"Українці та росіяни є жертвами". Володар "Золотого глобуса" Жуан Педро Ваш – про винних у війні, українську культуру і португальців, чия "хата скраю"

Португальський актор і сценарист Жуан Педру Ваш торік отримав нагороду "Найкращий кіноактор" на церемонії "Золотий глобус" у Португалії. Журналістка OBOZ.UA ще тоді намагалася поспілкуватися з ним, однак через щільний графік артиста розмову вдалося організувати лише зараз.

Що Жуан Педру Ваш знає про Україну та її культуру, як відреагував на повномасштабне вторгнення та чому європейці захищають російських митців? Чому навіть відомі артисти не мають стабільного життя у Португалії, що спільного між українською та португальською кіноіндустріями та якою українською режисеркою він захоплюється? Про це та інше – далі.

– Жуане, минув майже рік відтоді, як ви отримали нагороду "Найкращий кіноактор" за головну роль у фільмі The Englishman's Papers ("Папери англійця") режисера Сержіу Грасіану. Що змінилося у вашому професійному житті?

– Нічого (усміхається). У Португалії кіноринок дуже малий, тому я й не особливо прагнув отримати премію "Золотий глобус". На той час у мене навіть не було соціальних мереж. Зараз я вже маю Instagram, але все одно не дуже "просуваю" себе. У світі, де я працюю, реклама зазвичай грає на руку медійності, але це не те, що мені добре вдається. Зізнаюся: мені не дуже подобається цим займатися, почуваюся некомфортно. Нічого проти не маю, просто це не моє, як то кажуть. Тому повністю присвячую свій час театру та кіно. І раптом трапився "Золотий глобус" – прекрасний епізод у моєму житті (усміхається).

– Я була свідком зворушливого моменту, коли під час вручення премії на сцену також вийшла ваша молодша донька і, взявши мікрофон, розплакалася. Пригадуєте, що ви відчули в той момент?

– Я не та людина, яка дуже радіє тому, що відбувається. Це не "холодна позиція", а, скоріше, раціональний і реалістичний підхід. Зазвичай я ніколи не ходжу на червоні доріжки, бо почуваюся там некомфортно. Але моя молодша донька хотіла піти на церемонію, тому я й пішов (усміхається).

Вона та старша дочка живуть із мамою. Мої діти кажуть, що це ми перемогли, тобто сприймають це як колективне досягнення. І це правда: ця нагорода мала особливе значення для моєї родини. Я відчував, що це спільна перемога, бо було чимало випадків, коли мені доводилося багато працювати або, як під час зйомок цього фільму, їхати до Анголи, а моя колишня дружина брала весь побутовий тягар на себе. До речі, нагорода зараз знаходиться в її будинку (усміхається).

– Отримуючи нагороду, ви емоційно заявили, що створення фільмів у Португалії – це диво. З якими головними проблемами сьогодні стикається португальський кінематограф, зокрема у питаннях фінансування? Мені це нагадало українську кіноіндустрію, яка також переживає схожі труднощі.

– Так, це масштабна проблема. У нас багато талановитих людей, але немає великих інвестицій, які дозволили б цьому таланту досягти іншого масштабу. Багато акторів мого віку і навіть старших, наприклад, іноді знімаються на телебаченні. Але я знаю, що якби вони могли просто займатися театром і кіно, то робили б лише це. Насправді в Португалії не можна мати стабільне життя, просто займаючись театром і кіно, навіть якщо ти нібито визнаний актор. Це дуже сумно.

Коли я знімався у фільмі "Папери англійця", один кінокритик запитав, як, на мою думку, сприйме мене португальська публіка. Я щиро відповів – і це не жарт, – що вона мене не знає, хоча я й знявся у понад 60 фільмах.

Щороку португальські фільми отримують нагороди на міжнародних кінофестивалях у Берліні чи Каннах. Наприклад, із фільмом "Море" ми поїхали на Токійський кінофестиваль. Я називаю це продуктом, бо якщо дивитися з економічної точки зору, його можна експортувати. Адже, якщо говорити більш комерційною мовою, нам потрібні гроші, щоб працювати, підтримувати галузь і просто жити. Португальське кіно сприймається як щось лише для еліти й не перетворюється на можливість для розвитку цілої індустрії.

До речі, я іноді дивлюся американські серіали, наприклад "Спадкоємці" – неймовірна історія, яка отримала багато нагород. Тож єдине, чого бракує Португалії, – це грошей на виробництво і, можливо, більше часу, щоб мати змогу писати сценарії. Бо ми не можемо вижити без роботи, у нас немає часу, тому доводиться паралельно працювати над кількома проєктами. Зараз я хочу написати сценарій для фільму, і поки я його писатиму, мені потрібно зупинитися, щоб підготуватися. У Португалії цього практично ніхто не може собі дозволити – нам завжди доводиться робити кілька речей одночасно. Тож, зрештою, ми субсидуємо ринок, а не навпаки: ринок підтримує нас.

– Ви навчалися на інженера, але покинули навчання в досить престижному університеті Коїмбри (Universidade de Coimbra) заради студентського театру. Як відбувся такий доволі різкий поворот у вашому житті?

– У молодості в мене був невдалий план – стати письменником, але потім я зацікавився наукою і вступив до університету. У 20 років почав грати в університетському театрі в Коїмбрі – уперше в житті. У мені побачили потенціал і запропонували перейти до професійного в Лісабон.

У мене немає ані театральної, ані акторської освіти – лише відвідував майстер-класи в університетському театрі. Театр – це випадковість у моєму житті, адже я ніколи не мріяв бути актором. У мене не було "плану Б", мав лише одну ідею: це має спрацювати. Тож я багато працював, працюю досі, і цей менталітет залишається зі мною. Також я багато читав, ходив на вистави, оскільки не мав формальної освіти, і досі продовжую це робити. Таким чином я зміг вибудувати власну підготовку до роботи, яку виконую.

– Вам щось відомо про українську культуру?

– Насправді, ні. Знаю лише українську режисерку Кіру Муратову, бачив кілька її фільмів. Але якщо ви запитаєте мене про культури інших країн, то є лише кілька, про які я можу сказати, що дуже добре їх знаю. Тож це мій недолік.

– Перекладачка Ана Мартінш нещодавно презентувала португальською мовою новелу "Я (Романтика)" українського письменника Миколи Хвильового. Тож я сподіваюся, що крок за кроком ми будемо пізнавати культури одне одного. Мені як українці відверто неприємно, особливо під час війни, помічати серед португальців захоплення творчістю Федора Достоєвського, водночас майже нічого не знаючи про українську культуру, яка нічим не поступається російській, а в чомусь навіть її перевершує.

– Так, ви маєте рацію. Історично склалося, що в мене немає інформації про українську культуру, яка через російський вплив перебувала в тіні. Тож справді це дуже імперіалістичний погляд на російських письменників, російську їжу, російську музику – загалом на все російське, через який сусідні країни залишаються непомітними.

Португальці, незважаючи на те, що, здавалося б, дуже привітні та гостинні, насправді історично не дуже цікавляться іншими культурами. Ми досить ізольовані. Я думаю, що це вплив фашизму, який закінчився 50 років тому, але багато поколінь усе ще жили за цією логікою: ми тут самі, ми живемо в бідності, але війни немає – і нам добре. Одним із гасел диктатури було: хоч ми й віддалені від світу, зате самі й горді! Це дуже смішно.

Ми тут самі зі своєю культурою, і все, що приходить ззовні, трохи дивне для нас, тому й не маємо до цього особливого інтересу. Нові покоління, на щастя, вже не такі, тож я думаю, що з молоддю все зміниться.

– Сподіваюся, що так.

– Я народився у 1974 році, я з покоління Революції, яке все ще трохи живе за правилами диктатури. Але інші покоління вже набагато вільніші у своїй ідентичності, сексуальності та сприйнятті культури. Вони набагато більше подорожують. Наприклад, студенти їздять в інші країни за програмами обміну, зустрічають там нових людей і навіть створюють сім'ї.

Тож я думаю, що все це процес, який просто потребує часу, бо Португалія – дуже нерухома країна. Не знаю, чи ви помітили, але португальці дуже консервативні та традиційні. Я сподіваюся, що ця тенденція не повернеться назад, що ми перестанемо бути такими націоналістичними та рухатимемося до інтеграції.

– Якою була ваша реакція 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну?

– Я подумав: що за дурня? Який у цьому сенс? Світ, який досяг певного прогресу на шляху до миру, роззброєння та згоди, раптом почав рухатися назад. І це дуже лякає, адже якщо ми рухаємося назад, то створюємо прецедент для багатьох речей. Цей регрес – характерна риса цього дивного століття.

Здавалося б, ми перебуваємо на піку людської еволюції, але в геополітичному плані все повертається до часів імперій, автократій, диктатур і війн. Це дуже дивне протиріччя, яке викликає велике занепокоєння щодо майбутнього.

– Ваша колега, акторка Осеана Базіліу, вважає, що у війні в Україні винна виключно російська влада, а народ – лише "жертва". Водночас португальський журналіст Жозе Мільязеш, який 38 років прожив у Росії, говорить про антисемітизм, презирство до інших національностей та переконаність росіян у власній винятковості. Як ви вважаєте, наскільки відповідальність за війну лежить не лише на російській владі, а й на самому суспільстві?

– Війни ніколи не ведуться між народами, а між вищими інтересами та авторитарними урядами. Тож так, люди завжди є жертвами. І я думаю, що європейці повинні бути дуже обережними, коли кажуть "росіяни" чи "українці", тому що в цьому випадку йдеться не про них, а про диктатора, який хоче зберегти свою владу та, зрештою, відновити ідею імперії, яка сьогодні вже не має сенсу. Саме тому він веде росіян на війну.

А війна – дуже сумна та непотрібна річ, це те, що ставить нас віч-на-віч із суперечністю людської природи. Люди здатні створювати так багато добра, а раптом виявляють цей убивчий і руйнівний інстинкт. Дуже важко пояснити це дітям, наприклад.

Я гадаю, через війну в українських та російських дітей сформувалася жахлива й руйнівна пам’ять, яка залишиться майбутнім поколінням. Замість того щоб давати їм надію та впевненість у світі, робити їх радісними, прекрасними, оптимістичними людьми, дорослі подають їм такий приклад. Це дуже сумно, дуже сумно… І я лише можу уявляти, як це – переживати все, що відбувається. Ми, у Португалії, не маємо про це жодного уявлення. У цьому плані ми дуже привілейована країна, яка була ізольована від конфліктів протягом 50 років.

– Що б ви хотіли побажати українцям, які вже п'ятий рік живуть в умовах повномасштабної війни?

– Насправді я дуже пишаюся тим, як українці вистояли, і бажаю вам ще багато сил! Я бачу, як важко вашій країні пережити спробу її руйнування та знищення. Іноді я хотів би, щоб у Португалії було хоча б трохи тієї сили, якій можна лише позаздрити і яку я бачу в українців, бо ми дуже пасивні. Це великий урок, який Україна дає Європі, і я сподіваюся, що вона відреагує на нього та зможе його засвоїти.

Читайте на OBOZ.UA інтерв'ю португальською журналісткою Іриною Шев – про враження від України, роботу на лінії фронту і рідний Збараж: "Всюди можна розрахуватися телефоном. В Європі такого нема!"

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою культового фільму "Кримінальне чтиво" Марією де Медейруш – про роль української лікарки, справжнього Брюса Вілліса та зйомки з путіністом: "У цій жахливій війні думаю про Одесу".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!