Ветеран війни із РФ Дмитро Попов на позивний "Матроскін" після важкого поранення і досить тривалого відновлення вирішив займатися боксом і мріє про участь у Паралімпійських іграх. За словами захисника, спортивна підготовка стає в пригоді на службі, а потім бокс дуже допомагає під час реабілітації і повернення до цивільного життя. Наразі в Україні вже існує Ліга ветеранського боксу, яка організовує поєдинки для колишніх військових. 

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA Дмитро згадав, як закохався у війну, а вже під час зміни потрапив під обстріл, який ледь не коштував йому життя. На щастя, хлопці витягли його і надали першу допомогу. Попов згадав, хто допоміг йому прийти в бокс, як вперше виходив у професійний ринг і думав, що титуловані бійці – це дуже пафосні люди.  

– Дмитро, як у вашому житті з'явився бокс?

– В моєму житті він з'явився дуже несподівано. Після важкого поранення я був у центральному шпиталі нашої країни. Там була така відома особистість в українському і світовому боксі, як я її називаю, "мама боксу" Аліна Шатернікова. Вона відвідувала хлопців, допомагала. Ми познайомились з Аліною, потім почали спілкуватися, а вона почала опікуватися нами.

Аліна запрошувала на вечори боксу, завжди була поряд. Потім запросила на один із заходів, який організувала SpartaBox Faniian Promotions. Я познайомився з Ігорем Кареновичем Фаніяним, почали дружити, спілкуватися. Він завжди підтримував, був часточкою нашого відновлення.

І вже після того, як я адаптувався після поранення, одразу, коли виписали зі шпиталю, зустрівся з Ігорем, поспілкувалися і вирішили в одному з реабілітаційних центрів нашої країни допомагати хлопцям відновлюватись через бокс. Оскільки у хлопців є ПТСР, це дуже гарний спосіб виплеснути емоції, також необхідне спілкування.

І так вийшло, що реабілітація через бокс стала дуже гарною історією. Зараз відкрилася Ліга ветеранського боксу – ветеранів бойових дій вже на офіційному рівні. І ми ще раз показали, що незламані.

– Пам'ятаєте, як вперше прийшли в боксерський зал після поранення? Які були думки, відчуття?

– Звісно, пам'ятаю. Коли я ще був поранений і у мене стояв апарат Ілізарова, я завжди приходив в "Спарту", Ігор завжди запрошував. А в SpartaBox кожного місяця проводяться відкриті турніри з боксу. Я завжди був присутній на них, ми спілкувалися з Ігорем Кареновичем, розмовляли про бокс, про реабілітацію, завжди ділились різними емоціями. І в підсумку я прийшов в зал.

І це круто, коли людина знаходить в себе сили. Це ж не тільки я. На жаль, у нашій країні сотні тисяч таких випадків. І коли ти приходиш, звісно, в тебе стан ейфорії. Ти наче повертаєшся до життя. Це несподівано і дуже круто. І такий емоційний сплеск, коли дивишся, що хлопці займаються, діти займаються. Адже коли ми пішли захищати, головне було, щоб у цивільних була можливість жити, тренуватися. І коли ти дивишся, що це все було не дарма, то тільки гарні і позитивні емоції.

– У вас було якесь спортивне минуле, на яке могли би спиратися?

– Так. Ще у той час, коли я жив у Луганську, то займався змішаними єдиноборствами. Потім 13 років не тренувався, але завжди мріяв займатися боксом. І через стільки років мрія здійснилась, і бокс прийшов у моє життя.

– Тобто, певний досвід бойових мистецтв у вас був.

– Так, так, всі хлопці чимось, десь і колись займалися – танці, шахи, все, як завжди (посміхається). І хочу вам сказати, я справді порівнюю бокс із шахами. Коли ти граєш в шахи, то один невірний крок може призвести до шаха або мата. Так і в боксі: одна неправильна дія – і тобі прилітає.

– Можете пригадати свій дебют на професійному ринзі? Ви казали, що найскладніше було дійти до рингу. І загалом він минув так, як і очікувалось?

– Ні, зовсім не так. Ти готуєшся так само, як і професійний боксер – у тебе тренера, тренування, дієтолог, фізпідготовка. Я спочатку не розумів. І коли давав інтерв'ю, був такий вислів: "Головне – це дійти до рингу". І я не розумів, що це таке. Я ж – воїн, що там мені ті 20 метрів. Такий стан ейфорії.

І це відчуття таке – ти виходиш, навколо багато людей. А тобі як військовому незвичне таке скупчення людей. І стан не те, що важкий, але неочікуваний. Ти десь, може, трошечки розгубився. І це зрозуміло, адже виходиш, а 5-7 тисяч людей тобі аплодують. Ти йдеш, і перехоплює подих. Збираєшся, заходиш в ринг і коли починаєш боксувати, перші удари, і ти розумієш, що все, більше нікого не чуєш. Є тільки суперник, ти, ринг і ваше спортивне з'ясовування стосунків.

– А пам'ятали, що тренер казав? Чи пролунав гонг і все...

– Я пам'ятав і чув перший раунд. А в другому вже чув, але не робив (посміхається).

– Але ж була певна стратегія, налаштування.

– Так, завжди є. Але це, по-перше, твій стан, як ти із ним можеш впоратись. Ви все проговорюєте, у вас є геймплан. А коли починається бій... Мабуть, тому й кажуть, коли професійний боксер проводить не два-три бої, а вже має 20-30, або хоча б 10-15, він вже вчиться цьому. А коли у тебе ще немає такого професійного досвіду, то ти трошечки губишся. Але ми й прийшли в бокс, щоб вчитися.

– Наскільки можна і це взагалі коректно трохи порівняти бій в боксі і бойове завдання. Я розумію: те, що стоїть на кону, не можна порівнювати. Але і там, і там є якісь стратегії, план, мета, але протягом цього процесу може статися все, що завгодно, те, що не заплануєш.

– Це зовсім різні ситуації. Війна – це наш шлях. Але якщо ми вже торкнулися цієї теми, хочу сказати, що спорт завжди допомагав на війні. У мене є таке порівняння: у військових бойових діях, як і в спорті, до того, як ти пропускаєш перший удар – по рукавичкам, по нозі чи ще кудись влучає, і ти вже раз – і адаптуєшся. Так і на війні. Ти йдеш, починаються перші прильоти, перші кулі – оп, ти розумієш, що тебе вже хочуть вбити. І ти раз – і вже швидко збираєшся.

Але спорт на війні дуже допомагає. По-перше, це фізична форма. Військовий носить із собою амуніцію, дуже багато всього. Під час виконання завдання у нього буває і 20 кілограмів на спині, і 30-40 або навіть 50 – по-різному. Тому фізична форма потрібна.

Загалом, війна – це війна. Немає порівнянь... Але нічого, ми всі знали, на що ми йшли. І з тисячі разів, я би у 1001-й обрав те ж саме і знову все повторив. Єдине, як у нас кажуть, там не можна зберегтися (сумно посміхається). Але все добре. Ми живемо, люди живуть, посміхаються, дітки займаються. На жаль, ще важкувато. Але нічого, всі працюємо над цим. І кожна війна рано чи пізно закінчується.

– А ким ви служили?

– О, я був і стрільцем, і розвідником, і ПЗРК-шником. Багато було спеціальностей. Ти ж не вчишся війні, ти адаптуєшся. І різні задачі були. І мені все було цікаво, я закохався у війну. Це як комп'ютерна гра. Знаєте, є такий поганий вислів, що це наче наркотик. Один раз спробуєш і тобі сподобається. Так в мене було на війні. Спробував і... сподобалось.

– Є така платформа "Епізоди війни", де хлопці та дівчата розповідають якусь знакову, важливу чи визначальну історію зі своєї служби. А у вас така була?

– Багато всього було. Дуже багато. Кожен вихід, кожне завдання. Коли у нас не було 200-х або 300-х, це, на мою думку, найкращі спогади.

– А як отримали поранення? Якщо, звісно, це можна розповісти.

– Ні-ні, все добре. Я вже відійшов. Як це сталося? Це було в травні, десь коло п'ятої ранку. У нас була зміна, ми вже мінялись, і так вийшло, що нашу позицію вирахували. І залишалось буквально 15 метрів. Хлопці вже приїхали і вигрузилися. Ми вже завантажились і все познімали. І от вже мали поїхати, як почався обстріл. Трохи не встигли. Було пряме влучання 120-ї міни. У нас було чотири людини. Міна розірвалася прямо над головою у нас в бліндажі.

Я отримав осколкове поранення лівої ноги – вибило кістку 12 сантиметрів. І п'ятка від кістки відірвалась. Закритий перелом. Ну і в праву ногу осколки влучили. Але хлопці мене витягли. Я ще встав, а нога була в іншій бік. А ти ж знаходишся у стані афекту. Мене питають: можеш йти? Я беру цю ногу, а вона неначе гумова – в інший бік. Ставлю на землю. Спираюся на неї усім тілом і падаю.

А коли ти поранений, то у два-два з половиною рази важче тебе тягнути. Але побратим витягнув мене, наклав турнікети. Я трошки відповз. Добре, що евакуація відбулася дуже швидко. От нас витягнули, і вже через дві-дві з копійками години ми вже були на першому пункті, де нам надали допомогу.

– Оця ваша історія поранення, становлення і приходу в бокс – ви вже бачите, як вона допомагає, наприклад, вашим побратимам, іншим військовим, які переживають щось подібне? Когось, може, особисто привели в зал?

– Так, багато хлопців привели. І особисто. І дуже багато прикладів. Зараз стрімко розвивається бокс серед ветеранів, проводяться турніри за участю ветеранів. У нас вже є відкрита ліга ветеранського боксу, і вона на професійному рівні. А хлопці у нас займаються не тільки боксом, але й джиу-джитсу, також багато хто бере участь у Іграх Нескорених.

Ті, хто пролежав тривалий час у важкому стані, набирають багато зайвої ваги, і це тобі дуже заважає у житті. І коли ти приходиш в бокс, то починаєш фізично займатися. Хто може ходити, той ходить, хто, на жаль, не має кінцівки, стоять на протезі, і починаємо худнути. І це дуже такий мотиваційний ривок займатися спортом.

Ну і, як у мене було, та й багато в кого – коли військовий закривається, поки він сам не зрозуміє, що йому потрібно, ніхто до нього не достукається, на жаль. Ти не можеш змусити людину займатися або не займатися. Це бажання. І ще один доказ того, що ми – незламані. Ми і так – найкраща країна у світі. І доводимо знов і знов, що ми незламані у всіх напрямках. Ще ж прапор на Олімпійських іграх не майорів у ветеранському боксі? Але нічого. Є ж у нас Паралімпійські ігри.

– Ви до них вже придивляєтесь?

– Ми вже працюємо в цьому напрямку (посміхається). Якщо вам кажу, що боксерів там ще не було, але нічого, побачимо. Ми сподіваємось, що нам допоможуть у вирішенні цього складного питання. На жаль, складного, але на все свій час.

– Ось одна справа – займатися для себе і для реабілітації, а вже інша – виходити на титульні бої або брати участь у тих самих Паралімпійських іграх. Як прийшло це рішення?

– У мене завжди була така мрія. Коли я ще був у важкому стані, але стабільному, Аліна Шатернікова запросила на турнір від SpartaBox Faniian Promotions. А мені завжди був цікавий бокс, ми ж усі виросли в 90-х, моїм кумиром був Майк Тайсон. І я теж хотів займатися боксом, мріяв виступити на великій арені.

І коли я був важкий, ще на візочку з прямою ногою, дивився, як хлопці боксують, і теж хотів виступити. І от якось ця мрія закріпилася всередині мене. Я вирішив, що мені це подобається, фізично і морально допомагає. Деякі думки трошки зникли, хоча вони не зникають назавжди, але бокс дуже допомагає і впливає на тебе – на твій фізичний стан, на моральний стан, на все, що з тобою в житті відбувається.

У мене ще є тренер з фізпідготовки і дієтолог. Такий зірковий тренер нашої країни – Ксюша Літвінова. Вона була моїм реабілітологом після того, як з мене зняли апарат Ілізарова. Познайомилися в одному з реабілітаційних центрів, почали спілкуватися, дружити. Ми ще з одного міста.

Вона має свою студію, займається моєю фізпідготовкою і є моїм особистим дієтологом, стежить за моїм харчуванням, щоб не набирав зайву вагу. Вітамінки там, протеїни. Все як у професійного спортсмена. Зранку іноді стоїш і думаєш: навіщо воно мені потрібно? (Посміхається) Буває, що встав не з тої ноги. А потім: та ні, це не про мене. І йдеш далі.

І я дякую кожному, хто є у моєму житті і допомагає. І не тільки мені, а й хлопцям, які зазнали поранень, важких поранень. На жаль, зараз люди трошечки забули про війну, але залишилися ті, як я кажу, старовіри, як Аліна Шатернікова, Ігор Фаніян і ще багато хто. Мій тренер Васьковський Артем Анатолійович – дуже гарна людина, дуже професійна, яка працює з ветеранами, допомагає, він є головним тренером ветеранської збірної України. Він є моїм особистим тренером, психологом, дуже багато чого мене вчить.

От правду кажуть, що тренер – це як другий батько, він завжди мене вислухає і сильно мотивує. Знаєте, тренер – це частина родини, і ми вже настільки близько один одного знаємо. У мене не минає і дня, щоб я з ним не поговорив, не зустрівся. Ми завжди щось обговорюємо, думаємо, що потрібно, чим допомогти хлопцям, що ще ми можемо зробити. Завжди рухаємось, з Ігорем Кареновичем завжди на зв'язку, всі допомагають, як можуть. І дякую всім, що вони є, що не забувають. Ветерани – це ті люди, яких не можна забувати, і ми не маємо на це права.

– А в якому стилі ви боксуєте? Як би могли описати?

– Я навіть не знаю. Як відчуваю, так і боксую. Можу опускати руки, можу й пурхати, як метелик. Можу багато ударів викидати. Якось я не зупиняюсь на одному. Я вчусь, вдосконалююся. Мені завжди цікаво робити щось нове. Мабуть, рубаючий стиль (посміхається).

Сподіваюсь, що колись в кінці року у нас буде премія за найкращий бій року. І хочеться потрапити туди. Хоча у нас багато дуже класних, крутих спортсменів. Майстри спорту, кандидати в майстри спорту міжнародного класу, які отримують поранення, мають ампутації, стають на спортивні протези і доказують ще раз, що вони мега-круті титани зі сталевими серцями.

– А чим займаєтесь поза рингом?

– Життя? Як у всіх. Активне. Зокрема, організовую бої ветеранів. А взагалі долучаюсь до усієї можливої роботи. Долучаюся до всієї можливої роботи, яка є. Є маленький секрет, який я не можу розповісти. Але багато цікавого попереду.

– Ви сказали, що у 90-х вашим кумиром був Майк Тайсон. А зараз чиї дивитись поєдинки, хто вам імпонує вже з точки зору професійного боксера? 

– Чесно кажучи, це мій тренер Артем Васьковський. Це людина, яка завершила свою професійну діяльність у 25 років. Але коли я почав займатися босом, у мене була мрія постояти з тренером. Спочатку це був невеличкий спаринг з Ігорем Кареновичем, я був задоволений. Потім – з Артемом Анатолійовичем. Зараз він теж стоїть зі мною в парах.

Коли ти дивишся професійних спортсменів – це одне, а коли боксуєш з ними – зовсім інше. Це такий рівень. Ти не те, що надихаєшся, ти після цього спарингу перероджуєшся. Стаєш іншою людиною. Адже тренер у 41 рік вистоює 12 раундів, і йому потрібно лише трохи подихати. Я рівняюся на нього.

Хоча, звісно, мені подобається багато наших боксерів. Це і Олександр Усик, і Денис Берінчик, і Саша Гвоздик, і Сергій Дерев'янченко, і Сергій Богачук, і Юрій Нужненко. Багато хлопців, які мені імпонують. Даня Лазан, Ярік Харциз. Всі гарні бійці. Вітя Постол, Арам Фаніян, Аліна Шатернікова – особисто знайомий із ними, завжди приїжджають, підтримують.

Я, коли ще не займався боксом, то думав: ці боксери, мабуть, якісь такі пафосні люди. А коли познайомився із ними, то таке відчуття, що вони і мусі не нашкодять. Немає такого, знаєте, зарозумілого чи зверхнього ставлення. Всі абсолютно дуже виховані. Завжди можу зателефонувати, написати, зустрітися, запитати поради. Ніхто ніколи не відмовляв.

Це надихає, це демонструє, що вони знайшли сили і виступати на професійному рівні, і приїхати до хлопців у шпиталь, у реабілітаційний центр.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!