"Війна не злякала тебе, а хвороба – забрала". Історія останньої битви майора ЗСУ Баженова

"…На кладовищі було холодно, йшов сніг, були рідні й друзі, священник говорив прості мудрі речі, і якоїсь миті, перед тим, як побратими мали дати потрійний залп, несподівано вийшло сонце. Яскраве й тепле, воно зігріло усіх. Це був знак, що Мирослав пішов у кращий світ, навіки залишившись ангелом-охоронцем для своєї сім'ї. Але й у житті він був людиною світлою, непересічною. Людей такого ґатунку дуже не вистачає нашій Україні".

Ці слова громадська активістка Наталя Лютікова написала на спомин про майора ЗСУ Мирослава Баженова. Мужнього воїна, захисника України, життя якого відібрала не ворожа куля, а підступна і невблаганна хвороба.

Детальніше – в матеріалі OBOZREVATEL.

Мирослав Володимирович Баженов народився 13 листопада 1986 року в Астраханській області (Росія) у родині військовослужбовців. Однак у закритому військовому містечку Капустин Яр-1 минув лише перший рік життя маленького Мирослава: коли його маму було переведено на нове місце служби, в Україну, вся родина переїхала до міста Прилуки на Чернігівщині. Саме його Мирослав завжди вважав своєю малою батьківщиною.

"Все своє свідоме життя я пов'язую з рідним містом Прилуки Чернігівської області, містом, у яке я закоханий, зі своєю цікавою історією та традиціями", – згадував сам Мирослав в автобіографії.

Він змалечку знав, ким стане, коли виросте. Тож після школи подався до Чернігівського військового авіаційного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, який закінчив 2004 року.

"Ви можете запитати мене, чому саме я обрав шлях військового. Насправді відповідь проста. Захист Батьківщини – це сімейна традиція нашого роду. Я свідомо вибрав стезю офіцера Збройних сил України, наслідуючи життєвий шлях моїх пращурів. Мій прадідусь, дід і батько були офіцерами, які свого часу боронили цю країну від реальних та потенційних ворогів. Тому про вибір майбутньої професії я навіть якось особливо й не замислювався", – розповідав Мирослав.

З дитинства хлопець мріяв про небо. І після завершення ліцею планував вивчитися на льотчика у Харківському університеті Повітряних сил імені І.М. Кожедуба. Проте на заваді стало викривлення носової перегородки: ця несуттєва на землі вада в небі могла стати для майбутнього льотчика неабиякою проблемою. Тож зрештою юнак зупинив свій вибір на факультеті зенітних ракетних військ.

"Факультет зенітних ракетних військ" – тут уже щось цікаве, якісь величезні ракети, збивають літаки, офіцери такі в крутих беретах з мужніми обличчями, вселяють упевненість… Ще й кажуть, що цей факультет теж славиться своїми випускниками, високим рівнем підготовки та професіоналізму... Доба – і рішення ухвалено: "Не літаю й іншим не даю", – так описував процес вибору майбутнього фаху Баженов.

Університет юнак закінчив із відзнакою. Окрім знань, як згадував сам, здобув там і друзів, які залишилися з ним на все життя, з якими міг розділити як радість, так і біду.

За розподілом Мирослав потрапив у Херсон, у 208-му зенітну ракетну бригаду (в/ч А1836) – начальником обслуги-офіцером наведення 5-го підрозділу частини. Вже за два роки молодий та відповідальний військовий пішов на підвищення і став оперативним черговим командного пункту бригади.

"Накази, постанови, нюанси бойової роботи на КП, вивчення нових зразків ОВТ (озброєння та військової техніки. – Ред.), все нове, все цікаве… Все закрутилось по-новому, якось по-справжньому. Багато чим я зобов’язаний цій роботі, досвід колосальний на все життя. На цій посаді прослужив я досить тривалий час, аж до кінця 2017 року. На цій посаді зустрічав і анексію Криму, й початок війни на Донбасі", – згадував в автобіографії Мирослав.

Початок буремних часів, коли в мирну Україну прийшла війна, Мирослав спостерігав ледь не з епіцентру подій: херсонські військові одними з перших побачили справжню ціну "братньої любові" росіян.

"Як зараз пам’ятаю, оголошення мобілізації, бойова тривога, збір повної бойової обслуги на КП бригади, все по-справжньому. Хіба міг я ще пів року тому уявити, що таке може статися в нашій державі… Якийсь когнітивний дисонанс коївся в моїй голові перші дні, просто якийсь жах. Тим паче – хто? Ті, кого все життя вважали братами та друзями – якийсь сюр… Наша бригада опинилася ще й у прифронтовій зоні, адже підрозділи частини розміщені майже по всьому півдню України.

У наше оперативне підпорядкування в короткий строк були прийняті підрозділи Повітряних сил і з інших регіонів країни, організована взаємодія з іншими видами Збройних сил. Повітряна розвідка велась цілодобово. Ми спостерігали за пересуванням повітряних та морських об’єктів із території РФ в Крим. Відбувалося справжнє захоплення, інакше не назвеш. На умовній лінії розмежування з АР Крим постійно виникали провокаційні дії з боку "зелених чоловічків": то поряд із кордоном пролетять, то техніку до лінії підганяють… Весь час тримали в напрузі", – згадував Баженов.

На східний фронт російсько-української війни Мирослав Баженов вперше потрапив у серпні 2015 року, в складі 201-ї зенітної ракетної бригади імені гетьмана Пилипа Орлика. Хоча рвався на війну від самого початку.

"До складу підрозділу потрапив за власним бажанням, нашою частиною була отримана телеграма, про потребу в\ч А 2183 в п’ятьох офіцерах. Рішення ухвалив, не роздумуючи. Пробував потрапити на Донбас і раніше. 2014 року намагався долучитися до добровольчих батальйонів, зокрема до "Донбасу", у деяких моїх знайомих це вийшло, але мені щось не щастило", – ділився спогадами Баженов.

У ту, першу ротацію на війну, військовий виконував завдання з безпосереднього прикриття та наземної оборони підрозділу, до якого був прикомандирований. У наступні ж ротації, у 2017-2018 роках, Баженов їздив на Донбас уже з побратимами з рідної частини як начальник розвідки штабу.

"Завдання були досить специфічні, виконувалися в складі наукової групи, більше нічого сказати не можу. Є що згадати – нема що розповісти", – скупо, як і личить розвідникові, коментував свій військовий шлях Баженов.

Молодий офіцер вірив, що віддасть армії все своє життя. Однак доля вирішила інакше: замість продовжувати воювати з зовнішнім ворогом, Мирослав вимушений був стати до нерівного бою з власною тяжкою хворобою.

Про страшний діагноз – гострий первинний мієлофіброз – Баженов дізнався випадково. Тоді, 4 роки тому, вони з дружиною чекали на народження другої дитини. І Мирослав за рекомендацією лікарів пішов здати кров – на випадок, якщо пологи проходитимуть із ускладненням. Так з’ясувалося, що кров – уражена. А згодом було встановлено остаточний діагноз.

Аналізи, дослідження, обстеження, надія, що перемежається з розпачем... І болісні роздуми, що зрештою змусили Мирослава ухвалити, як зізнавався він сам, одне з найтяжчих рішень у житті: поставити хрест на військовій кар’єрі і звільнитися з лав Збройних сил України за станом здоров’я. У жовтні 2018 року, після довгих вагань, майор Мирослав Баженов закінчив військову службу.

Лікування гострого первинного мієлофіброзу – це складно, ризиковано і дуже дорого. Людям із таким діагнозом потрібна трансплантація кісткового мозку, в якому продукуються клітини крові. Ця операція, що не гарантує повного одужання пацієнта, на додачу потребує ще й тривалого підготовчого періоду. І п'яти-, а то й шестизначних сум у міжнародній валюті.

"За майже 4 роки від установлення діагнозу до проведення трансплантації в мене був час для того, щоб ретельно підготуватися. Мені здавалося, що я прорахував усе на 10 кроків наперед: я звільнився з лав ЗСУ за станом здоров'я, оформив пенсію, отримав страховку та квартиру як інвалід війни 1-ї групи, і навіть встиг зробити в ній ремонт.

Це було необхідно, адже після пересадки людині ще довгий час доводиться вживати препарати, які пригнічують імунітет. І дуже важливо в цей час перебувати в чистому, сухому приміщенні без грибків та пилу. Адже в такий період – це смертельно небезпечно! Складав копієчка до копієчки, і робив усе, щоб мої проблеми не торкнулися інших. Якби все було добре, то мій план би спрацював і більшість із вас так ніколи б і не дізналася, з чим довелося зіткнутися мені та моїй сім'ї! Але обставини виявилися сильнішими", – написав Баженов, коли зрозумів: без сторонньої допомоги йому не впоратися.

Першу трансплантацію кісткового мозку від неродинного донора – 19-річного хлопця з Німеччини – Мирославу Баженову провели 6 листопада 2019 року в Туреччині. Однак вона не дала очікуваного результату, тож у квітні 2020-го медики провели ще одну операцію.

І на два місяці Мирослав та його родина й друзі повірили: битву за його життя нарешті виграно. Але потім самопочуття чоловіка різко погіршилося – і замість того, щоб повернутися додому, з липня він опинився в стерильному боксі гематологічного відділення. Попереду були довгі місяці боротьби та мрії нарешті обійняти двох своїх донечок, яких не бачив цілий рік.

Обидві трансплантації, які було проведено Мирославу, оплатила держава. Але супутні витрати й ускладнення після другої операції його родина мала взяти на себе. Станом на грудень 2020 року турецька клініка виставила родині Баженових рахунок у 63 тисячі євро. Саме тому Мирослав із дружиною і були змушені просити про допомогу в небайдужих українців: свої ресурси вони давно вичерпали.

"Тільки з вашою допомогою я зможу подолати останню сходинку до одужання!" – до кінця сподівався Баженов.

Та не судилося. Попри всі зусилля, попри те, що історією Баженова і складною ситуацією, в якій опинився він та його родина, перейнялися тисячі небайдужих – виграти свою останню битву він так і не зміг. Увечері 7 січня серце воїна зупинилося. Йому було всього 34.

"Ти був світлим, чесним і розумним. Так шкода, але дива не сталося... Війна не злякала тебе, Майоре. Ти гідно, як воїн, захищав свою країну, а от хвороба, з якою ти так боровся, – забрала тебе... Царство небесне", – написала про Баженова волонтерка Іванна Поровська.

"Мирослав залишиться в наших серцях назавжди. Дуже хороша була людина, друг і колега. Таких офіцерів, як Мирослав – нема. Він завжди бачив світло навіть там, де була суцільна темрява. Він був дуже позитивним. Завжди допомагав у тяжку хвилину. Мені неймовірно складно повірити в те, що його більше нема з нами. Наче зовсім недавно говорив з ним – і, як завжди, чув лише позитив. Його голос досі в моїй голові. Пам’ятаємо, любимо, сумуємо", – згадував про померлого друга Владислав Созонов.

Окрім мрій про небо, у Мирослава Баженова змалечку була ще одна пристрасть: історія. Любов до неї прищепив онукові дідусь, якого сам хлопчик вважав людиною-легендою. Змалечку Мирослав слухав спогади діда Бориса про Другу світову, оборону Кавказу, визволення Кубані та Криму, перебіг Керченсько-Ельтигенської десантної операції, учасником якої той був, – і про невичерпний героїзм та звитягу українського народу. Завдяки дідусеві Мирослав вивчав історію та культуру рідного краю. Активно брав участь в історичних форумах та конференціях, відшукував правду про Другу світову в архівах, разом з однодумцями з Херсонського краєзнавчого музею робив відновлення та відтворення одягу, зброї та побуту періоду козаччини, брав участь у різноманітних фестивалях та реконструкціях. Уже розпочавши військову кар’єру, Мирослав Баженов 2016 року вступив до магістратури історичного факультету Херсонського Державного університету – і навіть почав писати свої перші історичні та військово-патріотичні статті…

А ще Мирослав Баженов мріяв створити в рідних Прилуках музей історії АТО – аби зберегти спогади про сучасну війну вже для своїх онуків.

Здійснити мрію не встиг. Утім продовжити його справу пообіцяли його друзі.

"Спочивай з миром, друже. Ми завершимо твою справу життя – зробимо музей АТО в Прилуках", – пообіцяла волонтерка Наталя Лютікова й ініціювала збір експонатів для майбутнього музею.

Напередодні смерті Мирослава Баженова в турецьку клініку, в якій він лікувався, було доставлено партію дефіцитних і дуже дорогих противірусних препаратів загальною вартістю майже 8 тисяч євро. На них Мирослав чекав близько пів року. Після його смерті дружина, Баженова Ірина, передала ці ліки людям, які зараз проходять той самий складний шлях, який пройшов її чоловік. З надією, що їм ці ліки дійсно врятують життя.