"Старшого сина прив'язала до себе поясом від пальта". Катерина Варченко – про важке повернення з дітьми в Україну, фінансові гойдалки та головні ролі

Катерина Варченко – відома українська акторка, яку глядачі добре знають за кінороботами "Хазяйка", "Кріпосна", "Прикордонники", "Коло омани", "У неділю зранку зілля копала" та багатьма іншими проєктами. Цього року акторка приєдналася до зіркового складу романтичної комедії "Потяг "Червона рута" – третьої частини популярної кінофраншизи "Потягів", прем'єра якої запланована на 20 серпня. За сюжетом, потяг вирушає через Карпати, а на його пасажирів чекають доленосні зустрічі та історії кохання.

В інтерв'ю OBOZ.UA Варченко розповіла, чому під час великої війни після року життя в Іспанії з двома маленькими синами вирішила повернутися до України. Зізналася, як переживає періоди без роботи та відмови на кастингах, скільки насправді може заробити популярна українська акторка і чому їй не вдається відкладати гроші. Також відверто висловилася про скандал навколо фільму "Раша гудбай" та згадала часи, коли на українських знімальних майданчиках працювали російські актори.

– Як у вашому житті з'явився "Потяг "Червона рута"?

– Я дуже зраділа, що знову потрапила в сім'ю "Прототип Продакшн". До цього ми вже працювали разом над двома сезонами "Прикордонників" із тим самим режисером – Олексієм Ісаковим. Я його дуже люблю, та й загалом уся команда там – наче одна велика родина. З ними комфортно: все відбувається легко, з драйвом. Коли дивилася перший фільм "Потяг у 31 грудня", ще тоді подумала: "От би колись опинитися в цьому потязі разом із ними". Потім був "Потяг у Різдво". І коли запросили на проби до третьої частини – та ще й затвердили, була щаслива. Подумала: "Ну все, тепер і я їду цим потягом".

– Для багатьох акторів літо – активний знімальний сезон. Яким воно стало для вас?

– Це, мабуть, моє перше таке літо від початку повномасштабного вторгнення, коли не працюю. Спочатку, після 2022 року, роботи взагалі не було. Потім поступово почали з'являтися проєкти, проби. Першою кінороботою після мого повернення з-за кордону став серіал "Перші дні", який знімав той же Льоша Ісаков. Відтоді все потроху почало відновлюватися. А цього літа в мене майже немає роботи. Хоча для акторів цей період справді гарячий сезон. Запускається найбільше проєктів, адже хороша погода дає багато можливостей.

Але я спокійно до цього ставлюся. Нещодавно завершилися зйомки романтичної комедії "Емілі в Emily", де ми знову працювали разом з Андрієм Ісаєнком. Ми давно знайомі: граємо в театрі й регулярно зустрічаємося на знімальних майданчиках, він уже став моїм постійним кінопартнером. Це дуже тепла, світла історія з несподіваними сюжетними поворотами та гарним гумором. Паралельно був ще один проєкт, а зараз – пауза. Зрештою, у всіх акторів бувають такі періоди. Тим часом, є проби, є пропозиції. І я інтуїтивно відчуваю, що попереду цікаві роботи, тому не хвилююся.

– З початку повномасштабного вторгнення ви з синами знайшли тимчасовий прихисток в Іспанії. Як згадуєте той період?

– З сестрою, її сином та моїми двома дітьми ми рік жили в Іспанії. І мені там було дуже складно. Так, ми перебували в безпеці, але душа була тут, в Україні. Тому коли з'явилася можливість відновити театральні антрепризи з агенцією "Те-Арт", почала збирати валізи. Ожив театр, а згодом з'явилися перші зйомки.

– В одному з інтерв'ю ви коротко, але дуже зрозуміло, пояснили своє рішення повернутися: "Бо я вишня, а там – пальми".

– Справа навіть не в пальмах, хоча там дійсно інша ментальність. З двома маленькими дітьми на руках починати життя в чужій країні – складно. Ми нещодавно якраз говорили про це з друзями. Якби в мене була мета залишитися за кордоном і будувати там життя, то, напевно, в мене вийшло би. Звісно, щоб чогось досягти, потрібно було вкладати значно більше сил і часу. Проте такі історії можливі. Але це не було моєю ціллю, мені дуже хотілося додому. Хоча мушу зізнатися: клімат в Іспанії подобався. Ви ж розумієте, що таке їхняа зима: море, тепло. Ми навіть новорічні свята зустрічали в купальниках. Прокидаєшся – сонечко, навколо світло й тепло. Це дуже підтримує емоційно, заряджає. Але навіть це не змогло переважити відчуття, що мій дім – тут.

Після нашого повернення в Іспанії ще якийсь час там жила моя сестра, а потім і вона повернулася до України. А цього літа ми відправили туди наших дітей і батьків. Спеціально в те саме містечко, де жили. По-перше, там залишилися наші друзі, а по-друге, дуже хотілося, щоб рідні трохи відпочили: в Києві зараз дуже непросто.

У тому містечку досі живе багато українців. Хтось уже знайшов роботу, хтось облаштував життя, навіть створив сім'ю. Коли ми були там, то найбільше спілкувалися саме зі своїми – з українцями, які, як і ми, виїхали через війну, або з тими, хто оселився в Іспанії ще раніше. З багатьма досі підтримуємо зв'язок. Дехто вже повернувся до України, дехто приїжджає.

– Діти швидко звикли до нового життя?

– Так, вони ж набагато легше сприймають зміни. Для них усе це було радше пригодою: нова країна, нові люди, нові враження. Пам'ятаю, ми тільки перетнули угорський кордон, нас розмістили у волонтерському центрі. Там одразу допомогли всім необхідним: памперсами, їжею, одягом. Заварили мівіну, і мій старший син каже: "Мамо, яка ж вона смачна!" (сміється). Звичайно, він їв її й в Україні. Але тоді, мабуть, вона була найсмачнішою після пережитого...

Старший син пішов в Іспанії до школи. Спочатку він зовсім не знав ні іспанської, ні англійської, а вже за два-три місяці почав мені перекладати. Пам'ятаю, ми йшли вулицею, якийсь чоловік щось сказав, а я нічого не зрозуміла. Син одразу: "Мамо, він каже, щоб ми відійшли, бо їде машина". Я тоді подумала: "Нічого собі!" Діти справді швидко вчаться.

– А чим вас здивувала іспанська школа? Вона відрізняється від української?

– Тоді ще не було з чим порівнювати, адже до Іспанії він не встиг піти до української школи – лише до підготовчої групи. Але моє перше враження від їхньої системи – це свобода. Там значно менше формальностей, більше довіри до дітей, менше відчуття рамок. Це одразу впадає в око. Якщо в тебе сьогодні настрій: прилягти на парту і трошки подрімати на перерві, то ніхто не робитиме з цього проблему.

Мій племінник із розладом аутистичного спектра, він – аутист, тому завжди звертаю увагу на те, як у школах працюють з особливими дітьми. В Іспанії побачила цікаву модель. По-перше, там чимало таких діток. З ними – спеціалісти, які допомагають, супроводжують, підтримують. А з іншого – до них ставляться як до звичайних дітей. Не відокремлюють від класу, не створюють відчуття, що вони інші. У мого сина були чудові вчителі, добре ставилися до дітей. Єдина особливість Каталонії – мова. Усі активно спілкуються саме каталонською, яка відрізняється від іспанської, – для місцевих вона має велике значення. Я навіть якийсь час ходила на курси каталонської. Ми розуміли, що повернемося додому, тому вчити мову не було аж такою необхідністю, але мені цікаво. Проте з маленькою дитиною це було непросто: кілька разів брала сина на заняття, та швидко зрозуміла, що вчитися в такому режимі нереально.

– А в Іспанії знали, що ви – відома в Україні акторка?

– Так, знали. І мені навіть вдалося трохи попрацювати за фахом. Один раз знялася в рекламі стоматологічної клініки, а ще – у кліпі одного каталонського співака. Якщо проводити аналогію, то він для них – щось на кшталт нашого Іво Бобула. Той кліп я бачила, але, чесно кажучи, переглядати не хочу (сміється). Якщо порівнювати з тим, як знімають кліпи в Україні, різниця, звісно, відчутна. Але він розрахований насамперед на аудиторію цього виконавця, тож, мабуть, цим усе й пояснюється. А для мене це була можливість трохи заробити, бо з немовлям на руках повноцінно працювати було нереально. Тут погодувала дитину, там – потанцювала.

Молодшому було лише чотири з половиною місяці, коли ми виїхали з України. Усі перші важливі моменти – він сів, зробив кроки – відбулися в Іспанії. І я дуже вдячна сестрі: вона взяла на себе величезну частину турбот про всіх нас. При тому, що в неї самої дитина – мій племінник. Але найважче було, коли настав час повертатися в Україну. Я їхала сама з двома дітьми. Зараз згадую – і не розумію, як усе витримала. Молодший на руках, старшого буквально прив'язала до себе поясом від пальта, на плечах – величезний рюкзак, валіза... Але водночас пам'ятаю інше відчуття – величезну радість від того, що ми повертаємося додому. Це перекривало все.

– Ваш чоловік, актор Анатоль Фон-Філандра, із перших днів повномасштабної війни пішов служити. Ви ж із двома дітьми опинилися в Іспанії. Як переживали цю розлуку?

– Ми постійно були на відеозв'язку, надсилали фотографії. Батьки один раз приїжджали до нас, але загалом ця розлука важко переживалася. Коли ти далеко, усе відчувається значно гостріше. Там мені здавалося, що в Україні відбувається суцільна катастрофа. Ти постійно читаєш новини, не можеш ні на що вплинути, і від цього переживаєш ще більше. А коли повернулася додому, відчуття змінилося. Не тому, що стало безпечніше, а тому, що ти вже живеш усередині цієї реальності. Звикаєш до неї, як би страшно це не звучало.

Зараз навіть діти добре орієнтуються в тому, що відбувається. Старший користується застосунками й чатами, стежить, звідки і що летить, коли оголошують відбій. На жаль, це стало частиною нашого життя. Для них уже звична річ – спускатися в укриття під час уроків. Старший син якось каже: "Мамо, купи мені, будь ласка, ось це, це і це, поклади в рюкзак. Ми ж спускаємося в бомбосховище, там сидимо, усі щось хрумають". І він говорить про це так буденно… Це боляче.

– Свого часу ви обрали для старшого сина в Києві школу Монтессорі. Що дала йому ця система і чому згодом вирішили перейти до іншої школи?

– Так, вже не там. Зараз ходить до київської школи "Кияночка" – це дуже хороший заклад. У школі Монтессорі теж є багато цікавих речей. Наприклад, там старші діти допомагають молодшим. Мені дуже подобається цей принцип взаємопідтримки. Також діти працюють за індивідуальними тижневими завданнями, багато уваги приділяється самостійності. Але мені здається, такий підхід найбільше потрібен саме в дошкільному віці. До школи дуже важливо розвивати сенсорику, дрібну моторику, вчитися через дотик, відчуття, взаємодію з предметами. А коли дитина вже дорослішає, їй починає бракувати інших речей.

Для нас головним мінусом була не сама система Монтессорі, а те, що це невелика приватна школа, де навчалося небагато дітей. Наприклад, у першому класі було троє учнів, у другому – один, у третьому – один, у четвертому – теж один. Так, на перервах вони всі спілкувалися разом, але все одно цього було замало. Можливо, я порівнюю зі своїм дитинством. У мене була чудова школа, у класі майже 30 дітей, і мені подобалася ця атмосфера. Коли навколо багато однолітків, дитина вчиться дружити, домовлятися, сперечатися, знаходити своє місце серед інших. Цього, як на мене, синові бракувало. Коли він перейшов до нової школи, одного дня прийшов додому й каже: "Мамо, тут є дівчата! Я нарешті закохаюся" (сміється).

– У ваших синів дуже незвичні імена. Як ви їх обирали?

– Старший – Крістіан-Доріан, молодший – Еміль-Доріан. Нам дуже подобалося ім'я Доріан, тому обидва сини мають його як друге. Старшого раніше всі називали Крісом або Кристиком. Бабуся з дідусем і досі так звертаються. Але коли він перейшов до нової школи, несподівано заявив: "Хочу бути Доріаном". Відтоді для всіх він Доріан. Щодо незвичності, зараз, мені здається, цим нікого не здивуєш – у школі в них чимало дітей із рідкісними іменами. Ми підбирали імена так, щоб гармонійно поєднувалися з прізвищем – Фон-Філандра. Тому все було продумано (усміхається).

– Ви не взяли прізвище чоловіка. Це було свідоме рішення?

– Не брала, бо Катерина Варченко – це вже було моє професійне ім'я, мій акторський бренд.

– Ви нечасто розповідаєте про сім'ю. Це принципова позиція?

– Зараз майже не висвітлюю нічого з особистого життя. Знаю, що багато колег роблять інакше, але це не моя історія.

– Тоді перейдемо знову до професії. Коли приходите на кастинг, знаєте, хто може бути вашою конкуренткою?

– Звичайно. У кожного актора своя типажність, тому є певне коло колежанок, з якими найчастіше перетинаєшся на кастингах. Наприклад, отримую сценарій й часом чую: на цю роль ще пробуються Настя Цимбалару чи Любава Грешнова... І це нормально. Але буває й інакше. Наприклад, на серіалі "Батько рулить" на одну роль запрошували дуже різних актрис – і Лесю Самаєву, і багатьох інших. Режисер і продюсери дивилися, як працює акторський ансамбль. Тому на одну роль пробували актрис різного віку й абсолютно різної зовнішності. Іноді відкриваєш сценарій, а там написано: "Ольга, 50 років". Думаєш: "Ну яка ж це я?" (усміхається). Але все одно йдеш на проби. Якщо в кадрі все складається, ремарка про вік відходить в сторону, бо значно важливіше, яку енергетику дає актор, чи є хімія з партнерами.

– Як ви переживаєте ситуації, коли роль, яку дуже хотіли, дістається іншій?

– Раніше було важче, засмучувалася. Думала: "Чому не я? Я б так хотіла це зіграти". Є й практичний бік питання. Коли розумієш, що це, наприклад, серіал на 24 серії, то це не лише цікава роль, а й кілька місяців роботи, стабільний заробіток, постійна присутність в ефірі. Усе це теж має значення для актора. Зараз тієї болючості немає, ставлюся до відмов спокійніше. З досвідом навчилася чесно оцінювати: іноді зовнішність, органіка чи поєднання з іншими акторами просто не відповідають тому, що шукають продюсери. І це зовсім не означає, що ти погана акторка. Просто саме для цієї історії більше підходить хтось інший. Є речі, на які не можу вплинути. А все, що залежить від мене, – я зроблю.

– На які найнезвичніші речі вам доводилося йти заради ролі? Акторка Лариса Руснак, наприклад, розповідала нам в інтерв'ю, що у 46 років стала на пуанти, бо цього вимагала роль. Які у вас були виклики?

– Пригадую, ще до повномасштабного вторгнення в одному з проєктів мені довелося вивчити великий текст корейською мовою. Було дуже складно, адже я не знала мови й мусила просто завчити все фонетично. Бували й інші завдання. Наприклад, потрібно було грати на піаніно. Тут трохи легше, адже я маю музичну освіту. Щоправда, давно не брала до рук скрипку. А якихось зовсім екстремальних речей, мабуть, не було. Хоча пригадую короткий метр, де мені довелося в труну лягати.

– До таких сцен ставитеся спокійно? Адже є актори, які відмовляються від подібних епізодів.

– Для мене це просто ще один досвід. Я ніколи не засуджую колег, які відмовляються. Це їхній вибір, внутрішні переконання, страхи чи забобони. У кожного свої межі. Для мене ж це була просто робота.

– А в акторські прикмети вірите? Наприклад, кажуть, що якщо за сюжетом доводиться лягати в труну, туди треба покласти пляшку горілки.

– Так, є таке. Але я до цих речей ставлюся спокійно. Так само, як і до інших акторських забобонів. Кажуть, якщо впав текст – треба обов'язково на нього сісти. Або перед прем'єрою покласти текст під подушку. Я такого не роблю. Хоча, мабуть, вірю в якісь інші речі. За що я найбільше люблю нашу професію? За можливість прожити інше життя. Спробувати те, чого в реальному житті, можливо, ніколи не зробив би. Дістати з себе якісь нові емоції, прожити незвичні обставини.

– А якщо заради ролі потрібно кардинально змінити щось у зовнішності, підете на таке?

– Якщо це справді хороший проєкт, то так, я готова. У "Кріпосній" мені повністю змінили зачіску. Але це була не моя стрижка – усе зробили професійні гримери. Спочатку зняли спеціальний зліпок голови, а потім виготовили перуку, яка ідеально сіла. Зараз технології настільки просунулися, що все виглядає природно.

Я знаю акторок, які свідомо користуються якісними перуками, щоб не псувати своє волосся. Адже під час зйомок його постійно накручують, випрямляють, фарбують, сушать. Буває, що за один знімальний день тебе кілька разів повністю перегримовують. Відзняли дві сцени – змінили зачіску, макіяж, образ. Потім раптом змінилася погода: пішов дощ, здійнявся вітер – і все починається спочатку. Для волосся це величезне навантаження. Та й для шкіри теж. Особливо коли доводиться працювати в сорокаградусну спеку під товстим шаром гриму. Але це вже специфіка нашої професії.

– У професії акторки зовнішність – це теж інструмент. Чи є щось, що хотіли би змінити в собі?

– Заради ролі в "Хазяйці" я видалила родимку на обличчі. Проте не шкодую – це була не витончена мушка, як у Мерилін Монро. Тож розлучилася з нею без жалю. Більше нічого не робила з своїм тілом – у мене все своє (сміється). Але зарікатися не буду. Якщо колись зрозумію, що потрібно щось змінити, то чому ні?

– Часто від акторів можна почути слова про те, що в творчому колективі дружби бути не може. А от ваша однокурсниця, акторка Женя М'якенька – хрещена одного з ваших синів.

– Акторська дружба існує. Ми дружимо не тому, що актори, а тому, що близькі люди. Звісно, говоримо і про професію, ділимося пробами, зйомками, досвідом. Але нас більше об'єднує життя, ніж робота. Буває, пів року не бачимося, але це нічого не змінює, ми знаємо, що завжди є одне в одного.

– Як і багато ваших колег, ви знімалися свого часу на українських майданчиках з російськими акторами. Як згадуєте той час? Акторка та режисерка Катерина Вишнева, наприклад, розповідала нам в інтерв'ю, що коли наші талановиті актори сиділи без роботи, росіяни дозволяли собі приходити на зйомки нетверезими та вдатися до відкритих образ.

– Я особисто свідком таких моментів не була – мабуть, пощастило. Я не відмовляюся, що працювала в таких проєктах – тоді був такий час. Лише згодом ми всі усвідомили, наскільки це було неправильно – шкода, звісно, що так. Щодо росіян, ми між собою обговорювали різні історії. Часом чула таке, що, як то кажуть, вуха в'яли. Дивувалася, як можна настільки непрофесійно ставитися до роботи. Але на моїх знімальних майданчиках нічого подібного не було. Приїжджали цілком адекватні люди. Хоча, якщо порівнювати, то наші актори, на мою думку, значно сильніші й професійніші.

– Якщо попросити вас назвати одну роль, яка найбільше вас характеризує, яку б обрали?

– Ой, навіть не знаю. Кожна для мене особлива. Десь було складніше, десь легше, кожна чомусь навчила. Нещодавно до мене підійшла дівчина, попросила сфотографуватися і сказала: "Дякую вам за моє дитинство". Вона виросла на серіалі "Хазяйка". І тоді я вперше подумала: вже є покоління, яке дивилося цей серіал ще у школі. "Хазяйку", до слова, згадують найчастіше.

– Ви дуже тепло говорите про батьків. У чому секрет таких близьких стосунків?

– Думаю, в тому, що вони завжди поруч. Підтримують, допомагають, люблять. Десь можуть промовчати, десь – дати пораду. Я завжди відчувала, що в мене є на кого спертися. В нас ніколи не було нянь для дітей. Наші няні – це мої мама й тато. Приїжджають з Прилук, якщо я їду на гастролі чи маю кілька вистав поспіль, залишаються з дітьми. Я спокійна, бо знаю, що діти в надійних руках. Тато і мама ще молоді, їм всього по 62 роки. І племінника мого вони виховали. Коли сестра вийшла на роботу в Києві, мама з татом забрали до себе онука, жили з ним у Прилуках. Коли сестра стала на ноги, забрала його, але батьки й далі їм допомагали. У нас так заведено – сім'я завжди поруч.

– Один із фільмів за вашої участі – "Раша гудбай" – ще до прем'єри опинився в центрі скандалу. Стрічку критикували за те, що болючі теми окупації, Маріуполя та впливу російської пропаганди подали в комедійному жанрі. Ви зіграли одну з головних ролей і фактично опинилися в епіцентрі цієї критики. Наскільки болісно ви її сприйняли?

– Так сталося, що ще до прем'єри багато чого було вирвано з контексту. На мою особисту думку, рекламна кампанія фільму була побудована не зовсім вдало: окремо подавали дуже болючі, тригерні моменти, не показуючи загального контексту. І люди, звичайно, гостро на це відреагували. Коли ж фільм вийшов і глядачі побачили його повністю, наскільки я розумію, таких питань уже майже не виникало. Я читала коментарі на платформах, де з'являлася стрічка, і бачила реакцію людей. Звичайно, переживала через цю ситуацію. Мені тоді взагалі було непросто: я ще й захворіла, якось усе навалилося одночасно.

– В інтерв'ю нашому виданню актор Володимир Ращук розповідав, що йому теж пропонували знятися в цій картині, однак він відмовився через режисера Олексія Кирющенка, який тривалий час жив і працював у Росії. "Почнімо з елементарного: нехай спочатку вивчить українську мову", – пояснив свою позицію. Як ви до цього ставитеся?

– Не знаю... У нас прекрасні стосунки з Володимиром Ращуком, ми разом працювали в "Прикордонниках". Мені особисто нічого поганого не говорив. Я знаю, що дуже багато актрис пробувалися на роль, яку зрештою зіграла я. І також чула, що дехто з акторів не хотів працювати з Кирющенком, але з іншої причини – мовляв, він складний у роботі. Але, чесно скажу, після виходу фільму багато колег-акторів писали мені хороші слова про роботу. Я й сама така людина: якщо мені подобається, як зіграв колега, можу написати йому або підійти й сказати про це.

А до коментарів загалом ставлюся спокійно. Є конструктивна критика, а є просто хейт. Якщо мені потрібна чесна оцінка моєї роботи, я звернуся до людей, яким довіряю. Вони можуть відверто сказати, що було не так, але зроблять це професійно й без упередження. Є колеги, чию думку дуже ціную. Якщо хтось із них скаже: "Тут було так собі", обов'язково запитаю: "Чому?". Бо розумітиму, що це професійна критика, яка допомагає рости.

– Як живеться в матеріальному плані такій популярній акторці, як ви? Ця професія дозволяє жити спокійно чи потрібно весь час думати про заробіток?

– Швидше – друге (сміється). Я з фінансами не дуже дружу. Усе, що заробляю, зазвичай і витрачаю. Накопичувати поки що не вдається. У моєму житті були різні періоди, зокрема й непрості, і, мабуть, ще будуть. Але рухаємося далі. У мене навіть є своя маленька мантра: "У мене завжди є гроші". Постійно повторюю ці слова собі. І знаєте, якось це навіть працює.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Валерією Ходос – про різкий перехід на українську, гроші за Шевченківську премію та особисте: "Мене питали: "Ви не росіянка?" – і починало трусити".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!