Блог | "Я навіть приїхав до Москви": легенда "Динамо" Буряк – про те, як ледь не перейшов у "Спартак", і завершення кар'єри

З Леонідом Буряком я знайомий багато років – ще з тих часів, коли він тільки з’явився в київському "Динамо". Він одразу справляв враження не лише видатного футболіста, а й людини з великим внутрішнім достоїнством. За роки моєї роботи спортивним журналістом мені довелося не раз брати у нього інтерв’ю – спочатку як у гравця, а згодом як у тренера. Сьогодні хочу запропонувати вашій увазі одне з них.

Наприкінці 1984 року через конфлікт із Валерієм Васильовичем Лобановським Леонід Буряк був змушений залишити "Динамо", у складі якого він досяг вражаючих успіхів: п’ятиразовий чемпіон СРСР, п’ятиразовий володар Кубка країни, володар Кубка Кубків і Суперкубка Європи. І це далеко не повний список його досягнень.

– Свій останній офіційний матч за "Динамо" ти зіграв проти "Арарата" (7:0) у другому колі чемпіонату СРСР 1984 року. Що було далі?

– Практично одразу зі мною зв’язався Костянтин Бєсков і запросив до московського "Спартака". Він і раніше кликав мене до команди. Зізнаюся, тоді я був близький до того, щоб погодитися. Я навіть приїхав до Москви, зіграв кілька контрольних матчів за "Спартак". Але потім емоції вщухли.

Образа на Київ минула, і я зрозумів: "Динамо" і "Спартак" – це надто різні полюси, щоб ось так просто переходити з однієї команди в іншу. У підсумку я обрав "Торпедо" і жодного разу про це не пошкодував.

У новому клубі мене прийняли дуже тепло. Однак непросто далося рішення вийти на матч чемпіонату проти "Динамо" в Києві. Це була моя перша гра в рідному місті у складі іншої команди. Цей матч запам’ятався на все життя. Вболівальники, які раніше скандували моє ім’я, цього разу зустріли мене свистом і сніжками. Але я відповів грою: зробив гольову передачу, яка принесла "Торпедо" перемогу, і був визнаний найкращим гравцем у складі гостей. Незважаючи на постійні травми, особливо проблеми з ахіллом, саме з "Торпедо" я виграв свій шостий Кубок СРСР.

Пізніше мені довелося піти з клубу – потрібна була операція на нозі. Я повернувся до Києва на лікування і всерйоз думав про завершення кар’єри. Кілька місяців лікування, уколів і операцій дали результат – завдяки лікарям Віталію Левенцю, Володимиру Малюті та Віктору Берковському я знову зміг працювати з м’ячем.

Саме тоді мені зателефонував Євген Лемешко, тренер харківського "Металіста", і запропонував, як досвідченому гравцеві, допомогти команді. Я довго вагався, але врешті погодився поїхати на збори з умовою: якщо нога не турбуватиме – залишуся.

Так і сталося. Після зборів я зрозумів, що повністю відновився. За "Металіст" я провів 37 матчів і в 1988 році виграв свій сьомий Кубок СРСР.

Розставання з футболом далося непросто. Спочатку мені часто снилися матчі, вболівальники, яскраві моменти – як нас зустрічали в аеропорту Бориспіль після перемоги в Кубку Кубків, як вручали Суперкубок Європи. Навіть незабиті м’ячі не відпускали уві сні. Дружина розповідала, що інколи я навіть бив її ногами уві сні – настільки футбол залишався частиною мого життя.

Я грав у щасливий футбольний час. Сучасні футболісти не знають, що означає виходити на поле перед ста тисячами глядачів. Ми не могли просто сховатися після невдалої гри – нам було соромно виходити на вулицю.

Зараз інші реалії: великі гроші, прагнення поїхати за кордон. Але я ставлюся до цього філософськи. Життя не буває ідеальним – щось дає, щось забирає. Я ні про що не шкодую. Я справді жив у щасливий футбольний час. І я вдячний "Динамо" та київським уболівальникам – найкращим у світі.