в которых он с особым цинизмом непременно игнорировал народное волеизъявление. Помните март 1991-го, когда по инициативе Горбачева был проведен референдум о сохранении СССР, где 76,8% граждан проголосовали за сохранение Союза. Но с волеизъявлением народа Горбачев не посчитался и страну развалил”. Мабуть, зараз не час і місце доводити умалатовим, хто насправді спричинився до розвалу Радянського Союзу. Фігура Горбачова на роль Герострата аж ніяк не підходить.

Але на цьому звинувачення на адресу Горбачова не припиняються: “Затем была попытка развалить Россию, втянув в Союзный договор автономные республики. И сегодня состарившийся иуда не оставляет свою давнюю мечту – окончательно разрушить страну и вновь столкнуть многонациональный народ. Ему глубоко наплевать на самодержавие, ему не дает покоя уцелевшая Россия, шаткая, но живая - он ищет любой предлог, чтобы затеять смуту, создать в стране хаос и расколоть ее окончательно”.

Сажи Умалатова як справжній слідчий (недаремно ж закінчила Юридичну академію) знаходить і мотив цього злочину: “Развал России автоматически избавит его и его шайку от ответственности за развал СССР!”

Вона вимагає суду над Михайлом Горбачовим. Звісно, її більше цікавить розвал СРСР, але під загальний шумок й інше підійде: “Суда над преступником уже справедливо требуют Литва и Азербайджан. Скоро к ним, надеюсь, добавятся остальные республики, некогда объединенные в великую страну, которая не пережила “демократию по-горбачевски”. Ту самую демократию, замешанную на крови граждан, на перманентной войне всех против всех с нескончаемыми потоками беженцев, разрухой, нищетой и лишениями…”.

Цікаво поспостерігати, як Сажи Умалатова уміло відводить вину від Путіна на Горбачова, пов’язану з фальсифікацією виборів. Вже Горбачов давно не при владі, а фальсифікація продовжується, і “чесний” Путін нічого не може вдіяти: “Любимец Запада живописно связывает сегодняшние акции протеста с подтасовками на выборах, скромно умалчивая о том, что именно с его приходом к власти началась бесконечная череда выборных фальсификаций”.

І досі Сажи Умалатова не може змиритися з тим, що “Горбачев с самого начала не был легитимен как глава государства! На всю жизнь запомнилось его избрание на пост Президента СССР в 1990 году на III внеочередном Съезде народных депутатов СССР. Тогда некоторые члены счетной комиссии бойкотировали подсчет голосов, заявив, что Горбачев не проходит, но руководство во главе с председателем Осипьяном буквально выкручивает руки, чтобы добавить голоса”.

Продовжуючи тему фальсифікації виборів, вона пише: “Именно в его бытность из определения выборов исчезли понятия прозрачности и чистоты. Стараниями зарвавшейся партократии во главе с предателем Горбачевым у нас стали обсуждать честность выборов, забыв, что они по природе своей должны быть честными. Приклеив себе ярлык “отца” демократической оппозиции, сегодня он помалкивает о собственном “неоценимом” вкладе в становление системы нелегитимных выборов”.

Хвилюють її й фінансові питання: “Кстати, удивительно - почему сегодня никто не задается вопросом, куда делись государственная и партийная казна, золотой запас, свыше ста миллиардов долларов западных кредитов, исчезнувших в эпоху развала СССР?!”. А дійсно, чому Путін не використає свою кагебістську майстерність і не виведе Горбачова на чисту воду? Чи, може, це не Горбачов крав? Чи, може, Путін і Горбачов – це ланки одного ланцюга, взаємопов’язані між собою, а нинішнє “гавкання” Горбачова аж ніяк не руйнує сталінську систему Росії?

Сажи Умалатова не була би сама собою, якби не побажала Горбачову покінчити життя самогубством: “Когда-то Иуда Искариот, предавший Христа, раскаялся, вернул 30 сребреников и нашел в себе мужество повеситься. Этот же вряд ли полезет в петлю – кишка тонка”.

Логічнимвиглядає і заклик Сажі Умалатової, яким вона завершує статтю:“Я обращаюсь к людям здравомыслящим, свободным и гордым: давайте учтем ошибки прошлого и выразим вотум недоверия всей мерзости, что продолжает разваливать нас, пытается уничтожить и втоптать в грязь. Не сохранили Советский Союз, сохраним хотя бы Россию!”.

Стаття Михайла Горбачова і відгук на неї Сажи Умалатової є характерним знаменням нашого часу.

Насамперед мова йде про те, що політикам важко, практично неможливо зберегти в суспільстві моральний авторитет. На жаль, вони продовжують себе вважати такими й ні тіні сумніву в їхніх словах і діях нема. Проте суспільство не сприймає їхніх повчань, навіть якщо вони говорять правильні речі.

З іншого боку, ті, кого ми звично називаємо елітою, мали би розрізняти особистість того чи іншого політика з його ідеями. На жаль, у нас ставлять знак рівності між першим і другим.

Рівень дискусії показує, що еліта не здатна піднятися над проблемами сьогодення й спільно розв’язувати їх. Випад Сажи Умалатової проти Михайла Горбачова характеризує загумінковість російської внутрішньої та зовнішньої політики, її провінціалізм, який виглядає карикатурою на месіанство.

Насамкінець схожі процеси й дискусії відбуваються в українському політичному просторі, так що заклик Хвильового “Геть від Москви!”, якщо ми не хочемо завести свою націю в тупик, залишається актуальним.