"Ти ж виїхала – тобі там легко". Акторка Тетяна Малкова – чесно про життя в Польщі, різку заяву щодо ЄС та чорний список "1+1"

Акторка Тетяна Малкова ("Конотопська відьма", "Смак свободи", "Відпустка наосліп", "Моя улюблена Страшко", "Корпорат", "Випробувальний термін") після початку повномасштабного російського вторгнення разом із родиною знайшла прихисток у Польщі. Нині живе між двома країнами.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA українка відверто розповіла, що насправді відчуває за кордоном, як змінюється ставлення до наших співвітчизників і чому адаптація дітей стала одним із найважчих викликів. А ще – про особисті трансформації, акторські гонорари та різницю між зйомками в Україні й Польщі.

– Таню, наше інтерв’ю кілька разів відкладалося через вашу зайнятість, але тепер думаю: це на краще. Бо буквально вчора подивилася "Випробувальний термін" – одну з ваших останніх робіт – і зрозуміла, що треба почати саме з неї. Ви там така яскрава, жива, з таким драйвом і внутрішнім вогнем, що здається: запропонуй будь-яку іншу жіночу роль із картини – і вона теж "загорілася" б у ваших руках.

– Кіно й справді дуже тепле, добре, і мені хочеться, щоб глядачі його побачили. Цікаво, що кастинг на цю роль відбувався зовсім не так, як у підсумку склалася моя героїня. Вона спочатку взагалі не мала бути вагітною. Варіантів, якою вона може бути, було безліч. Але буквально за один знімальний день до початку роботи "народилася" саме такою, як ви бачите її у фільмі. Ця вагітність з’явилася несподівано – але, як на мене, максимально доречно. Я давно мріяла зіграти майбутню маму, бо є свій досвід, який хотілося б показати в кіно. Мені завжди було цікаво розповісти історії про вагітних жінок – про їхні будні, стани, внутрішні коливання, про те, як міняється світ навколо. Можливо, це навіть більше формат серіалу, ніж фільму. Вагітні жінки – це такі героїні, про яких обов’язково треба знімати. Вони глибокі й дуже кінематографічні.

– У вас зараз такий період – дуже активний: одразу дві прем’єри на великому екрані – окрім "Випробувального терміну", ще "Корпорат". Ви відчуваєте підйом?

– Знаєте, я, мабуть, відчуваю підйом не стільки через кіно, скільки через внутрішні трансформації. Це той момент, коли розумієш: певний етап пройдено – і час не просто усвідомлювати, а чітко визначатися, що ти хочеш робити далі. Кіно я дуже люблю, але прийшла до розуміння, що це не єдине, чим хочу жити. Тож зараз захопилася бізнес-іграми. "Грошовий потік" – це навчальний інструмент у форматі настільної гри, розроблений Робертом Кійосакі, автором книги "Багатий тато, бідний тато". Симуляція реального життя в безпечному просторі, де можна випробувати різні фінансові стратегії, не ризикуючи реальними грошима.

Але всі ситуації в грі абсолютно життєві. Ти буквально встаєш з-за столу й розумієш, що можеш спробувати це в реальності. Акторська професія дуже нестабільна: сьогодні вона є, завтра – може й не бути. До того ж час іде, я не стаю молодшою. Мені хочеться різноплановості. За першою освітою я міжнародний економіст, і це мені досі відгукується. Друга освіта – педагогічна, тісно пов’язана з психологією. Тож у цих бізнес-іграх для мене поєдналися фінанси й психологія.

– Через війну ваше життя поділене між двома країнами: Польщею, де ваша родина, й Україною – де робота. Цікаво, якою була ваша остання дорога додому? Адже не секрет, що нині чимало нарікань на ставлення польських прикордонників до українців.

– Усе дуже залежить від конкретних людей. Буває, що прикордонники справді поводяться різко й безцеремонно. А буває – абсолютно коректно. Тут така справа: ніколи не знаєш, на яку зміну потрапиш. У будь-якій країні, у будь-якій системі є людський фактор.

– А загалом як живеться в Польщі? Як ви там почуваєтеся як українка?

– Я дуже хочу додому. І це не просто слова – навіть моє тіло реагує буквально фізично. Коли повертаюся з України, чоловік каже, що я інша – натхненна, наповнена, з величезною кількістю сил. Варто побути за кордоном кілька днів – і наче згасаю. Мені там енергетично складно. Дуже чітко це відчуваю на рівні тіла: мені потрібно бути тут. Але є й інша реальність – безпека дітей. Як би я не хотіла жити інакше, зараз мені спокійніше, щоб вони були там. А оскільки діти там – то й я між двома світами.

– Скажіть, чи змінилося ставлення до українців? Яким воно було спочатку, коли ви приїхали, та яке зараз? Чи, можливо, нічого суттєвого не відбулося?

– Воно змінюється постійно. І змінюється не саме по собі, а разом із новинами, інформаційним тлом, пропагандою, яку ведуть наші "прекрасні" сусіди. Але впливає не тільки це. Коли почалася повномасштабна війна, хвиля емпатії була величезна. Але потім з’являються новини про корупцію в Україні – й усе різко ламається. Люди перестають донатити, починають ставити запитання: "А навіщо ми взагалі віддаємо свої гроші? Щоб потім спливало отаке?". Це дуже підриває довіру й ставлення до українців загалом. Бо виходить так: одна людина чи дві зробили, м’яко кажучи, не дуже хорошу річ – і пляма лягає на всіх українців. Колективна відповідальність, якої тут насправді не має бути, але вона працює в головах.

Плюс є ще фактор втоми. Люди виснажуються постійно допомагати тим, кого не бачать, не чують, не відчувають поруч. Якби вони щодня чули сирени, якби в них були родичі, які потерпають у будинках, у які влучають дрони, – емпатія була б іншою. А коли війна на екрані, то й біль здається далеким. Ставлення поступово холоне. І на цьому тлі особливо дратують історії, коли хтось з українців приїжджає, припустимо, на Porsche. Люди це бачать. І це, на жаль, знову б’є по образу всіх.

– Нещодавно ми записували інтерв’ю з Василем Попадюком – відомим українським скрипалем, який багато років живе в Торонто. Він теж порушував тему українців у Канаді, що беруть соціальну допомогу, хоча насправді не є вразливими.

– Ви ж розумієте, допомога йде тим, хто справді її потребує, – не для власників елітних авто. Але уявіть собі ситуацію: людина заходить у магазин і бачить, як під’їжджає Porsche з українськими номерами. І в цей момент у платника податків закономірно виникає питання: чому я маю оплачувати комусь життя? Це дуже схоже на історії зі зборами на лікування. Коли всім щиро болить – і допомагають. А потім раптом з’ясовується, що в людини, крім однієї квартири, є ще одна – здає в оренду. І тоді в голові виникає запитання: чому я маю допомагати цій людині, якщо вона реально може продати те майно й закрити проблему самостійно?

– У побуті українці й поляки відрізняються?

– Люди всюди – це просто люди. Усе залежить від виховання, від рівня освіти, від внутрішньої культури. І значно менше – від паспорта. У мене є друзі – неймовірні поляки. Я їх обожнюю. Таких душевних, світлих людей я, чесно кажучи, не завжди й в Україні зустрічала. Допомагають усім, навіть коли самі не мають зайвого. Але є й інші поляки – ті, хто може здерти три шкури за дрібницю. Наприклад, ти позичив викрутку. Або попросив прикрутити якийсь шурупчик – і раптом рахунок умовно на дві тисячі гривень.

– Російську мову ви чуєте від українців?

– Звісно, чую. Бо багато українців до війни спілкувалися російською, і ті, хто переїхав, продовжують це робити. Це їхня звичка, яка дає відчуття хоч би трохи опори в новому середовищі. Іноді людям, які залишаються в Україні, важко це зрозуміти. Тут життя під бомбами, але там теж складно: треба влаштувати побут, знайти роботу, адаптувати дітей, пояснити їм, що відбувається… Це зовсім непросте життя. Мене дуже зачіпає, коли хтось каже: "Ти ж виїхала – тобі там легко". А ви спробуйте пожити там реально, а не два тижні на відпочинку. Потрібно будувати нове життя, стресів вистачає. Тому не всі одразу переходять на українську. Я розумію, що знати й говорити рідною мовою потрібно, але не мені судити. Це їхній вибір.

Мої діти росли в російськомовній сім’ї, і коли ми переїхали, спілкувалися російською. Потім донька говорила і українською, і російською. Сину було чотири роки, він вчив польську – і це було дуже важко: він не розумів дітей у школі, ніхто не грав з ним, бо всі розмовляли польською. Тож змушувати його говорити українською було нереально – це просто б зруйнувало його внутрішній світ. Тому було так: ми розмовляли з ним українською, він – російською, а польську вивчав паралельно. Але коли я взяла його на зйомки у Закарпатті для проєкту "Відпустка наосліп", він буквально за два дні перейшов на українську. Перехід був плавним, без тиску, без ультиматумів. Усе відбувалося природно.

– А як узагалі ваші рідні адаптувалися? Як відбувався їхній шлях прийняття нової дійсності, нових людей, нового дому?

– Старша донька адаптувалася трохи важче. Для підлітка будь-які зміни стресові, тож, мабуть, їй було найскладніше. Молодший, навпаки, швидко поладнав з новими дітьми – буквально за пів року. Хоча й для нього це був непростий процес. Потрібен був час, терпіння й усвідомлення того, що багато чого не можна зробити за один день. І ось зараз усе нормалізувалося, вони почуваються більш-менш комфортно. Вдома вони поки не були. Один раз я брала їх обох на Закарпаття – там порівняно безпечно, і хотіла, щоб вони трохи відчули себе ніби вдома. До Києва поки не приводжу – ще не готова.

– А як ви переживаєте зміни, які бачите в Києві: вимкнення світла, обстріли…

– Із цим у мене немає проблем. Чую сирени, вибухи – гупає, так. В укриття не ходжу. Розумію, що ризики великі, але ставлюся до цього трохи фаталістично. Ну, вже як є. І потім я ж приїжджаю не на курорт, а щоб займатися конкретними справами. Тому сильно втомлююся, і часто вночі навіть більшість вибухів не чую. Настільки виснажена, що якщо щось лунає – на секунду відчуваю, а потім знову провалююся в сон. Це, мабуть, спосіб організму справлятися з напруженням і втомою: приймати дійсність такою, яка вона є, і знаходити у ній своє місце, не піддаючись паніці.

– Нещодавно вас активно цитували в медіа через заяву, що ви проти вступу України до Європейського Союзу. Що мали на увазі?

– Насправді це неправильно розтлумачили. Я говорила не про те, що Україна не повинна взаємодіяти з ЄС, а про те, що наше відчуття власної цінності й самобутності не повинно залежати лише від того, чи ми станемо членами якоїсь організації. Я вважаю, що Україна настільки самобутня і багата на людей, настільки глибоко вкорінена у свої традиції, що їй нікуди і ні до кого не потрібно бігти за визнанням. Україні потрібно просто віднайти себе, усвідомити власну силу й не дозволяти нікому диктувати умови. Навпаки – показувати світу, що ми достатньо сильні, щоб не йти до когось, а щоб інші йшли до нас: "А можна ми навчимося? А можна перейняти ваш досвід?".

Наша історія надзвичайно багата. Трипільська культура мала величезний вплив на світ. І поширювалася далеко за межі нашої території. Якщо трохи більше звернути увагу на наших пращурів, зрозуміти свої корені, відродити власне надбання, нам не потрібно вчитися ні в кого. У нас уже є все. Просто потрібно усвідомити цю повноцінність і перестати шукати її зовні. Як тільки ми пробудимо власні корені, світ сам потягнеться до нас, сам захоче з нами контактувати, навчатися у нас і переймати наш досвід. На жаль, у нас ще наявний комплекс меншовартості. Але як тільки ми позбудемося його – буде все добре. В багатьох речах уже чимало чого усвідомили й позбулися комплексів. Думаю, трохи ще треба попрацювати над усвідомленням сили. У нас є все: родючі землі, ліси, річки, море, талановиті люди, знання, технології. І, фактично, нам ніхто не потрібен – ми можемо самі будувати майбутнє.

– Знаю, що ви вже мали досвід кінороботи у польських проєктах. Чим відрізняється кінопроцес у Польщі та в Україні? Зірка серіалу "Коли ми вдома" Тетяна Зіновенко, яка знайшла тимчасовий прихисток від війни в Данії, розповідала, що це зовсім різні зйомки.

– Ну, там просто зовсім інші бюджети, а значить – й умови зйомок трохи інші. Але цікаво, що за темпом роботи вони часто повільніші. Наприклад, якщо говоримо про кіно, то можуть знімати, як мріють українські актори, по дві хвилини в день екранного часу. У Польщі можуть дозволити собі по 90 знімальних днів на один проєкт. Проте якщо брати щоденні серіали, то темп роботи там такий самий, як у нас. Але умови значно комфортніші: сніданки та обіди, за якими уважно стежать; перепрацювання – це не норма, затримувати акторів уважається поганим тоном. Артисти ж там, у принципі, такі самі, як і всюди: хороші, професійні. Мені щастить працювати майже завжди з чудовими людьми.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що між акторами не може бути дружби. Поясніть.

– Насправді це трохи перекрутили, я так не казала. Мала на увазі, що у мене особисто немає прямо друзів-друзів серед акторів. Узагалі-то в мене небагато друзів, бо я закрита людина й мені складно швидко встановлювати нові стосунки. Ті, кого пускаю у своє життя, залишаються зі мною роками, й налагодити довірливий контакт не так просто – все відбувається поступово. Що стосується акторів: просто мені ще не траплявся той колега, з яким було б максимально комфортно саме дружити. Але я не відкидаю таку можливість у майбутньому. Наприклад, зараз у мене прекрасні стосунки з Ірою Сопонару. Вона не тільки чудова акторка, але й дуже професійна людина.

– Знаю, що ви в дуже гарних стосунках з Олегом Скрипкою, який свого часу був вашим тренером у проєкті "Голос країни" на "1+1". Чому, до речі, ви не продовжили співочу стежку?

– Так, ми досі спілкуємося. Ну, не щодня, але, як кажуть, рідко та влучно. Крім того, що він хороший музикант, Олег проводить безліч класних енергетичних практик. Саме на цьому ми й зійшлися – наші зустрічі часто присвячені опрацюванню енергетичних речей. До речі, дуже рекомендую підписатися на його канал у Telegram: там він робить музичну терапію та багато чого іншого, що корисно для кожного, особливо у часи постійного стресу.

Щодо кар’єри співачки… Чесно кажучи, не склалося через відсутність команди й ресурсів. Я була ще дуже молодою, зеленою, невпевненою в собі, не знала, з якого боку підходити до шоубізнесу. Багато методів, запропонованих для входження в шоубіз, мені просто не підходили. Тому я думаю, що всьому свій час. Можливо, я ще не поставила крапку на цій сторінці.

– В одному з інтерв’ю ви якось згадували, що деякий час перебували у чорних списках телеканалу "1+1". Що це була за історія?

– Мені розповіли, що це нібито через те, що я пішла з каналу, де працювала ведучою новин. Чесно кажучи, не знаю, чи це правда, чи лише чутки. Мені сказали: оскільки пішла, значить, невдячна. Але зараз у наших стосунках усе добре, і я не бачу сенсу ворушити цю давню історію. Можливо, справді це були чутки. Я ж не бачила конкретно цей листочок з цим списком. Тому чи це правда – невідомо.

– Гонорари акторські змінилися під час війни?

– Акторські гонорари завжди були в усіх різні. І тут справа навіть не у війні. Звичайно, війна внесла корективи, та й коливання долара теж вплинули. Якщо переводити гонорари у долари, то іноді навіть смішно, скільки ми отримуємо. Але таке життя. Головне – вміти домовлятися, усвідомлювати свою цінність. Чесно говорити: "Готовий працювати за такі умови". Або приймати умови, які пропонують. Щодо мене – я навчилася вести такі переговори, коли зрозуміла, що раніше часто себе знецінювала. Коли починаєш цінувати себе, змінюється і підхід до роботи, і ставлення інших. І знаєте, люди досить легко погоджуються на ваші умови, якщо обидві сторони розуміють, яку користь можуть одне одному принести.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Оленою Узлюк, одним із найупізнаваніших голосів кіно, – про дубляж, війну та залаштунки гучного секс-скандалу в столичному театрі.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!