"Усі брешуть з ранку до вечора". "Леви на джипі" – про абсурдні витівки зірок, реальні заробітки стендаперів та приниження заради сміху

Роман Щербан і Костянтин Трембовецький – зірки популярного проєкту "Леви на джипі", який давно став окремим явищем українського YouTube. А тепер коміки приєдналися до нового розважального шоу "Впізнай брехню" на SWEET.TV, де стали капітанами команд. За правилами шоу зіркові учасники розповідають неймовірні історії зі свого життя, а суперники мають визначити: це правда чи вигадка.

В інтерв’ю OBOZ.UА артисти відверто розповіли, чому Каті Осадчій було найважче брехати під час зйомок, через що весь майданчик чекав Олю Полякову, як Дмитро Коляденко переконував усіх, що у Франції вивчав рухи білок для танцювальної постановки.

Також Щербан і Трембовецький привідкрили закулісся своєї роботи: заговорили про хейт, цензуру, втому від конфліктів та реальні заробітки коміків. А ще – пояснили, чому комедія іноді вимагає "спеціально робити з себе дурника" і як зрозуміти, що людина бреше, ще до того, як договорить фразу.

Окремо про особисті теми: відсутність соцмереж у Костянтина, виховання 11-річного сина під час війни. А ще – подробиці майбутнього весілля Романа, яке заплановане вже цієї осені.

– Хочу почати з вашого нового досвіду. Вже встигла подивитися кілька випусків "Впізнай брехню" та побувала на зйомках програми. Щоправда, після запису ви так швидко зникли з майданчика, що поговорити не вийшло. Вдалося поспілкуватися з ведучим проєкту Тімуром Мірошниченком, учасниками Олею Поляковою та Ніколасом Кармою, а от із вами – ні.

– Ми молоді, швидко бігаємо, – сміються коміки.

– Хто з артистів став для вас відкриттям у цьому шоу?

Костянтин: Телеведуча Катя Осадча – стовідсотково. Вона й сама наголошувала, що це її перший досвід участі в розважальному шоу. І їй дуже пасує такий формат.

Роман: Хоча тут треба чесно сказати: брехати їй було дуже складно. Як гравчині, їй це давалося непросто. Було одразу видно, коли вона щось вигадує. Але щирість підкупала.

– А з ким було найкомфортніше працювати? Коли ви вже перед ефіром розуміли: що людина вам підіграє, буде на одній хвилі? От, наприклад, Оля Полякова мала на майданчику невимушений вигляд.

Роман: Полякова змусила чекати весь знімальний майданчик – чи хвилин сорок, чи навіть годину. Потім зʼясувалося, що затрималася через заняття з англійської. І коли дізнаєшся причину, то якось навіть починаєш її поважати (сміється).

Костянтин: А якщо говорити про абсолютний комфорт у кадрі, то, напевно, це все ж колеги-коміки. Василь Байдак, Олег Свищ, дівчата з тріо "Різні", Влад Куран, Міша Лебіга – з ними дуже легко.

Роман: Насправді всі були дуже включені в процес. Комусь вдавалося краще, комусь трохи гірше, але не було такого, щоб хтось розчарував чи просто "відсидів" ефір. Навіть якщо спочатку були побоювання, що якась зірка прийде з настроєм відпрацювати номер і піти, то в результаті побачили зовсім інше – всі намагалися проявитися. Що найбільше мене вразило? Напевно, те, що я повірив в історію Олега Свища. Не те щоб на сто відсотків, але перед фінальною відповіддю в мене майнула думка: "А раптом це правда?" І я такий: так, мабуть, це дійсно було. А вже потім усвідомив, наскільки ця історія абсурдна.

Костянтин: Там була розповідь про те, що в Олега Свища з’явився надокучливий фанат, і щоб уникнути спілкування з ним, він нібито одягав накладні вуса.

– Олег настільки фактурний хлопець, що навряд чи вуса могли його врятувати.

Костянтин: Сто відсотків! Але найбільше запам’ятовувались, як на мене, навіть не правдиві історії, а саме те, як зірки брехали. Оце було найцікавіше. Наприклад, Дмитро Коляденко розповідав, що у Франції спеціально спостерігав за рухами білок для своєї танцювальної постановки. І звучало це настільки захопливо, що в якийсь момент реально починав думати: "А чому б і ні?".

– А як ви особисто відрізняєте правду від брехні? Є якісь прийоми? Чи це більше про інтуїцію – слухати, як людина говорить, формулює думки?

Роман: Я для себе зрозумів одну річ: чим чіткіше й ідеальніше звучить історія, тим більша ймовірність, що це брехня. Коли людина згадує щось реальне, часто розповідає трохи хаотично: десь запинається, підбирає слова, може перескочити з думки на думку. Бо вона реально відтворює в пам’яті події. А коли людина вигадує, то навпаки – продумує формулювання, підтягує якісь факти, деталі. І через це історія починає звучати занадто гладко. Я десь уже на третьому випуску упіймав себе на думці: якщо людина говорить надто ідеально – зараз буде брехня.

– В одному з випусків у вас був блогер Андрій Черепущак, який нам в інтерв’ю сказав, що взагалі не вміє брехати. А вам як це дається?

Роман: Та легко! (звертаючись до Костянтина) Тобі дуже личить ця сорочка!

Костянтин (сміється): Усі люди брешуть з ранку до вечора. Ви приходите на роботу й кажете: "Добрий день, радий вас бачити". І вже збрехали. Бо насправді, можливо, ви зовсім не хотіли сьогодні нікуди йти й не так уже раді бачити частину колег.

– А казати правду вам легко?

Костянтин: Казати правду легко. Але, як зʼясувалось, у нашій грі це іноді складніше.

– Чому запитую: у продовженні фільму "Диявол носить Прада", яке стартувало в широкому прокаті і зараз активно обговорюється, є сцена редакційної наради в модному журналі: поруч із головною редакторкою сидить асистентка й постійно її зупиняє – мовляв, так говорити некоректно, так формулювати не можна. У вашій роботі, у гумористичних шоу, таке трапляється?

Костянтин: На щастя, формат нашого шоу не вимагає від нас якихось гучних висловлювань на болючі суспільні теми. Ми більше працюємо зі смішними історіями з життя, зі спогадами, абсурдними ситуаціями.

Роман: У нас зараз стільки соціальних обмежень у стендапі... Йти в якусь надто гостросоціальну історію навіть не хочеться.

– А чи не втрачається через це ентузіазм? Коли постійно доводиться озиратися?

Роман: Я вже, здається, прийняв ці правила гри. Тому забороняйте вже, що хочете.

Костянтин: Мені скоро 34, і я займаюся комедією майже 20 років. За цей час, мабуть, рази три втрачав ентузіазм, потім знову його знаходив, знову губив... І зрозумів, що це нормальний процес, як у будь-якій професії. Бували великі хвилі хейту, коли ти думаєш: "Люди, я просто жартую жарти, а ви раптом починаєте бачити в цьому якісь маніфести, шукати приховані сенси, приписувати мені роль проповідника світоглядів". Звісно, у такі моменти це може вибити з колії, на кілька днів ніби отримуєш підніжку. Але потім усе одно підводишся, обтрушуєшся – і працюєш далі.

Щоб створювати комедію, ти все одно маєш часом у чомусь бути… Ну, умовно кажучи, дурником. Бо якби ми говорили зі сцени так, як у звичайному житті, то це була б звичайна розмова. А комедія працює інакше. Для того, щоб стало смішно, доводиться щось перебільшувати, гіперболізувати, іноді навмисно спрощувати себе самого. І бувають моменти, коли заради жарту виставляєш себе таким дурачком, що потім думаєш: "Боже, як соромно, що це зробив". В реальному житті ти так не поводишся. Але треба ставитися до цього простіше: ну так, виглядаю безглуздо, але якщо через це всім смішно – то й слава Богу.

– А що ви робите, коли не йде гумор? Виходите перед великою аудиторією, здається, що все має бути класно – а реакції немає.

Роман: Універсальних заготовок немає. Є одна стратегія, яка працює: озвучувати все, що відбувається прямо зараз. Усі незручності, свій стан, думки. Типу: "Боже, я вже спітнів", "У мене плечі мокрі", "Я взагалі не розумію, що зараз сказати". Бо щойно починаєш "видавлювати" гумор із себе – стає тільки гірше. Напруга відчувається, і жарти звучать ще менш смішно.

– Цікаво, чи думали ви, що це не ваше, в якийсь момент? Наприклад, культурологія краще (Костянтин вчився на факультеті культурології Одеського політеху ) або вчителювання (Роман – випускник факультету журналістики Львівського університету, якийсь час вчителював)?

Роман: Я спробував і журналістику, і викладання, і на будові був, і ліс вантажив. Оце – говорити, жартувати – моє. Хоча зі стендапом усе сталося випадково. Їхав трамваєм у Львові, побачив оголошення про вечірку і вирішив піти просто з цікавості. А після буквально закохався у цей формат. Згодом почав сам виходити на сцену.

За дипломом я магістр журналістики. І чесно – роки навчання були одними з найкращих у моєму житті. Обов’язково напишіть, що безмежно поважаю свій факультет, університет дав мені багато. По-перше – друзів, з якими досі спілкуємося. По-друге – навички комунікації й уміння, як казала моя мама, дати собі раду в житті. Бо це ж теж окрема школа життя: домовитися, знайти підхід, правильно сформулювати думку. Я не був ідеальним студентом. На пари ходив не завжди – міг приїхати вже на сесію й думати: "Так, що тут можна зробити?". І таки робив – отримував свої бали. Але головне навіть не це. Журналістика навчила мене працювати з людьми й словами. Підбирати формулювання, будувати думку, комунікувати. Нині це допомагає.

Костянтин: Насправді зараз культурологія цікавить мене значно більше, ніж під час навчання. В університеті цим взагалі не цікавився, а зараз, напевно, тільки цим і цікавлюсь. Бо тоді це був, по суті, просто вибір факультету. Я навчався в технічному університеті, де був гуманітарний напрям. А в старших курсах мало бути розділення на спеціалізації, і серед них була дуже приваблива для мене – кіно і телебачення. Оце мене й зачепило. Щоправда, до п’ятого курсу не дотягнув, мене відрахували (сміється). Але трагедії не сталося: буквально за тиждень я вже працював. Тому батьки поставилися до цього доволі спокійно.

– В одному з випусків програми "Впізнай брехню" Тімур Мірошниченко, представляючи Костю, сказав, що це людина, яка не має трудової книжки.

Роман: У мене теж її немає. Я розумію, як це звучить, особливо для старшого покоління, для якого – це майже святе (сміється). Але мені здається, у нашому поколінні мало хто всерйоз про це думає. Але батьки — так, вони, можливо, хвилюються.

– Ви робите якісь відрахування? Можливо, в недержавні пенсійні фонди, інвестиції?

Роман: Я колись думав вкладатися в землю. От прям серйозно думав, що це найрозумніше. Але поки до цього не дійшов.

Костянтин: А я поки що інвестую хіба у власну шафу. Потрошку.

– Костю, в одному з інтерв’ю ви казали, що фактично не чули української мови до 18 років. Щось подібне нам розповідав і актор Дмитро Суржиков – він родом із Маріуполя і теж зізнавався, що майже не стикався з українською, поки не переїхав до Києва. Як вам дався перехід на українську?

– Почав серйозно вчити мову десь у 2019–2020 роках, під час ковіду. Пішов на приватні заняття, займався сам на сам із репетитором. І це було цікаво. Але водночас – складно. Тоді ще не було такого масового переходу на українську, як зараз. Ти виходиш після заняття, намагаєшся говорити – а у відповідь всюди чуєш російську.

– Цікаво, як це позначалося на роботі? Нам, наприклад, комік Фіма Константиновський в інтерв’ю зізнавався, що найбільше боявся після переходу на українську втратити швидкість реакції – що не зможе так само дотепно й миттєво відповідати на жарти.

Роман: Думаю, це стандартний страх для всіх, хто переходить.

Костянтин: Можливо, певний відсоток гостроти чи швидкості ми справді на початку втратили. Але це не було головним. Ми ж переходили на українську не заради кар’єри чи роботи. Це був внутрішній поклик.

– Романе, як почувалися ви, приїхавши до Києва? Актор Іван Шаран нам розповідав цікаву історію. Він теж родом із заходу України й згадував, як уперше приїхав до Києва з мамою ще школярем. Каже: "Коли я почув, що все місто говорить російською, у мене було відчуття, ніби я опинився за кордоном". У вас були схожі відчуття?

– Якщо чесно, я, мабуть, лише останній рік більш-менш по-справжньому комфортно почуваюся в Києві. А до того було відчуття, що на заробітках. І це все хвилями відбувається... Зараз україномовного контенту стало значно більше. І контент-мейкери масово перейшли на українську, і з’являється багато всього – від справді сильного продукту до абсолютно легкого, прохідного, але теж україномовного гумористичного контенту. Є вже весь спектр: і якісні речі, варті уваги, і відвертий треш. Всі ніші поступово закриваються українською. Але при цьому все одно залишається відчуття, ніби цього недостатньо. Я не знаю, з чим це пов'язано.

– Київ одразу став вашим містом?

Костянтин: Я дуже прагнув сюди переїхати. Мені хотілося вирватися з Одеси, тому назад особливо не тягнуло. Було відчуття, що опинився там, де й хотів бути.

Роман: А в мене все навпаки. Я взагалі не прагнув до Києва. Їхав сюди з думкою: "До Львова завжди встигну повернутися. Поїду, подивлюся, що там робиться".

– У вашому середовищі можлива справжня дружба? Чимало артистів зізнаються: мовляв, у професії всі конкуренти. Кажуть: "Поставте двох друзів на одну роль – і подивитеся, що буде з цією дружбою".

Костянтин: У нас відчуття конкуренції майже немає. Ми всі між собою знайомі, нормально спілкуємося. Тому що нам усім, навпаки, вигідно, щоб індустрія росла. Умовно кажучи, нам постійно потрібні нові люди – кликати когось у проєкти, на YouTube-канали, в колаборації. І буває таке, що свіжих облич реально не вистачає. Тому ми тільки раді, коли коло розширюється, з’являються нові коміки. Бо в результаті це працює на всіх.

– Гумор – річ дуже жива й часто непередбачувана: багато що народжується в моменті, на імпровізації. А там, де є експромт, часом трапляються й промахи – невдалі жарти чи слова, сказані не зовсім доречно. Вам легко визнавати, що були неправі, і перепросити?

Роман: Якщо чесно, просити вибачення нелегко. Але й немає такого, щоб нам доводилося це робити надто часто.

Костянтин: Зазвичай це більше про особисті стосунки, а не про роботу. У професійному середовищі в нас немає якихось великих образ чи конфліктів, щоб потім перепрошувати.

– Ви обидва доволі впізнавані, але водночас про ваше особисте життя відомо небагато. Складається враження, що свідомо тримаєте дистанцію між собою і аудиторією. У вас, Костянтине, здається, навіть соцмереж немає?

– Так, немає.

– Це через небажання відкриватися публічно? Чи просто не бачите в цьому потреби? Бо сьогодні складається враження, що без соцмереж уже ніхто не може існувати. 

– Насправді є люди, які дуже класно навчилися цим користуватися. Хтось уміє витягувати із соцмереж користь, працювати з аудиторією, будувати навколо себе спільноту. А є люди, які не настільки від цього залежать. У моєму випадку соцмережі скоріше стали подразником, ніж чимось корисним. Вони в мене були, але в якийсь момент зрозумів, що без них мені комфортніше. Тому зараз їх просто немає.

– Тоді, якщо можна, хоча б трохи розкажіть про сина. Ми знаємо лише, що його звати Мілан.

– Йому 11 років, він уже в п’ятому класі.

– Це ж уже такий непростий вік. Як вам удається знаходити спільну мову? Хто перемагає у ваших суперечках? І чи доводиться вам йому іноді брехати, щоб чогось добитися?

– Та по-любому брешу. Але, думаю, він мені бреше ще більше. Хоча, мені здається, у нас абсолютно нормальні стосунки між батьком й сином. Я дуже багато часу проводжу з ним і, чесно кажучи, сильно його балую. Бо мені здається, що сучасні діти зараз проживають зовсім не той досвід, який мали би проживати. Дитина не повинна прокидатися від вибухів і думати про такі речі. Тому мені хочеться хоча б зі свого боку дати йому це відчуття нормального життя. Дитина має розважатися і я його розважаю.

– А ви з ним говорите про сьогодення чесно? Чи все-таки намагаєтеся щось пом’якшувати, прикрашати?

– Ні, ми говоримо, як є. Тим більше він уже достатньо дорослий хлопець і багато що сам прекрасно розуміє та рефлексує. Іноді приходить до мене з дуже дорослими думками, сумний, щось осмислює. Мені навіть здається, що вони зараз усі дорослішають значно швидше, ніж мали б. У нас такий режим: тиждень живе зі мною, тиждень – із мамою. Нам просто пощастило, що ми обоє живемо поруч із його школою. Фактично спеціально все підлаштовували так, щоб дитині було максимально зручно. Тому коли він у мене – це повністю звичайне батьківське життя: школа, побут, уроки, щоденні справи.

– Романе, а у вас зараз зовсім інший етап життя. Відомо, що у 2024 році ви дуже романтично освідчилися своїй коханій Насті. Зараз уже 2026-й – коли весілля?

– Весілля буде восени.

– Уже активно готуєтеся? Бо такі події зазвичай задовго плануються.

– Наречена займається підготовкою. А я вже потім скажу своє "окей".

– А хто вестиме весілля, вже вирішили?

– Це треба уточнювати в Насті.

– Може, Костя?

– Ні-ні.

– До речі, цікаво, що при вашій публічності й умінні працювати з аудиторією вас не побачиш у ролі ведучих свят. А взагалі ви беретеся за такі заходи – весілля, корпоративи?

Роман: Ні. Максимум – виступити зі стендапом, а вести весілля – ніколи не практикував. Це ж дуже відповідальний день для людей. Там страшно щось зробити не так. А щоб провести весілля справді добре, треба занурюватися в процес: кілька місяців спілкуватися з парою, слухати їхні побажання, продумувати сценарій, ловити їхній вайб.

– Але весілля – це ж зазвичай дуже хороший заробіток.

Костянтин: Та гроші всім потрібні, але, на жаль, весілля – це не наше. Іноді навіть прокидаюся вночі з думкою: "Блін, чого я не веду весілля?" (сміється). Але потім розумію: ну не моє це.

– Якщо вже заговорили про заробітки – професія коміка з боку часто виглядає або як суцільний успіх, або, навпаки, як щось дуже нестабільне. Вам сьогодні вистачає на життя? Узагалі стендапери й коміки добре заробляють?

Роман: Дякувати Богу, немає на що скаржитися.

Костянтин: Але я б не став узагальнювати, скільки заробляють коміки. Бо все дуже індивідуально. У кожного свій масштаб, проєкти, своя аудиторія й обсяг роботи. Це не така історія, де можна сказати: "Ось стільки-то заробляє стендапер".

– З боку часто здається, що ваша робота – це кілька годин на сцені чи в кадрі, а все інше – суцільна свобода й творчість. Насправді це ж не так?

Роман: Ми реально працюємо постійно. Є офіс, там сидить креативна команда: люди, які продумують формати, стратегію, плани, розвиток проєктів. Є окремо монтажери, оператори, технічна команда. Бо це вже повноцінний продакшн. Навіть якщо йдеться про контент для YouTube, це все одно великий процес, який не може триматися лише на двох людях. За всім стоїть велика кількість роботи.

Костянтин: І це ж не єдине, чим ми займаємося. Коли закінчується робота тут, починаються інші проєкти. У Роми – стендап, майстерня, соцмережі. У мене – подкаст та інші речі. Тому роботи насправді багато.

– А от класична робота з дев’ятої до шостої для вас узагалі можлива? Чи ви вже люди абсолютно іншого ритму життя?

Роман: Та можемо й так працювати, коли потрібно. Сідаємо в офісі й сидимо, поки не закриємо всі задачі, поки не закінчаться ідеї чи не спорожніють усі списки справ.

– Ні, я маю на увазі не аврал, а роками – офісний графік.

Костянтин: Я десять років працював сценаристом, у тому числі – серіалів. І моя робота буквально була: сісти о дев’ятій ранку й писати часом до дев’ятої наступного дня. Тому, в принципі, я знаю, що таке жити в режимі постійної офісної роботи. І, чесно кажучи, залежно від того, чим саме займатися, можливо, це було б навіть приємніше.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю зі співаком Нікітою Кісельовим – про окупацію в Бучі, схуднення на 40 кг і повідомлення від Тіни Кароль: "Віддав усі накопичення колишньому Ані Лорак".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!