"Віддав усі накопичення колишньому продюсеру Ані Лорак". Нікіта Кісельов – про окупацію в Бучі, схуднення на 40 кг і повідомлення від Тіни Кароль

Нікіта Кісельов – співак і автор пісень, чия популярність стрімко зросла в останні роки. Нещодавно артист підірвав соцмережі емоційним виконанням хіта Степана Гіги "Вівтар" на вечорі пам’яті співака у столичному Палаці спорту. Невдовзі Кісельов випустив повноцінну версію композиції, яка швидко набрала більше мільйона переглядів на YouTubе. Паралельно несподівано "завірусилися" архівні відео маленького Нікіти – виявилося, в дитинстві він брав участь у шоу "Україна має талант" і дійшов до фіналу.

В інтерв’ю OBOZ.UA артист розповів, як місяць прожив в окупованій Бучі, чому викупив власний контракт у продюсера Юрія Фальоси, як Тіна Кароль написала йому після перекладу її пісні та чому зараз готовий віддати авторський хіт хіба що за новий Мерседес. Також співак відверто заговорив про розлад харчової поведінки, ін’єкції для схуднення, пересадку волосся, життя без власного житла та зізнався, що "Вівтар" з’явився під час болісного розставання.

– Кліп на пісню "Вівтар" на момент нашої розмови вже набрав на YouTube кількасот тисяч переглядів. Це хороша динаміка? Наскільки взагалі стежите за цифрами – чи намагаєтеся більше залишатися в творчості?

– Ні, я стежу. Артист має розуміти, що відбувається з його музикою. Ми постійно аналізуємо YouTube-аналітику, показники на стрімінгових платформах, дивимося, як реагують люди, що можна покращити. Якщо порівнювати з моїми попередніми роботами, то подібну динаміку мали лише "Романтично" та "Ліфт" – дует зі SKYLERR. "Вівтар" зараз дуже потужно набирає обертів. У мене є відчуття, що це відео може вийти на рівень 20 мільйонів переглядів і навіть більше. Дуже на це сподіваюся.

– Ви оригінально підтримуєте роботу: цими днями вас можна було зустріти і в метро, і в маршрутках. Це частина промокампанії?

– Просто випустити пісню – замало. Мені цікаво нестандартно просувати свої треки. Хочеться вигадати якусь історію. У різний час співав свої пісні друзям, мамі, родичам і знімав їхні реакції. Ми робили різні формати. Наприклад, під пісню "Сніданок" заходив у громадський транспорт із маленьким розкладним столиком, брав із собою полуницю, хот-доги – і влаштовував імпровізований сніданок просто в тролейбусі. Пригощав людей поруч, знайомився, дивився на емоції. А ще був момент, коли ми разом зі SKYLERR по-дружньому перекидалися сніжками з перехожими – теж як частина контенту.

– Вам це легко дається? От зайти в автобус чи метро, де нікого не знаєте й не можете передбачити реакцію людей… Це природно для вас чи доводиться себе переборювати?

– Насправді мені значно легше працювати в студії – це моя комфортна зона. А от усе, що пов’язане із взаємодією з людьми, – виклик. І сцена, і спонтанні перформанси в транспорті – це хвилювання. Перед кожним виходом думаю: а раптом комусь не сподобається, люди відреагують негативно. Але, дякувати Богу, майже не стикався з агресією чи несприйняттям. Цікаво, що під час зйомок багато хто ніяковіє: сидить у телефоні, робить вигляд, що нічого не відбувається, бо камера, незнайомий хлопець раптом починає співати. Але після зйомки аплодують, підходять. І для мене це теж досвід. Після таких виступів часто залишається відчуття, схоже на ейфорію після концерту.

– Як узагалі виникла ідея переспівати пісню Степана Гіги? Коли вам запропонували виступити на концерті його пам’яті в Києві, "Вівтар" обрали рандомно чи хотіли саме цю композицію?

– Ні, це був свідомий вибір. Хотілося взяти щось сильне, емоційне, запальне за енергетикою. У мене є авторська пісня "Чорні брови", яка теж натхненна карпатською атмосферою. І у "Вівтарі", і в "Чорних бровах" є багато автентичних слів, дуже живих і красивих. Сьогодні українська мова часом звучить більш літературно, відшліфовано, а тут – народний, емоційний колорит, який чіпляє. Але та версія "Вівтаря", яку зараз чують, народилася не одразу. Було кілька спроб – з різними саунд-продюсерами, аранжувальниками. Перші варіанти мені взагалі не подобалися, вони не звучали так, як відчував усередині.

– Після виступу в Палаці спорту ви одразу зрозуміли, що "Вівтар" може стати окремою історією?

– Так, відчув. Ще під час підготовки до концерту ми планували познайомитися та поспілкуватися з дітьми Степана Гіги – Квітославою та Степаном-молодшим. Але в день самого виступу це було нереально: багато артистів, шалений графік. Тим часом після концерту почалося неймовірне. Я виклав фрагменти виступу в соцмережі – і відео буквально за лічені години почали ставати вірусними. У перші дні це були мільйони переглядів: півтора, два, три мільйони.

Практично кожне відео розліталося мережею, а люди писали й просили випустити повну версію пісні. Тоді й почали перемовини. Спілкувалися про те, як правильно все оформити, щоб це було комфортно та цікаво для всіх сторін. І зрештою вдалося домовитися. Питання не стояло в площині грошей. І діти Степана Гіги, і лейбл, з яким співпрацюють, поставилися до цього добре. Ми знайшли спільне рішення на хороших для всіх умовах. Я нічого не платив. Це, передусім, данина пам’яті Степану Гізі.

– Ви знали, що паралельно свою версію "Вівтаря" готує ще й FIЇNKA?

– Ні, дізнався про це вже із соцмереж – буквально за кілька днів до релізу. Яка була реакція? Мені подобається. В мережі наші версії зараз активно порівнюють. Пишуть коментарі і мені, і їй, викладають відео з двома версіями. Коли вона опублікувала перші фрагменти, я написав їй, що це круто. Вона тепло відповіла. Мені здається, це класно, коли одна пісня отримує різне звучання. У FIЇNKA вона вийшла інша – з жіночим прочитанням. Вона трохи змінила текст, інакше подала атмосферу композиції. Я бачив у TikTok фрагмент версії, яку зробив Степан Гіга-молодший – у більш роковому звучанні. Вийшло круто.

– Складається враження, що саме в останні кілька років до вас прийшла популярність. Відчуваєте це не лише за впізнаваністю, а й у звичайному житті – у фінансовому плані, можливостях?

– Насправді музика завжди була моєю роботою. Я багато років писав пісні для інших артистів, залишався за кадром. А після початку великої війни в мене, мабуть, сталася внутрішня переоцінка. Перший місяць вторгнення провів в окупації, у Бучі, і це сильно змінило ставлення до життя. Зрозумів: не можна постійно відкладати мрії на потім, бо цього потім може просто не бути.

Щодо фінансової сторони, думаю, точно почав заробляти більше. Але – і значно більше вкладати у творчість. Люди часто не уявляють, наскільки це затратна професія. Кліпи, команда, студійна робота, образи – усе це коштує дорого. Тому не можу сказати, що живу якось розкішно чи кардинально інакше. У мене немає власного будинку чи великої квартири – орендую житло. Я навіть не дуже люблю рахувати, скільки заробляю, бо практично все знову вкладається в музику. Але водночас розумію: я ще молодий артист.

– Як зараз згадуєте той місяць в окупації?

– Зранку 24 лютого прокинувся від нескінченних дзвінків та повідомлень. Забрав маму, ми з друзями домовилися зібратися в будинку нашої подруги – думали, що краще триматися разом. Цей будинок був у Бучі. Тоді ніхто з нас не уявляв, що війна – це про танки на твоїй вулиці. Ми думали: поїдемо в передмістя, а далі вирішимо, що робити. А вийшло так, що потрапили просто в епіцентр подій. Нас було близько 15 людей – друзі, батьки, тварини – усі разом опинилися в цьому будинку й пробули там майже місяць.

– Як ви жили? Де брали продукти, воду? Важко уявити, як узагалі проходили ті дні…

– Нам дуже пощастило з родиною, яка прихистила. У них великий погріб – із домашніми закрутками, овочами, запасами їжі. Звісно, ніхто не думав про якийсь комфорт чи достаток – усе ділили між собою. Варили великі каструлі каші, супів, макаронів, їли економно, потроху. Намагалися весь час чимось себе займати, аби просто не зійти з розуму від напруги. Я організував у будинку щось на кшталт маленької спортивної команди – робили вправи, щоб тримати себе бодай у якомусь тонусі. Читали книжки, увечері багато розмовляли, підтримували одне одного. В таких умовах важливо не залишатися наодинці з думками. Світла, тепла, газу – нічого цього не було. Грілися завдяки каміну. Там же готували їжу, збирали дрова на території будинку.

Старалися майже не виходити на вулицю. Постійно сиділи в будинку. До нас військові не заходили, але ми бачили їх у сусідніх дворах. Спостерігали у вікно, як ходять неподалік. Постріли практично не припинялися. Особливо страшними були ночі – гучні вибухи, стрілянина. Поруч аеродром, тому весь час щось літало. Звуки були абсолютно моторошними – навіть не розумієш, що саме летить чи вибухає, але відчуваєш це фізично. У будинку повилітали вікна, пошкодило дах. Вже після того, як ми виїхали, дізнався, що окупанти все-таки прийшли до будинку. І, на жаль, у родині, яка нас прихистила, сталася трагедія – не всі вижили.

– Як вам тоді вдалося вибратися?

– Одного дня наш знайомий, який був із нами, отримав повідомлення від міськради про "зелений коридор". Ми спробували виїхати, але не вдалося. Біля міськради окупанти поставили танк і направили його просто на колони машин із цивільними. Люди сиділи в автівках і не розуміли, що далі. Потім почали ходити між машинами та забирати телефони. Думаю, так намагалися приховати все, що тоді відбувалося в місті. Адже на вулицях уже були тіла загиблих, зруйновані будинки, пожежі. Усе те, що потім побачив світ на кадрах із Бучі, ми бачили на власні очі. Місто буквально перебувало у вогні й крові.

Нам вдалося не віддати телефони. І вже наступного дня вирішили виїжджати самостійно. Їхали в колоні цивільних машин. Дорогою обстрілювали, було дуже страшно. На блокпосту росіяни, на щастя, нас пропустили. А вже з іншого боку, ближче до Житомирської траси, зустрічали українські військові й волонтери. Ми розуміємо, що нам тоді просто пощастило.

– Ви кілька разів згадували маму, і навіть у цій історії з Бучею. Наскільки розумію, вона відіграла важливу роль у вашому житті й творчому становленні. Чим займається?

– У мами своя справа, тримає невеликий магазин жіночого одягу. Має свої улюблені бренди, сама все підбирає, привозить. Я один у сім’ї. І багато в чому в сенсі мого розвитку – це мамина заслуга. Вона не те щоб буквально водила мене за руку, але завжди направляла. Відвела до музичної школи, підтримала рішення вступати до музичного вишу. Але при цьому ніколи не тиснула.

Мене дуже рано захопив процес створення музики. Коли почав писати перші пісні, захотілося мати хоча б мінімальну домашню студію. А це ж цілий набір техніки: MIDI-клавіатура, студійний мікрофон, спеціальні навушники, звукова карта для запису. Кожна така річ тоді коштувала грошей. І замість якихось стандартних подарунків на день народження чи свята просив щось для музики. І мама купувала. Зараз у мене вже інша техніка, усе оновлене. Але якщо говорити про ту першу студію, думаю, загалом це вартувало десь 2-3 тисячі доларів. Для того часу – чималі гроші.

– Як зараз згадуєте проєкт "Україна має талант"?

– З великою вдячністю. Уявіть: мені 12 років, і я раптом опиняюся в іншій реальності. Звісно, для дитини це було диво якесь. Потрапити туди – була моя ініціатива. Я їхав у музичну школу й побачив у маршрутці рекламу кастингу нового сезону. Пішов туди, взяв брошуру, приніс додому: "Хочу туди". Я взагалі з дитинства був самостійним. Мама багато працювала, тому звик організовувати себе, їздити містом.

– З кимось із учасників чи суддів телешоу підтримуєте зв’язок?

– Ми плануємо співпрацю з Ігорем Кондратюком. Він допомагає одному волонтерському центру, де дівчата плетуть маскувальні сітки. Запрошував приїхати й заспівати для них, але двічі не складалося. Та обов’язково це зроблю. Ми пам’ятаємо один одного добре. Згадую один дуже теплий момент на проєкті: Ігор Кондратюк зайшов до гримерки з караоке-системою. Це був не подарунок від шоу – він купив її особисто. Сказав щось на кшталт: "Це тобі, вірю в тебе". Це було зворушливо. Ще дуже добре спілкувалися з Оленою Ковтун, яка тоді стала переможницею проєкту.

– Нещодавно ми робила з нею інтерв’ю.

– Цікаво, як в неї справи?

– Справила враження дуже сильної й цілеспрямованої людини. Попри всі труднощі із зором, займається музикою, виступає.

– Ми з нею дуже дружили на проєкті. Багато часу проводили разом – жили в одному пансіонаті, репетирували, пісні вчили. Вона показувала свої номери, я – свої. Щось одне одному підказували. Звісно, з роками зв’язок загубився – усе-таки мені було лише 12 років, вона – доросла людина.

– Прочитала, що певний час ви співпрацювали з Юрієм Фальосою – першим продюсером та цивільним чоловіком Ані Лорак. Як ви познайомилися? Це він вас знайшов?

– Ні, усе сталося навпаки. На той момент я вже писав пісні й зібрав невеликий каталог. Ім’я Фальоси було дуже гучним у шоу-бізнесі. Я надіслав йому на пошту кілька демо-версій. І, чесно кажучи, навіть не очікував, що він так швидко відреагує. Але практично одразу запросив мене в офіс. Тоді в нього була нова артистка – Маша Кондратенко. Ми познайомилися, почали працювати, і перші пісні для Маші писав я.

Так і почалася наша співпраця. Він постійно говорив, що мені треба самому співати. Ми випустили кілька моїх треків. Але з часом зрозумів, що не хочу залишатися в цій співпраці. Відчував, що втрачаю час. Контракт був дуже довгий – здається, на вісім років. Я прийшов до нього й чесно сказав: "У мене є ось така сума, хочу вийти з контракту". Зараз уже навіть точно не пам’ятаю цифру – щось у межах від трьох до семи тисяч доларів, це були всі мої накопичення. І треба віддати належне – він відреагував нормально. Я зміг забрати назад права на всі свої пісні і пішов.

– Після підтримували з Фальосою стосунки? Де він зараз? Писали, що оселився в Криму, де мешкала його мати.

– Близького спілкування в нас ніколи й не було. Ми контактували переважно по роботі – я спілкувався і з ним, і з його сином. Після того, як пішов із лейблу, контакти фактично припинилося. Хіба інколи він міг написати з якоїсь нагоди – привітати з днем народження. Коли вистрілила пісня "Романтично", написав: "Молодець, за тобою спостерігаю". Я не знаю, де він зараз. Як і всі, чув історію про те, що ракета влучила в його будинок у Києві. А далі ми не спілкувалися.

– Ви писали пісні для багатьох артистів, серед яких і дуже відомі імена, як, наприклад, Світлана Лобода. Наскільки дорого оцінювалася ваша робота?

– Це були непогані гроші, але не якісь космічні. Тоді я лише починав. Зараз, мені здається, ціни на пісні значно вищі. Коли писав для Світлани Лободи, у мене ще не було якогось величезного прайсу. І конкретні цифри я, мабуть, не можу називати через договір, який підписав. Але це не захмарні суми.

– Якщо без імен: яка пісня була найдорожчою?

– Мені здається, десь у районі 10 тисяч доларів. І це був винятковий випадок. Просто я дуже не хотів продавати ту пісню – вона мені самому сильно подобалася. Але людина, яка хотіла її купити, була готова заплатити ці гроші.

– А зараз? Якщо сьогодні хтось попросить у вас пісню, яку ви не хотіли б віддавати?

– Зараз це вже дуже дорого (сміється). Думаю, погодився би хіба що в обмін на новий "Мерседес".

– Розкажіть про вашу співпрацю з Тіною Кароль. Як взагалі виникла ідея перекласти її пісню "Полюс притяжения" українською? Ви погоджували це з нею?

– Насправді все сталося спонтанно. Я з нахабних: спочатку переклав пісню, записав фрагмент і виклав в інтернет – без жодних домовленостей. Люди почали масово позначати Тіну в коментарях: мовляв, "подивіться", "послухайте". І вона написала: "Давай робити, мені подобається". Ми десь тиждень-два активно працювали над треком разом. Тіна брала участь у перекладі, ми обмінювалися варіантами тексту, ідеями, були на зв’язку. Вона долучалася до запису – надсилала корективи, просила щось переписати.

Для мене це був дуже цінний досвід. Я б не сказав, що вона жорстка. Вона дуже професійна й максимально включена в процес. Я з дитинства слухаю всі її пісні. Ой, так не пишіть, бо вона мене вб’є (сміється)! Я справді багато чого для себе взяв із цієї співпраці – навіть з елементарного: як артист має поводитися на сцені. У Тіни неймовірна концентрація енергії: вона виходить до глядача – і вже з першої секунди тримає увагу залу. Є артисти, які просто виходять і починають співати. А в неї кожен вихід – це фірмова подача, якісь фішки. І я зрозумів для себе дуже важливу річ: хороший концерт – це не щось, що відбувається за дві хвилини.

Я теж серйозно готуюся: розспівування, тренування – кожному виступу передує підготовка, і фізична, і моральна. Немає такого: одягнувся – і вийшов. Цього в неї й навчився. Чи спілкуємося зараз? Так, у нас залишився контакт. Я інколи викладаю сторіз із її концертів чи нових робіт, вона може це репостнути або відправити сердечко у відповідь. Нещодавно в неї вийшов великий альбом, і туди увійшла українська версія "Полюсів" – зокрема з текстом, який разом писали. Привітав її.

– Дуже цікава і ваша історія схуднення. Ви скинули близько 40 кілограмів – за який період це сталося?

– Моя трансформація триває вже приблизно півтора року. Усе почалося після Нового року, коли чесно подивився на себе й зрозумів, що некомфортно почуваюся – і зовні, і фізично. Для артиста сцена – це теж частина професії, важливо мати енергію, витривалість. Але головне – це все-таки було питання здоров’я. Я пішов на обстеження, і лікарі сказали, що мій організм фактично працює в стані людини 30+. А мені тоді було лише 27 років. І в якийсь момент зрозумів: хочу мати більше сил, відчувати себе в тонусі. Так поступово й почав займатися собою – харчуванням, фізичною формою. І мені це справді подобається. Зараз це стало ще однією важливою частиною мого життя.

– Не знаю, чи бачили ви, але в інтернеті зараз чимало відео, де дієтологи коментують схуднення відомих людей. І одна спеціалістка, побачивши ваше фото, припустила, що тут, ймовірно, були не лише спорт і харчування, а й ін’єкції. Це справді так?

– Так, ін’єкції були. Але важливо розуміти: це не якісь чарівні пігулки і самодіяльність. Усе відбувалося під контролем лікаря. Я проходив обстеження в ендокринолога, здавав аналізи. І вже після цього лікар призначив препарат. Спеціально не хочу називати його, тому що такі речі люди не мають приймати за порадами з інтернету чи після чиїхось історій. Все повинно відбуватися тільки після консультації зі спеціалістом. Наскільки я знаю, цей препарат і не продають у відкритому доступі. І це правильно, тому що він має використовуватися лише за призначенням лікаря. У моєму випадку він дуже допоміг – зокрема контролювати апетит, рівень інсуліну. Думаю, перші 15-20 кілограмів пішли саме завдяки цьому лікуванню. А вже десь пів року тому підключив спорт.

– Зараз вам доводиться жорстко контролювати себе в харчуванні?

– Я їм практично все. До цього прийшов після величезної кількості проблем із харчовою поведінкою. Були і жорсткі дієти, і тижні на кефірі, й інші абсолютно нездорові методи схуднення. Дуже багато років я мав проблеми. Тому сьогодні мій принцип – не забороняти собі їжу, а навчитися нормально з нею взаємодіяти. Я можу їсти і хліб, і масло, і майонез – усе те, що колись роками собі забороняв. Але зараз це вже питання балансу й кількості. Я просто стараюся слухати організм і розуміти, що йому потрібно. Плюс багато займаюся спортом. Споживаю багато білка, м’яса – це важливо для відновлення й енергії.

– Ви згадали про розлад харчової поведінки. Як зрозуміли, що це вже не просто дієти, а проблема?

– До цього мене підвели спеціалісти. Я пішов у психотерапію. І вже разом із психотерапевтом ми дійшли висновку, що в мене справді є розлад харчової поведінки. Коли почали це розбирати, стало зрозуміло, що симптоми були очевидними вже давно. Просто сам усередині цього не завжди можеш адекватно оцінити свій стан. Тому зараз для мене ця трансформація – не лише про вагу. Це ще й про нормальні стосунки із собою.

Можна сказати, що я відкрив для себе спорт лише у 28 років. І зараз шкодую, що не почав раніше. У мене є тренер, його звати Віталій. І я дуже радий, що ми знайшли один одного, тому що він добре відчуває мій характер. Знає: якщо постійно робитиму одну й ту саму рутину, швидко стане нудно. Тому ми обрали кросфіт – там багато різних форматів навантаження. Це і гімнастика, і робота зі штангою, і кардіо, і різні функціональні вправи. Фактично кожне тренування – це нові виклики і навики. Намагаюся тренуватись чотири рази на тиждень. У дні між тренуваннями можу піти поплавати, побігати. Зранку поїхати на Труханів острів, взути кросівки й пробігти 8-10 кілометрів.

– Пересадка волосся теж стала частиною вашої трансформації? Коли взрозуміли, що вже час на це зважитися?

– Насправді проблема випадіння волосся в мене була давно. Це генетична історія – від батька. Він дуже рано почав втрачати волосся, ще ледь за двадцять. Я довго намагався вирішити це менш радикальними способами: робив ін’єкції, мезотерапію, плазмотерапію. Причому це все болючі процедури. Але результату не було – з природою важко сперечатися. І в якийсь момент зважився на операцію і дуже задоволений результатом.

– Коли вас запитують про особисте життя, ви часто відповідаєте, що все вже є у ваших піснях. А "Вівтар" – про дівчину, яка знехтувала коханням – це теж про особисте?

– Насправді – так. І для мене ця пісня справді особлива. Вона з’явилася в дуже непростий період мого життя – фактично під час розставання після важливих для мене стосунків. І найцікавіше, що спочатку я навіть не сприймав цю пісню настільки особисто. Але коли багато разів її прослухав, проспівав, пропустив через себе, зрозумів: мабуть, не буває випадкових пісень у житті артиста. Мені взагалі здається, що слова й музика мають сильну енергію. Коли ти багато разів повторюєш певні тексти, проживаєш їх емоційно, вони ніби стають частиною твоєї реальності. Не знаю, як це працює, але інколи життя справді дивним чином починає нагадувати твої власні пісні. Тому "Вівтар" для мене – не просто красива композиція, а ще й дуже особиста історія.

– А зараз ваше серце вільне чи ви в стосунках?

– Зараз – вільне.

– О, нарешті без загадок! Бо ви весь час відповідаєте щодо цього завуальовано. А тут така чітка відповідь.

– Так, цього разу все просто (сміється).

Також читайте на OBOZ.UA, куди зник після слави двічі переможець "Голосу країни" Роман Сасанчин: продав виграну квартиру, розлучився та працював в інтернет-магазині.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!