Жив у театрі, викладав українську іноземцям та закохався у Лесю Нікітюк. Відверте інтерв'ю зірки "Тихої нави" Івана Білаша

Іван Білаш – один із найяскравіших молодих акторів столичного Театру Франка. Широку популярність йому принесла роль в гучному детективному трилері "Тиха Нава", а також роботи у відомих серіалах "Кава з кардамоном" і "Справа НБР". В його творчому доробку десятки театральних ролей та чимало кінопроєктів.

В інтерв’ю OBOZ.UA артист розповів, чому був вимушений жити у театрі, як заробляв на життя репетиторством, чим його підкорила Леся Нікітюк та чому не шкодує, що свого часу покинув Львів.

– Про серіал "Тиха Нава", який до речі знятий по реальній історії маніяка, яка шокувала Україну, ми вперше почули від акторки Наталії Корецької восени минулого року. В інтерв'ю вона зізналася: "Такого сценарію не читала не те що давно – напевно, ніколи". Чи відчули одразу, що це буде особлива історія?

– Всі розуміли: ми робимо щось особливе. І ця залученість буквально витала в повітрі. Наскільки знаю, "Тиха Нава" не лише знайшла глядача, а й успішно окупилася. І от нещодавно один продюсер запитав мене: "Як ти думаєш, чого зараз хоче глядач?" Мені здається, "Тиха Нава" дала відповідь на це запитання. Ми живемо в дуже складний час. І якраз тому людям потрібні не лише легкі історії. Їм потрібні серіали й фільми, які говорять про біль, страхи, темні сторони життя.

Не тому, що людям подобається страждання. Навпаки – тому що через такі історії вони можуть прожити власні емоції. Коли в людині накопичується багато тривоги, злості чи відчуття несправедливості, мистецтво допомагає це пропустити через себе і відпустити. Мені здається, саме тому такі проєкти сьогодні так відгукуються глядачам. Але українська кіноіндустрія, на мій погляд, часом нагадує Голлівуд минулого століття: глядач уже полюбив новий жанр, а продюсери все ще сумніваються.

Після "Нави" я знімався ще в кількох проєктах і мав із чим порівнювати. Часто буває так, що виникають питання до логіки сюжету, до якихось реплік. Ти запитуєш: "Чому герой має сказати саме це?" А у відповідь чуєш: "Так написано в сценарії", або: "Цю фразу затвердили продюсери". І на цьому все. У "Тихій Наві" такого не було. Там відчувалася повна залученість команди. Кожен розумів історію, знав, про що вона і навіщо розповідається.

– Ваш герой Максим Капінус – антагоніст "Тихої Нави", чиї вчинки запускають низку трагічних подій у серіалі. Що допомогло вам зрозуміти його мотивацію і чи були моменти, коли виправдовували його?

– Я справді схильний виправдовувати своїх персонажів. Не тому, що вважаю їхні вчинки правильними, а тому, що інакше не можу з ними працювати. Мені здається, кожна погана людина в глибині душі вважає себе хорошою. Тому й Максим для мене не лиходій. Мені дуже запам'ятався один момент на знімальному майданчику. Ми з режисером Дмитром Адріяновим обговорювали сюжет, і він каже: "Ну от, далі відбувається це, згодом це, а потім він йде до в'язниці". Я подумав: "Ні-ні, не в тюрму! Його лікувати треба". Для мене Максим – це насамперед хлопець, якому страшенно бракувало батьківської любові. Я читав про герантофілію (потяг до значно старших партнерів. – Ред.), якою він страждав, і натрапив на цікаву думку: часто вона пов'язана з тим, що в людини не сформувався стабільний образ матері. Тоді чоловік несвідомо шукає цю турботу в старших жінках.

– Це ви спеціально вивчали для ролі?

–Так, мені було цікаво його краще зрозуміти. Читав різні матеріали, історії людей із таким досвідом. Багато хто розповідав, що в них були складні стосунки з матір'ю, а батько, навпаки, ставав найкращим другом. Через це їм починали подобатися жінки старшого віку – умовно ті, які могли б сподобатися батькові. Але в Максима ситуація ще складніша. У нього фактично немає ні батька, ні матері, хоча обоє живі. Для мене це самотня, дуже ображена дитина. Парадоксально, але при двох живих батьках він сирота.

Михайло Жорін, який зіграв мого тата, чудово влучив у свого персонажа. Для мене це дуже впізнавана чоловіча модель поведінки: людина турбується, але має низький рівень емоційної відкритості. Це часто трапляється і в стосунках. Жінка хоче, щоб її вислухали, обійняли, поговорили. А чоловік іде й лагодить раковину, бо для нього – це прояв любові та турботи. Мені здається, у Максима з батьком відбувається подібне. Сину хочеться, щоб його побачили, почули, визнали. А батько звертає на нього увагу переважно тоді, коли треба вирішити чергову проблему. Тому Максим постійно намагається цю увагу заслужити – будь-яким способом. І якщо помічають лише тоді, коли роблю щось жахливе, то нехай буде так, зате отримую увагу.

На майданчику у нас склалися хороші стосунки. Михайло Жорін відразу сказав: "Переходимо на ти, інакше діла не буде". І це дуже допомогло. Не було ні зверхності, ні відчуття дистанції між досвідченішим актором і молодшим колегою. Водночас наші персонажі перебували в досить напружених стосунках, тому ми свідомо не намагалися надто зближуватися під час зйомок. З Наталією Корецькою, яка зіграла мою маму, склалися дуже теплі стосунки. Так само і з її чоловіком, актором Костянтином Корецьким, який теж знімався в "Тихій Наві". Ми досі підтримуємо зв'язок.

– Дуже цікавий у вас шлях до акторства. Після школи вступили до Могилянки на філософський факультет, а до театрального пішли вже значно пізніше. Зараз, озираючись назад, не шкодуєте, що не наважилися на цей крок одразу?

– Зізнаюся, інколи бувають моменти, коли думаю: а куди поділилися ті чотири роки? Міг би вже тоді працювати актором. Пам'ятаю, якось Олександр Рудинський запитав мене: "А скільки тобі років?" У нас із ним різниця два-три роки. Я відповів, а він здивувався: "Стоп, а де ти був увесь цей час?" Кажу: "У Могилянці вчився". Але що більше про це думаю, то розумію: у 16 років я просто не був готовий до акторської професії. Не знав ні хто я, ні про що я, ні чого хочу від життя. Характер у мене тоді був доволі слабкий, а для акторської професії – не найкраща стартова.

Тому сьогодні я радше вдячний Могилянці. Перше і найголовніше, що мені дала, – друзів. Майже всі мої найближчі люди – звідти. А ще вперше показала середовище, де можна бути собою. Після школи, де мені часто здавалося, що весь світ складається з конкурентів, раптом потрапив у простір, де тебе не оцінюють щосекунди, а підтримують і заохочують. Ну і, звісно, сама філософія. Я досі вважаю, що перші курси філософського факультету – це знання, які варто давати всім. Вони кардинально розширюють уявлення про світ. Китайська, індійська філософія – це взагалі інші способи мислення, інші системи розуміння реальності. Такі речі дуже прокачують мозок. Тому до Карпенка-Карого прийшла вже зовсім інша людина.

– В 17 років ви пішли працювати на телебачення – зокрема в проєктах Лесі Нікітюк та Ольги Фреймут. Це була фінансова необхідність чи просто цікавість?

– Було літо, всі шукали підробіток, і я теж пішов. Це була не стільки необхідність, скільки бажання відчути певну незалежність. На ці гроші я міг поїхати з друзями в Одесу, оплатити власний день народження, купити собі одяг чи щось для себе. Так тоді жили майже всі мої знайомі. Багато хто працював офіціантами. Я теж ходив на такі співбесіди. Але щоразу ловив себе на думці: мені нецікаво таскати тарілки туди-сюди, стояти на перекурі, обговорювати, що сьогодні сталося. Хотілося, щоб робота давала досвід, цікаві знайомства, нові знання.

А потім побачив вакансію на Новому каналі – шукали помічника сценариста. Сходив на співбесіду – мене взяли. Для мене це був абсолютно новий світ. Коли вперше опиняєшся за лаштунками великого телевізійного проєкту, це справляє враження. Перед тобою десятки моніторів, на яких усе видно з різних ракурсів, навколо постійний рух. Я буквально заворожено спостерігав за всім цим. Дивився, як працюють ведучі не в кадрі, а в реальному житті. Наприклад, сидів неподалік від Олександра Педана і бачив, як він вигадує жарти, як народжуються якісь репліки. Для мене, сімнадцятирічного хлопця, це було щось неймовірне.

Леся Нікітюк для мене тоді була фантастичною. Я не знаю, яка вона зараз, бо давно її не бачив, але в той період здавалася мені просто неземною. Якщо вже зовсім чесно, то я був у неї закоханий. Мені здавалося, що в ній неймовірним чином поєднувалися речі, які рідко зустрічаються разом: професіоналізм, легкість, почуття гумору, харизма. З одного боку, вона була дуже вимогливою до роботи й до того, як організований процес навколо неї. А з іншого – мала неймовірно легкий характер. Могла посеред робочого дня вигадати якийсь жарт, розіграти когось із групи просто тому, що їй так захотілося. При цьому залишалася відкритою і щирою. Якщо щось думала – могла відразу сказати прямо, чогось хотіла – не гралася в натяки. Коли вона проходила поряд, в мене завмирало все. Я був закоханий шалено в неї.

– Про Ольгу Фреймут хочу теж запитати: ви працювали і в її проєкті "Оля". Мені завжди здавалося, що одна з причин, чому програма не стала довгожителем, – наш ринок не має стільки зірок, а для такого формату потрібен постійний потік гучних гостей. Але одного разу, коли озвучила цю думку в інтерв'ю, мені відповіли: "Ти просто не знаєш, яка Оля Фреймут насправді".

– Мені здається, проблема була не стільки в Олі Фреймут, скільки в самому форматі. "Оля" створювалася за зразком шоу Еллен Дедженерес. А це людина, яка постійно руйнує шаблони, жартує, провокує, може поставити гостя в незручну ситуацію, а через хвилину вже сміятися разом із ним. Натомість публічний образ Ольги Фреймут зовсім інший. Мені здається, Елен отримувала щире задоволення від того, що відбувалося на її майданчику. У випадку з Олею в мене було відчуття, що цей формат не зовсім її.

– Готуючись до інтерв'ю, знайшла вашу анкету репетитора з української мови та літератури. Ви справді викладали?

– Так, і досить довго. Оце якраз була історія не про цікавість, а про необхідність. Коли мені було 20 років і я вже навчався в Карпенка-Карого, захотів з'їхати від батьків. Тато сказав: "Без проблем: живи, але за свої гроші". У двадцять років це прозвучало для мене досить жорстко. А зараз я йому за це вдячний. Ми навіть говорили про це згодом. Це була не суворість заради суворості, а урок самостійності. І він спрацював. Тоді я почав думати, як себе забезпечувати так, щоб робота не заважала навчанню. І зрозумів, що добре знаю українську мову. ЗНО я складав двічі: спочатку на 196 балів, потім – на 198. Готувався сам, без репетиторів, мені дуже пощастило з учителькою в школі. І почав займатися з випускниками, працював із молодшими школярами, а потім знайшов золоту жилу у світі викладання – почав викладати іноземцям. Грошей вистачало на все, що потрібно людині, яка почала жити самостійно.

– Ваш батько – доволі відома людина у сфері держуправління (Павло Білаш – один з високопосадовців Офісу Президента. – Ред.). У вас ніколи не виникало бажання дистанціюватися від цього факту, щоб вас сприймали виключно через власні досягнення? Чи навпаки – з гордістю кажете, що є його сином?

– Якщо чесно, мене ніхто ніколи не запитував про батька в такому контексті. Для мене він насамперед мій тато. І я ніколи не дивився на нього через призму посад чи статусів. Звісно, я знав, де він працює. Але, якщо чесно, найбільше мене цікавили не його посади, а конкретні історії з роботи. Наприклад, пам'ятаю, як він працював у комісії з повернення культурних та історичних цінностей – оце було цікаво. Я міг слухати такі розповіді годинами. Потім було Міністерство культури, а зараз він працює там, де працює.

– Ви розповідали в інтерв'ю, що був період, коли мали з татом непрості стосунки. Зараз, коли все налагодилося, аналізували, чому так відбувалося?

– Я не знаю. Мабуть, сьогодні пояснюю це тим, що ми з татом дуже по-різному влаштовані емоційно. Мені завжди було потрібно більше уваги, більше тепла, проговорених почуттів. Хотілося відчувати підтримку не лише через вчинки, а й через емоції. Але проблема в тому, що зараз я можу про це сказати, можу попросити, пояснити, чого мені бракує. А в дитинстві я цього просто не вмів. Не знав, як пояснити батькові, що саме мене болить або чого мені не вистачає. Тому все виливалося в протест, образи, бунт. І виходила дивна ситуація: він не розумів, що відбувається, а я не розумів, як це пояснити. Звісно, зараз можна сказати: шкода, що він сам не здогадався. Але, мабуть, тоді я теж не знав про себе дуже багатьох речей. Зате тепер знаю. І це багато що змінило в наших стосунках.

– Нині ви актор Театру Франка. Я нарахувала на сайті 14 вистав за вашої участі. Причому деякі з них ідуть по кілька разів на місяць. Виходить, ви майже через день на сцені?

– Насправді вистав більше, бо деякі – це масові сцени у постановках. Але мене це не втомлює, бо просто хворію театром. Не знаю, як інакше це сформулювати. Потрапити до Театру Франка було великою мрією. До того ж мені неймовірно пощастило з ролями – всі мої персонажі дуже різні. І це справжній акторський виклик. Француз із "Марії Стюарт", Гелен із "Касандри", Льова з "Невеличкої драми", Микола з "Наталки Полтавки" – вони не схожі ні характерами, ні поглядами на життя, ні цінностями. І саме тому мені досі дуже цікаво виходити на сцену. Кожна вистава дає можливість прожити нову історію й побути кимось іншим. Тож від театру я не втомився. Хоча, якщо чесно, трохи хочеться у відпустку (сміється).

– Ви зіграли одну з ролей у недавній прем'єрі "Троянство", яка викликала чимало дискусій, бо ставить незручні запитання про псевдопатріотизм, ставлення до сучасних героїв. Коли починали працювати над виставою, чи було щось, що викликало у вас страх або сумніви? Ваш колега по постановці Сергій Кулибишев в інтерв'ю нашому виданню жартував, що сам нічого не боявся, зате Євген Нищук, за його словами, переживав, аби той не забув текст.

– Я від самого початку відчував, що це хороша вистава. Вона мені дуже подобається. Більше того, є вистави, до яких ставлюся з певною поблажливістю, якщо люди їх не сприймають. Наприклад, "Прометей закутий" – дуже специфічна, модернова постановка. Я цілком можу зрозуміти глядача, який виявляється до неї не готовим. А от із "Троянством" у мене інше ставлення. Якщо людина демонстративно виходить із зали під час цієї вистави, для мене це не питання театральних смаків. Це свідчення того, що ми перебуваємо в абсолютно різних системах координат і цінностей. Коли під час вистави грюкають двері, хтось іде посеред дії, ловлю себе на думці: ну що ж, щасливої дороги. Ми просто по-різному дивимося на дуже важливі речі. І це не про образу чи роздратування. Просто "Троянство" говорить про теми, які для мене є принциповими.

– Режисер "Троянства" Давид Петросян в інтерв'ю нашому виданню зізнався, що не вважає комерційний успіх головним критерієм якості вистави. За його словами, деякі з найкращих постановок, які він бачив чи ставив, гралися в напівпорожніх залах – як от "Прометей закутий", яку називає однією з найсильніших у Театрі Франка.

– Звісно, Давида в історіях із напівпорожніми залами тішить не сам факт, що вони напівпорожні. Просто йому подобається те, що він зробив. Він реалізував задум так, як його бачив, не пішов на компроміси, не почав загравати з глядачем заради популярності. Саме тому я навіть думаю, що добре, коли з "Троянства" хтось іде. Так, людина не прийняла цю виставу, але режисер сказав те, що хотів сказати. Він залишився чесним перед собою. А це, мабуть, теж важливий критерій успіху.

До речі, з "Прометеєм закутим" у мене дуже цікаві стосунки. Якщо чесно, під час репетицій я цю виставу ненавидів. Мені здавалося, що ми всі потрапили в якийсь дурдом. А після прем’єри режисер Йокубас Бразіс сказав нам: "Минеться час, і ви будете мріяти про цю виставу. Будете її любити, хотіти грати. Вона стане вам потрібною, як повітря". Я тоді лише посміхнувся. А сьогодні розумію, що він мав рацію. Місяць, у якому є "Прометей", і місяць, у якому його немає, для мене внутрішньо дуже різняться. Ця вистава стала чимось значно більшим, ніж просто робота.

Мені складно оцінювати її як глядачеві, бо ніколи не бачив "Прометея" збоку. Але саме ця вистава навчила мене дуже важливій речі. Пам'ятаю, як під час репетиції Бразіс поклав на підлогу каску й сказав: "Посунь її, але без допомоги рук і ніг". Я відповів: "Не буду, бо шию собі зламаю". А він спокійно: "Мені байдуже, чи доштовхаєш ти її. Театр – це не про результат. Я хочу дивитися, як ти намагаєшся це зробити". І мені здається, це одна з найточніших думок про театр. Бо не дуже цікаво дивитися, коли все зрозуміло, коли герой наперед знає, що робити. А от коли ти бачиш людину в пошуку, її спроби, помилки, сумніви, коли вона намагається знайти рішення просто тут і зараз – це захоплює.

– Після ваших слів про те, що театр – це про спробу, а не про результат, хочу запитати: а як у вас самого з цим у житті? Ви ж були золотим медалістом в школі – маєте комплекс відмінника?

– Я нещодавно в театрі пояснювальну записку писав. Тож, бачите, вже хуліганю. Насправді з віком перфекціонізм минає. Не знаю, чи можна назвати це комплексом відмінника, але певне прагнення завжди бути найкращим зі мною було довго. Мав внутрішню установку: маю бути успішним всюди. Добре вчитися, займатися спортом, брати участь у позакласних активностях, бути кращим у всьому, за що беруся. Мені дуже подобалася одна давньогрецька ідея про гармонійно розвинену людину. Здається, це називається калокагатія, але не ловіть мене на слові. Суть у тому, що людина має розвиватися в різних сферах одночасно. І я сприймав це буквально: треба бути першим усюди.

У Києво-Могилянській академії мене вже почало трохи відпускати. Просто тому, що на філософському факультеті неможливо однаково блискуче опанувати всі дисципліни. Доводиться обирати те, що тобі справді цікаво. Потім був Карпенка-Карого, і там теж стало легше. Але сама установка нікуди не зникла. Вона ще довго залишалася зі мною. І от одного разу на терапії психотерапевт поставив мені дуже просте запитання: "А ти не думав, що можна не перемагати?". І я зрозумів, що справді ніколи про це не думав. У моїй картині світу завжди було так: ти маєш прийти до фінішу першим. І неважливо, що коні вже на поламаних ногах, колісниця розвалюється, а ти сам ледве тримаєшся. Головне – виграти.

Мені дуже подобається одна думка, яка добре показана в мультфільмі "Тачки", який обожнював у дитинстві. Чого варта перемога, якщо в тебе немає друзів, немає життя, якщо ти не помічаєш усіх тих прекрасних літніх днів, які минають повз? Коли людина зациклюється лише на результаті, вона поступово перетворюється на функцію власних досягнень. А мені зараз набагато ближча інша позиція – бути автором свого життя, а не його інструментом. І тоді поразка перестає бути вироком чи клеймом. Вона стає просто досвідом. Звісно, мене й досі іноді заносить, але зараз намагаюся більше слухати себе. Я став для себе важливішим за власні перемоги. Тому що без мене не буде ні перемог, ні досягнень, ні успіху.

– В одному з інтерв'ю ви розповідали, що живете в Києві, в районі, який чи не найчастіше потерпає від ракетних атак. Досі там мешкаєте?

– Так, мешкаю на Лук'янівці. Як мені там живеться? Непросто, а останнім часом стало значно страшніше. Раніше якось спокійніше реагував на тривоги. Міг навіть не звертати особливої уваги, лежати вдома і думати, що якось минеться. Але після останніх масованих ударів по Лук'янівці ходжу в укриття. Особливо зачепила історія з ринком, бо для мене – це частина дитинства. Я пам'ятаю його ще маленьким. Пам'ятаю продавчинь, пам'ятаю, де що продавалося, пам'ятаю людей, які працювали там роками. Була навіть одна жінка, яку я знав ще з дитячих років, і вона, вже старенька, досі працювала на тому ринку. А потім усе це згоріло. Тут поряд і мій дитячий садок. Не в нього самого прилетіло, але удар був зовсім поруч – повилітали вікна.

Тому зараз сприймаю все це зовсім інакше. Проте я дуже довго мріяв жити саме в цій квартирі. Колись, до п'яти років, ми тут жили з батьками, а потім переїхали. І все життя я хотів повернутися. Для мене це не просто житло – це мій дім, моя фортеця. Місце, з яким пов'язано багато особистого. Саме тому мені боляче бачити, що відбувається навколо. Але водночас я розумію, навіщо ми все це проходимо. Тому, якщо чесно, заради тих кадрів з Москви, де літають кришки резервуара для нафтопродуктів, я готовий ночувати в укритті.

– Був період, коли ви працювали у Львові – в Театрі імені Марії Заньковецької. Ми спілкувалися з його керівником Максимом Голенком, і він розповідав, що свідомо запрошував до театру київських акторів, шукаючи нові обличчя. Зокрема, пропонував переїхати до Львова Юрію Феліпенку. А як на цей крок наважилися ви?

– Насправді Максим Голенко мене не запрошував. Він мене тоді взагалі не знав. Я просто дуже хотів із ним попрацювати, тому поїхав на конкурс. І, якщо чесно, мені навіть допомогло те, що не ставився до цього надто серйозно. Я взагалі вважаю, що тривожникам (а я був саме таким тоді) не можна заходити в такі історії з думкою: "Це шанс всього мого життя". Треба поставитися до цього трохи легше. Я їхав із настроєм: "Ну, з'їжджу, спробую". Навіть програма в мене була не до кінця готова. Але пам'ятаю дуже добре відчуття після виступу. Я зрозумів, що показався справді добре. А хвилин за двадцять після завершення конкурсу мені зателефонували: беремо.

Спочатку у Львові орендував квартиру. Але потім власниця вирішила її продати. Пам'ятаю, як одного дня прийшла до квартири, і поки я стояв поруч, абсолютно спокійно показувала житло іншій жінці, ніби мене там узагалі не було. А за кілька днів з'ясувалося, що саме їй вона квартиру й продала. Якийсь час я жив у театрі. Там є спеціальні кімнати для гостей – режисерів та інших людей, які приїжджають працювати над постановками. От у таких кімнатах жив. Досвід, скажімо так, був цікавий.

Звісно, хотілося оселитися в кращій кімнаті. Але щойно приїжджала якась важлива персона, одразу просили переїхати в менш комфортну. Одного разу я навіть тиждень чи два прожив у кімнатці без вікон. Прокидаєшся вранці й абсолютно не розумієш, котра година, день це чи вечір. Але це згадується навіть із усмішкою – ще один досвід. Але тоді я поступово зрозумів, що навряд чи залишуся у Львові надовго. Бо в мене так і не з'явилося відчуття дому. А коли цього немає, складно знайти відповідь на запитання: заради чого тут залишатися назавжди? А оскільки все було трохи "на валізах", в якийсь момент зрозумів: треба їхати.

– А не шкодували? Наскільки знаю, вас намагалися втримати в театрі. Зокрема, говорили про можливу участь у виставі "Я бачу, вас цікавить пітьма", яка згодом стала однією з найгучніших прем'єр року.

– Якби я залишився у Львові, ми з вами сьогодні, не розмовляли би. Тому що тоді в моєму житті не було б ні "Тихої Нави", ні "Кави з кардамоном", ні "Справи НБР", ні Театру Франка, ні багатьох ролей, які маю зараз. Все те, що сьогодні маю, мені дав Київ. І я дуже щасливий, що все склалося саме так. А виставу "Я бачу, вас цікавить пітьма" я бачив. Це справді дуже хороша робота.

– Мені здається, ви б там добряче розгулялися, бо пропонували роль персонажа з темною, неоднозначною природою. А ви маєте особливу любов до таких героїв.

– Не факт! Коли я вже побачив "Пітьму", зрозумів цікаву річ: ми зараз говоримо про двох різних людей. Є я, який колись хотів залишитися у Львові заради цієї вистави. І є я, який через кілька років сидів у залі. На той момент у мене було понад десяток ролей за плечима, тому я дивився на виставу професійним поглядом. Розумів, як би працював із цим персонажем, що можна було б у нього додати, які знайти фарби. А якби я залишився у Львові, ця роль була б для мене водночас мрією і страхом. Я б постійно думав: "Чи впораюся? Чи правильно граю?" Натомість, дивлячись виставу вже пізніше, я відчув: "Так, я знаю, як це робити". І тоді зрозумів, що виріс як актор. Тому не шкодую, що поїхав. Навпаки, здається, тоді я поставив на іншу конячку – і вона прибігла до фінішу першою.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з режисером Семеном Горовим – про те, як війна змінила шоубіз, $70 тис. від Меладзе та ціну комфорту Повалій та Ані Лорак.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!